Бернакевич Леся. Якщо я буду добрим чоловіком, то стану … поганим сином: психологічний детектив. – Львів : Простір–М. 2025. – 186 с.
Автор передслова до цього видання зізнався, що має в своїй книгозбірні аж 19 книг письменниці, і в нього нерідко виникає бажання поринати в бентежні світи зображених нею явищ та героїв. Відгукувач не може таким похвалитися, бо вдалося перечитати меншу частину написанок літераторки з княжого Львова. Але те, що потрапило в поле зору, сподобалося, й саме це стверджував у своїх рецензіях у різних ЗМІ. (Подібне протиставлення можна було б залишити поза кадром, якби не одне «але». А полягає воно в наступному: у нашій державі нема нормального книгорозповсюдження. Адже письмаки і читачі часто-густо не мають уявлення про тексти авторів із сусідніх регіонів. Вже не кажу про мізерні наклади друків через фінансові проблеми.
Через це, як не прикро, неможливо здійснити якісь узагальнення. Скажімо, сумніваюся, що хтось зможе детально розповісти про детективну прозу Львівщини. Але якби хтось узявся таки скласти мапу детективної прози Львівщини, то мусив би вписати на ній і ім’я Лесі Бернакевич. Її роман «Якщо я буду добрим чоловіком, то стану поганим сином» привертає увагу продуманим сюжетом, психологічною глибиною, точністю побутових деталей і впізнаваним львівським колоритом. Письменниця не наслідує канони детективу, а «олюднює» жанр. У неї злочин – не подія, а спосіб показати тонку межу між турботою і несвободою, між добрими намірами й помилками серця. Це– не просто детектив, а морально-психологічна драма, що продовжує традицію Івана Франка та Григора Лужницького. І, можливо, найцінніше у ній – те, що письменниця виявляє глибоке розуміння того, що злочин – не завжди у діях, а часто у замовчуванні, нерішучості чи залежності. А розслідування з пошуком винного перетворюється на глибоке занурення у людські почуття. Авторка демонструє, як турбота трансформується у контроль, а добро прикривається маскою егоїзму. Злочин не зводиться до кримінальної інтриги. Це – радше спроба розібратися у глибинах людської прив’язаності, патологічної материнської любові, психологічної залежності між сином і матір’ю. В шкільні роки захопившись творами класика екзистенційного детективу Фрідріха Дюрренматта в українському перекладі, Леся Бернакевич розвиває думку, що істина ніколи не буває «чистою»: вона завжди пов’язана з людською слабкістю, обманом і навіть самопожертвою, а злочин стає лише приводом для роздумів про фатум, межі розуму, приреченість людини, яка шукає правду. Авторка не моралізує, а ставить читачеві запитання: чи можливо бути добрим і при цьому не зрадити когось?
У центрі твору – детектив Йосип Тиць. Він людина з гострим оком і глибоким співчуттям. Його манера мислити виявляється у простих, але промовистих словах: «Скажіть мені, у вас є улюблені старі фотографії, які б ви ніколи не викинули? Або, може, маєте речі, які давно напівзотліли, а ви чомусь не відважуєтеся позбутися їх?» У цьому запитанні – не лише метод розслідування, а й філософія героя: він бачить у людських речах сліди прив’язаності, які часом ведуть до злочину. Йосип Тиць не просто шукає винних, він розуміє їх, бо сам носить у собі вагу минулого.
Поруч із ним – галерея переконливих постатей: Віцентій – ділок із глузливим розумом, «Великий, аж сідниця звисала з пуфа, нагадував лантух із гуманітаркою», «з самоповагою, властивою для незалежного господаря, над яким не стоїть пан з нагайкою, а гроші накапують йому в вигляді кількох тисяч „зелених” щомісяця»; медсестра Магнікорська – («–І чо’ то аптекарі такі великі таблетки роблять? Певні, думають, що в людини глотка ведмедя».) Її прямота врівноважує інтелектуальність детектива і нагадує, що правда іноді народжується саме у простому слові.
Сюжет розгортається навколо приватного детектива Йосипа Тиця, який береться за розслідування смерті Костянтина Чебрика – людини з непростими сімейними стосунками. Але дедалі більше виявляється, що справжня таємниця не в злочині, а в людських характерах. Розслідувач не просто робить спробу відшукати вбивцю, а веде інтелектуальну гру, що поступово перетворюється на дослідження комплексів, страхів і морального вибору людини.
Детальне описування історії змушує зробити і такий висновок. Здебільшого сприймачі прозотекстів звикли до того, що назва твору безапеляційно вказує на його головного героя чи хоча б натякає на нього. А тут такого немає. Хоча дія і обертається навколо покійного Костянтина Чебрика, та найголовнішим є не він, а приватний детектив Йосип Тиць, присутність якого зцементовує усі житейські історії.
На цьому тлі очевидніє ще один аспектик. Уже мовлено, що уздріте в реальному житті, спонукає до появи художнього тексту. Але все це не сприяло б відображенню без орієнтації на іншість дійових осіб і вміння авторки побачити щось, як притаманне тільки цій людині. Це, наприклад, кожен може уздріти на продовгуватій передачі слів у заїканні Руслана Жучкастого. Продовжити цю мовленнєву цікавинку спроможні галицизми з уст медсестри Ярослави Магнікорської.
Тут, як мені здається, варто порушити деякі важливі питання. На голови читачів ллються потоки прозотекстів. Час – суддя потім забирає непотріб, натякаючи, що письмовцю усе ж треба рухатися шляхом поєднання серйозного та веселого. Саме ним і йде до письменницьких висот Леся Бернакевич. Наприклад, назва цього твору «Якщо я буду добрим чоловіком, то стану … поганим сином» порушує характерну для нашої людності проблему, водномить пропонуючи певну іронічність взорування. Щось подібне закладено й у прізвищах дійових осіб: Тиць, Бичовська, Магнікорська, Ключик, Сновидович…
Уже зосібна, згадано про галицизми, без яких неможливо уявити твір. Та з’являються вони не тільки в діалогах детективіста та медсестри. Адже на сторінках роману словесна палітра тільки стає ліпшою за рахунок буквотворів з барвами неологічності, рідковживаності та діалектичності: «вирвиоко», «ринка», «чоботарня», «книгар», «вартівня», «щедродавець», «плесканка», «пляцок»…
Коли вже зайшла мова про лексичні прийоми, які використовує авторка, то не може кинутися у вічі припадання до фольклорних джерел ріднокраю. Бо часто-густо у тексті психологічного детективу читача привабить доречне вживання діалектичних висловів чи вдале їхнє обігрування: «Мене, як вовка, ноги годували» (думки Лілії Сновидович про власну журналістську працю), «Тиць мов на світ народився» (про обмивання холодною водою)… Є очевидною й орієнтація письменниці на літературні тропи. Бо метафори, епітети та порівняння багато говорять про неординарність прозомислення авторки: «Костя пішов до Господа по свою небесну нагороду», «потік машин у сяєві численних фар на долі», «фантастичний павільйон для закоханих сердець – не що інше як плід Галиної уяви».
Роздуми про моральну відповідальність, родинні травми та силу любові, яка може одночасно рятувати й руйнувати, чергуються з ліричними описами. І на авансцену сприймання виходять пейзажинки. «Сьогодні на подвір’ї відчувалася весна, бурульки з-під покрівлі розтоплювалися, вода скрапувала на асфальт. Город, хоч і був укритий товщею льоду, та вона вже сльозилася під променями сонця, і відчувалося: ще день-другий – і крижана поверхня зійде нанівець»,«На загумінку розкинулось велике плато із садом. Мабуть, тут навесні та влітку, коли довкілля квітне й зеленіє, зручно в холодку полежати, книжку почитати. І звідси, коли зникне туман, відкривається прекрасний вигляд на вулички й садочки в підніжжі Високого замку», «Тильний смугастий бік котеджу нагадував вишивку», «Від колишньої розкоші барв залишилися тільки слабкі відтінки, з допомогою яких можна було здогадатися, що в далекому минулому одна обкладинка була зеленою, друга – коричневою, а третя – синьою». Вдало підібрано й діалоги. Мова роману Лесі Бернакевич – це наче окремий герой.
І це відбувається на фоні «глибокодумності» про непотрібність поетизмів у прозі (так дехто називає подібності вищезгаданого), бо, мовляв, усе вирішує сюжетна лінія. Згоден, що її карколомність має неабияке значення. Але ніхто і ніколи не передасть її оригінально без так званих поетизмів у прозі, оскільки тільки вони є ознакою творчої індивідуальності. Саме це і засвідчує психологічний детектив Лесі Бернакевич, відзначений VI Міжнародним літературним конкурсом рукописів прози на кращу книгу року «Крилатий лев» (засновник і керівник проєкту Олесь Дяк).
… А крапкувати хочу висловленням такої думки. Висловлене у цих нотатках, узяте укупці, допоможе появі нового твору, де «пірнання» у психологію людської душі крокуватиме до поціновувачів красного письменства разом з доречністю детективності. Адже твір «Якщо я буду добрим чоловіком, то стану … поганим сином» показав, що це є можливим.
Ігор Фарина
селище Шумськ на Тернопіллі
Leave a Reply