Холодюк Леся. Акме; роман. — Львів; Апріорі. 2022. — 184 с.
Якщо прозотекст не відкриває безодень людських душ, а тільки розповідає про ту чи іншу подію без заглиблення у почування сердець героїв, то він ніколи не зацікавить читальників. Суворий вирок, який диктує життєвий плин? Так! Адже суворий часоплин не може нічого іншого запропонувати.
І нікуди не сховаєшся від логіки буднів, бо хочемо того чи ні, а художній твір передусім повинен досліджувати психіку людської особистості в період розквіту її фізичних та моральних можливостей. Принаймні така думка знову з’явилася у моєму сприйманні після прочитання чергового роману Лесі Холодюк.
Чому моїм осмисленням перечитаного заволоділо таке відчуття? Не сумніваюся, що на це питання є змога відповісти у сюжеті твору. Тому і хочу почати виклад своїх розмірковувань про написане саме з цього.
…Чотирьох подруг підхоплює життєвир. Ольга після розлучення з чоловіком (з такого опису починається твір) подається у політику. Різними за долями та характерами постають перед усіма Алевтина, Галина, Агнєшка. Приміром, Галина виступає у ролі бізнесвумен з консерваторською освітою, розриваючись між осоружним зароблянням грошей, чоловіком і дітьми. А ось Алевтина не уявляє свого життя без ігрищ з мужчинами заради своєї втіхи. Психічний горб, пов’язаний із згвалтуванням у шкільні роки, носить на собі Агнєшка.
Та жодну з них не назвав би головною героїнею твору. Радше усі вони вкупі виступають у цій ролі. Бо вирви з контексту оповіді хоч про котрусь із них, то написане втратить свій шарм (не буду приховувати, що така думка почасти має місце через побудову написаного,але давайте не будемо танцювати навколо формалістичних особливостей, бо це є темою окремої розмови, яка ще буде.)
Тому вважаю за доцільне більш детально хоча б побіжно оповісти про кожну з них зокрема, почавши з думкувань про Ольгу. Та не тільки через те, що з неї усе стартує. Чомусь все більш гадкується: вона «цементує» жіноче товариство своїми діями. Авторка вміло оповідає про поміч нещасному Антону, який після смерті дружини від раку сам виховує двох неповносправних дітей. Привертає увагу також описування її вчинків у поїздці до США. Особливо сподобався наголос на окремих деталях в бібліотеці американського мільйонера українського походження містера Грега. Варто тут, мабуть, згадати і про поміч нашим захисникам від москальської бридоти, про турботу про дівчинку Христинку з Левандівки (одного з мікрорайонів Львова).
Згадка про допомогу українським оборонцям змушує повести мову про Агнєшку, котра з легкої руки Ольги і за покликом душі стала волонтеркою. Вперше кожен зустрінеться з нею в судовій залі, бо вона прийшла морально підтримати Ольгу під час розлучення з чоловіком. Не може залишити поза увагою й опис зародження кохання Агрипини (так за паспортом йменували Агнєшку) до Геника, який стає воїном. Як на мене, то немає нічого дивного, що вона стає добровільною помічницею колежанки-депутатки. Бо це — вияв її натури. Дещо романтично (в доброму розумінні цього означення) прозаїчка розповідає, що ворожий мінометний обстріл обірвав її життя. Певною символікою є те, що труну з її тілом привіз хоронити Геник.
Постать цієї жінки є своєрідною протилежністю життя Алевтини, котра не може навести ладу з чоловіками, дотичними до її існування на білому світі. То вона розходиться з Стефком, з яким жила у цивільному шлюбі, то захоплюється Павлом (Полом) Парканом — львівським батярем, який замешкав під Копенгагеном, що в Данії. Поєднала їх маленька Яринка — донька покійної Ганни Паркан, якій Пол, як брат, фінансово допоміг видати книгу поезії. Та… (Не бачу потреби зупинятися на всіх інших ситуаціях з нею, бо чогось надзвичайного до описування її характеру вони не додають).
І, звісно, не можна залишити поза увагою постать Галини, котру, мабуть, слід вважати найбільш фінансово успішною в цьому жіночому квартеті. Можна, звісно, описувати її життя, бо в романі таки є чимало цікавинок цього плану. Згадаю тільки про один момент. Галина вагітніє і в останньому міні розділі твору народжує сина, маючи уже трьох. Наче своєрідний натяк на безупинність життя, бо читальники отримують змогу пофантазувати про те, що може бути далі — себто в уяві дописати.
Є ще кілька важливих питань, котрі потребують уваги. І перш за все слід, безперечно, згадати про таке. Роман написала представниця прекрасної половини людства. І, зрозуміло, усе зображено через призму жіночих почувань. А оцінювач написаного — мужчина за статтю, що, звісно, могло б спричинити певний сприйняттєвий дисбаланс. Але в даному випадку цього немає, бо жіночість вираження дала несподіваний ефект, обмежившися тільки тим, що може зацікавити і представників сильної половини людства. (Очевидно, можна було б віднайти якісь несприйняттєвості й розмахувати ними, як прапорами. Але в цілому це не впливає на позитивність сприймання.)
Чому маємо таку ситуацію? Можна по-різному говорити про це. Та передусім (принаймні мені так гадкується), треба, мабуть, балакати про вплив життєвого досвіду. Відчувається також, що авторка, як професійна журналістка, майстерно вплела в канву своєї оповіді і деякі біографічно пережиті моменти, що надало написаному більшої достовірності.
Доповнити цю думку спроможний ще один нюанси, хоч зримого зв’язку з суттю попереднього абзацу тут немає. Мова про мовленевість (прошу вибачити за познаки тавтології у цьому твердженні). Адже таки причаровує небуденність образів, яку підтверджують словосполуки на кшталт: «я їду з осоружного Львова — міста, що проковтнуло мене і тепер пережовує», « у голові наче прокидається розважливий голос», «золота мало залишилося — звичайний мишачий тон, як на мене», «чорна штора пам’яті», «помилки попередньої любові зітруться». Іноді читальницький зір натикається на пейзажинки: «…пливу росянистими луками, де квітнуть то маки, то волошки», «крізь неї (чорну штору — примітка І.Ф.) ледь-ледь блимає сонячний промінчик», «сонце таке гаряче і воно не на небі, а тут, поруч»… (Закономірно, що в багатьох випадках є сув’язь уяви і реалу).
Хоча, звісно, питання про мовленевість не є таким простим, як може здатися спочатку. Бо дехто вважає будь-які лексичні штучки зайвиною для прози. Адже вони мають бути більш важливими для поезії, а тут всю увагу треба зосередити на логічності сюжету. Та… не варто впадати у крайності. Сюжет і лексика мають крокувати в одній упряжці. Бо їм долею велено нагадувати, що творчиня — особистість, котра постійно шукає себе й розуміє, що так нелегко віднайти найпотрібніше для усіх в закапелках нашої свідомості.
Та не тільки ця особливість вираження думки кидається у вічі. Твір можна назвати романом монологів. Бо кожен міні-розділ — сповідь однієї з чотирьох дійових осіб у певний період розвитку сюжету.
…Мабуть, можна говорити й про інші аспекти сприймання тексту. Але, очевидно, й вищезгаданого досить, аби ствердити присутність неординарності прозомовлення, хоча вона іноді ще програє через редакторські огріхи. І, звісно, хочеться, аби вони були менш помітнішими у наступних, не менш цікавих книгах письменниці.
ІГОР ФАРИНА
cелище Шумськ
на Тернопіллі.