Переднє слово до книжки поезій Христини Куйбіди-Кришкевич

 

1.

…У її поезії домінує Висока Тиша. Де чутно лише голос вітру. І, все ж, вітру зникаючого… Тримаю в руках поетичну книжку Христини Куйбіди-Кришкевич „Голубівна. Сторінки щоденника”. – Рукопис. А таке відчуття, що це вона мене тримає, книжка. – Екзистенцією: життя конечність; буття-нескінченність; сталість і розгоміння надвеликого, як категорії. Поняття, очевидно, – екзистенційні. Точково безконечні. Збáгнені, але не осягнуті.

Знаю добре, що така поезія тримається на особистісному принципі: перше правило – жодних правил.

В душі, як у ядрі земному,

Температура наростає.

Настане час – як зірка спалахну,

Чиста, наче слово.

Цей світ жорстокий

Голубити буду,

Ніжити буду,

Щоб став добрішим.

Не датуватиму вірші, хоч у книжці воно є: вочевидь, аби правильно розставляти поезофігури, як на шаховій дошці. Виокремлена виразна естетитика, гадаю, не потребує датування… Втім, й не дотримуватимусь книжної послідовності творів.

 

2.

Насичена екзистенційна семантика явно проступає й у таких, здавалося б, „пейзажних” замальовках, роблячи ці вірші такими, що заглядають у душу. Гармонізують.

Крутило снігом і мело,

І стало біло.

Зима упала на зело

Й заніміла.

Упала стрімко, жовтень зник,

Синіють вікна.

Серпом у хаті молодик

І трохи світла.

І білим-біло навкруги.

Так білим-біло,

Що я повірила в сніги,

Їх полюбила.

Упізнавальна реальність. Однак, – інше. І справа тут зовсім не в поетичному переосмисленні, а в особистісній чуттєвості авторки;  в оптиці сприйняття ойкумени: художньо-філософічній, зримо-незримій. У містичних настроях і передріканнях. Я б сказав, – мегаметафорі шляхетного сумніву. В людині – персонажі ліричному…

 

3.

Христина Куйбіда-Кришкевич передрікає, очевидно для нас. Кассандрівські якості поетичного таланту її пронизують книжку: з твору – до твору. Поетка аж ніяк не опирається цим одкровенням. Її поезія „Сон” настільки неприховано демонструє поетично футуристичні промовляння, аж до моторошності. Є сенс процитувати вірш вповні. Тим паче, що авторка не так давно пішла у зáсвіти молодою, так наче забрала з собою багато нескáзаного та несказáнного.

Чудовий день.

Дерева вдягнені

В багряно-жовті шати,

Похиливши голови, проводжають у путь,

З якого вороття немає.

У темну безодню везуть мене коні,

Долаючи власний страх.

Іржання їх чують скуйовджені хмари.

Притьма ховаються з жаху.

Переходить дорогу тінь.

Харапудяться коні.

Перевертається карета,

А тінь ненависно дивиться на мене.

Дерева відвертаються

І піднімають пожовклі віти,

Шукаючи спокою.

Твір написано ще задовго до трагічного „переходу”. Одначе поезія тут наче виповнює лакуни розуму напрочуд проникливими надвідчуттями беззворотного. Через художньо-образні структури поетка, що так завчасно пішла, кадр за кадром, як у кінематографі, прокручує будучину ліричної героїні. Оцей особливий спосіб існування за межами раціонального осягнення. …Пошуки сенсів. Сенсів.

 

4.

Животрепетним є ліричний суб’єкт упродовж усієї книжки. Навіть там, де, здавалося б, – інші темпоритми. Скажімо, як народно-пісенні („Голубівна”)…

У просторах синіх

Понад нами,

Там кружляла голубівна

Із вітрами.

Ой кружляла голубівна,

Кола вила

Та шукала доріженьку,

Що згубила.

Фіксую, так ось, спонтанно, наче уже колись шліфовано у народі, тисячами повторів-виконань. Ретрансльовано зміненими реальностями. І мерщій гейзерно вихлюпнуто у нашу. Хоч формотворчо (повторюсь),  як дібрана народна пісня. Добре. Лише обрані готові пройти цей шлях.

5.

Любов’ю таки живу!

З неї черпаю сили,

Наснагу, жагу нову,

Схожу на тебе, милий.

Завше у ній жила

І зберігала пильно.

У мене є два крила:

Ти і любов всесильна.

Отак, – стримано та, водночас, зворушливо. Про себе й любов у собі.

Цю книжку поезій Христини Куйбіди-Кришкевич можна та слід перечитувати. …Пісня – неперервна, наче матриця любови.

 

Віктор Палинський,

письменник,

Заслужений працівник культури України