Рельєфи облич Або сяйво людей (фото)

У видавництві «Світло і тінь» побачила світ чергова, 113 унікальна художньо-публіцистична фотокнига лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслуженого діяча мистецтв України, професора Василя Пилип’юка «Долею даровані зустрічі» із резюме десятьма мовами.

Вона вийшла на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за програмою «Українська книга». У фоліанті (тут 274 сторінки) автор демонструє загалом 137 своїх фотопортретів визначних діячів культури, науки, політики України, Канади, США, Словаччини, Польщі, Бразилії, Португалії, Азербайджану, Китаю, Латвії, Угорщини. Серед них і зображення українських письменників – Героїв України Дмитра Павличка, Бориса Олійника, Романа Іваничука, Івана Дзюби, Левка Лук’яненка, Юрія Мушкетика. Представлені також фото Романа Лубківського, Ігоря Павлюка, Василя Герасим’юка, Оксани Забужко, Миколи Жулинського, Михайла Слабошпицького, Степана Сапеляка, Юрія Винничука, Ігоря Калинця, Степана Пушика, Павла Мовчана, Ірени Роздобудько, Богдана Мельничука, Михайла Косіва, Дмитра Стуса, Віктора Мазаного, Богдана Стельмаха, Віктора Неборака, Миколи Мушинки, Олексія Кононенка, Віри Вовк, Яреми Гояна, Сергія Гальченка, Івана Малковича.

Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, народний художник України Любомир Медвідь у передньому слові книги стверджує, що в автора образ тої чи іншої особистості «широкий, філігранно окреслений, «панорамний», «біографічно» достовірний, точний і правдивий… істинно монументальний».
Про нове видання – у розмові із Василем Пилип’юком.

– Ваше захоплення портретним жанром особливо продемонстрували перші два томи вибраного «Світлопис душі» і «Світовідчуття епохи», які вийшли у 2016 році. Здавалося, список вичерпано. Аж ось – оця галерея…
– Тут вміщено портрети, зроблені мною впродовж останнього двадцятип’ятиліття – це період розквіту творчості моїх героїв або їхнього злету в кар’єрному рості, в духовній ієрархії. Я ще на початку свого шляху мріяв портретувати людей, особливо, до цього взявся, коли тільки-но почав працювати у Львові у 1974 році.

– Але чому об’єктом для цього тоді стали саме письменники? Чому, як пише Костянтин Родик у передмові до книги, влаштовували на них «полювання за емоціями»?
– То були особистості, харизма яких дуже яскраво вибудувала рельєфи їхніх облич – вони характерники, розумієте? Виявилося, що наші потреби співпадають…

– Вам необхідний був портрет-образ, а їм завжди хотілося бути зображеними якісно, щоб пристойно виглядати на титулах своїх книг?
– Можливо, й так… З іншого боку, здобути визнання у таких людей було для мене, початкуючого фотожурналіста, надто суттєвим.
Мені кортіло зазирнути в їхню душу, розкрити таїну їхнього буття, думання, інтелекту… Я багато читав, тому знав їхні романи, повісті, вірші, поеми… Так були створені портрети Ростислава Братуня, Романа Іваничука, Романа Федоріва, Дмитра Павличка, Романа Лубківського. Їхні портрети уперше ще в 1979 році експонувалися у приміщенні Львівської обласної організації Спілки письменників України та в Українському національному музеї.
Ось складна поетична душа Романа Іваничука, портрет якого опублікований в одній із моїх книжок та в різних виданнях інших авторів. Це – популярна постать, його люблять, поважають та читають. Він – красива модель, декоративна, елегантна і… надзвичайно складна для фотографування. За маскою «класичної» зовнішності приховується глибока аналітична і філософська натура. Та постійна напруга на його обличчі, яку я весь час інтуїтивно відчував, передавалася й мені під час пошуку єдиної миті. Інтуїтивно натискаю на важіль апарата і відчуваю – портрет буде! Це не «вловлена мить» (я не визнаю цієї банальності!), а тривалий аналітичний процес, який шліфується в уяві не день і не два.
Так сталося, що коли помер Роман Іваничук, то його син попросив мене дати цей портрет, зазначивши: батько вважав його найкращим з усіх, які робили будь-коли інші майстри. Цей портрет несли в голові траурної колони через весь Львів останньою земною дорогою видатного повістяра і романіста… У «Долею даровані зустрічі» інший його портрет, на якому відображено велика гідність письменника.

– Мистецтвознавці, зокрема професор Роман Яців, утвердили думку про таке явище, як фотоновелістика Василя Пилип’юка, порівнюючи виразність Ваших світлин із глибиною письменницького відображення, властивою Василю Стефанику…
– Всі види мистецтва якимись духовними нитками пов’язані. Безумовно, коли йдеться про такого велета письменницької праці як мій земляк-прикарпатець, то як може інший вид мистецтв дорівнятися до його зображувальної сили? Проте є у нього один прийом, якому навчитися варто: це показ художньої деталі. Вона – велике диво будь-якого мистецтва, бо здатна метафорично донести думку творця, відобразити характер чи то епізоду, чи людини, чи явища загалом. Під час фотозйомки ти завжди націлений на пошук деталі, аби мить реального світу була зафіксована як картина нашого буття і промовляла смислами явними, прихованими, загадковими… Тут йдеться і як про випадковий кадр, так і про кадр, який тобою намріяний, обдуманий, виношений, той, якого ти чекаєш, можливо, роками.

–У цій книзі Ви буквально взяли приклад Василя Стефаника і застосували його прийом у власних текстах. Відтак, ми можемо говорити про новелістику Василя Пилип’юка до фото Василя Пилип’юка…
– Бачите, текстовий супровід портретів тут не суто документального штибу, як, бувало, в часи моєї журналістської роботи, наприклад, у журналі «Україна». Тут я відтворюю власні враження про своїх героїв. Для тих, хто вивчає творчість письменників, чиї портрети вміщено у книзі, виникла можливість одержати нові знання – ті, які не почерпнеш в електронних чи друкованих енциклопедіях, довідках. Річ у тім, що я подаю не вже відомі відомості про об’єктів своєї зйомки, не взяті в літературознавців, а одержані внаслідок особистих зустрічей і здійснення якихось спільних мистецьких, літературних робіт.
Виконати таке завдання – поєднати у книзі портрет зі словесним образом – я мріяв давно.

– Саме тому прийшла ідея додати описові, текстові тлумачення «портретної» правди у своєрідних літературних етюдах чи замальовках?
– Великою мірою для мене це стало викликом, адже коли ти ступаєш на царину художньо-публіцистичного жанру і його методики відображення та ще й обираєш надто відповідальну форму оповіді – від першої особи, – то виникає вимога ніби бути в тексті паритетним співбесідником із тим, до кого ти звертаєшся…

– …і треба мати відчуття, що людина ніби стоїть перед тобою…
– Власне! І дотримуватися почуття міри у переказі своїх рефлексій – а саме вони є предметом моїх розповідей; пам’ятати, що треба писати коротко і сильно, як радив мій земляк, – тому у тестах всього 280 – 300 знаків.

– Іноді складається думка, що Ви мовби промовляєте сповідально, ніби відчуваєте якусь провину… Це стосується надзвичайно щемливої розповіді (чисто тобі лаконічна новела) про покійного Романа Лубківського, яка супроводжує портрет поета, перед обличчям якого зафіксовано великі язики полум’я…
– Що стосується цього сюжету, то у моїх словах радше біль і усвідомлення великої втрати… А в інших випадках – ностальгія за тим, що ми не можемо часто бачитися із більшістю з моїх героїв, теплоту ставлення до мене яких я відчуваю впродовж багатьох років. Це скоріше данина нашій творчій, людській дружбі.

– Відомо, що багато хто з них був здивований, прочитавши про себе етюди: Ви у таку далечінь спогадів проникли, що дехто вже й забув. Для чого це все пам’ятати?
– Так не я, а об’єктив це запам’ятав…Жартую… Я фотографував людей у простих, природних для них станах, сказати б, творчого осяяння, яскравого замислення чи вияву емоцій. Це дуже звичні, прості обставини – для них, великих людей, а для моєї роботи це є важливі знахідки, й епізоди. Адже тоді й мої задуми зароджувалися. Дозвольте процитувати: «Високо ціную дружбу з геніальним Дмитром Павличком. Сумую, коли він на мене ображається. Надто емоційний поет має на це право. Але потім все стає на свої місця.
За час нашої дружби народились «Живиця», «Рубаї», збірка «Засвідчую життя» та цікава і лаконічна фотобіографія Дмитра Павличка «Погоня». Поетичний світ класика української поезії XX століття є багатогранним. А його «Два кольори» – неперевершені. Згадую ще книгу «Мій кінь». Я її роздаровував на ювілеї Маестро в його рідному селі.
Кропітка, тривала і напрочуд захоплююча праця над сотнею книг пролетіла, наче одна мить. Вона є підсумком творчого натхнення Дмитра Павличка, Романа Лубківського та Василя Пилип’юка. Сподіваюсь на нові зустрічі, дорогий Дмитре Васильовичу, на нові книги.
Із глибокою шаною! Я! 2007 р.».

– Нерідко поштовхом до написання тексту була якась ситуація?
– Коли обдумував текст про Богдана Стельмаха, раптом сяйнуло: 1974 рік, Львівський театр імені Марії Заньковецької, прем’єра спектаклю за п’єсою Олексія Коломійця «Голубі олені». І звучить пісня на слова Богдана: «Не забудь, яка стрімка, людської пам’яті ріка…». Власне, ця асоціація дала можливість мені підкреслити вартісність справжньої поезії на всі часи.
Про Бориса Олійника згадалося таке: 1988 рік, місто Новий сад, Югославія. Моя персональна фотовиставка «Дарую вам карсу». І виступ на ній Бориса Ілліча…
Або Юрій Винничук. Уявіть собі:
«1986 рік. Львів,вул. Пушкіна, 8(тепер вул. Генерала
Чупринки).
У своєму розкішному (на той час) кореспондентському пункті журналу «Україна» я приймав скромних львів’ян. Маму і сина (не виключено, що бабусю і внука). А хлопець скромний, тихий, але, як потім виявилося, дуже «писучий».
Обоє скаржились на редактора.
Не хоче друкувати.
Я, здається, взявся допомагати.
І хто б ви думали наважився прийти в корпункт? Це був – сам Юрко Винничук!
Так, так! Пан Юрій Винничук. Нині зірка красного письменства, поет, письменник, перекладач. Навіть трішечки гоноровий, амбіційний.
Пройшло тридцять років, пане Юрію.
А Ви забули, мабуть, про цю зустріч?
Я добре пам’ятаю ті часи.
І сьогоднішні теж. Може, пасувало би каву випити!
Тепер Ви визнаний! Великий письменник.
А я боюся великих! Аби часом не зачепити…».

– Чимало портретів зроблені неочікувано для самих об’єктів зйомки…
– Наприклад, Ірен Роздобудько я фотографував, стоячи в черзі за її автографом на книжці «Пастка для жар-птиці» – цю книгу я придбав напередодні…
Михайла Слабошпицького знимкував – останньому з’їзді письменників України: зафіксував його рвійний крок у залі. Там же – Юрія Мушкетика: «Черговий з’їзд письменників України 2014-го року в Києві був
неординарним. Обирали голову Національної спілки. Обирали
довго, емоційно. Нарешті обрали. Дякую за запрошення пану Ігореві Гургулі. Як мінімум 5-7 дуже вдалих портретів видатних особистостей поповнили мій творчий архів. Три з них увійшли до цієї книги. І серед них – найшановніший прозаїк високого класу, Герой України Юрій Михайлович Мушкетик.
Цей портрет, зроблений великим форматом на італійському полотні, я буду дарувати пану Юрію Мушкетику 29 березня 2019-го року. Разом з друзями зустрінемо 90-річчя цього письменницького велета. Литися буде вино і урочиста мелодія «Многая літа…»
А наш Юрій хай живе…
Дай, Боже!!!
2014 р.».

– Ви зазначаєте у книзі: «Пишу і дивуюся. Як так виходить? Що не герой – то майже гуцул».
– Звісно, я радію, я сам сусід Гуцульщини, покутянин. Ця земля дала визначних письменників, окремі з них представлені в книзі. Дехто з них народився поза Батьківщиною, але має батьківське прикарпатське коріння. Як, наприклад, Василь Герасим’юк, який з’явився на світ у карагандинському ГУЛАзі… Але я радий всім моїм героям, тішуся, що вони збагатили світ мудрістю і я мав та й маю можливість відчувати, розуміти їхню неординарність.

– Із суми розповідей стає зрозуміло про роль показаних письменників у формуванні Вашої творчої естетики. Однак, тут ще представлено й велику когорту митців, діяльних людей багатьох інших професій…
– Кожне обличчя такої категорії людей знайоме широкому загалу, воно є уособленням гуманітарного збагачення нашого українського світу.
Тут зафіксовано яскраве сузір’я – співаків, зокрема, Марії Стеф’юк, Наталі Половинки, Тараса Петриненка, Олександра Громиша, Марії Миколайчук, Івана Поповича, Вахтанга Кікабідзе, акторів Богдана Ступки, Федора Стригуна, Лариси Кадирової, Святослава Максимчука, співака і перекладача Віктора Морозова, Героїв України – вчених Бориса Возницького і Бориса Патона, диригента Мирослава Вантуха, музиканта Мирослава Скорика, спортсмена і державного діяча Віталія Кличка. Є й композитор Богдан Янівський, футболіст Криштіано Рональдо, образи народних художників України Євгена Безніска, Андрія Чебикіна, Івана Марчука, Любомира Медведя, Мирослава Отковича, графіка, Шевченківського лауреата Івана Остафійчука, заслуженого художника України Василя Семенюка, ректора Михайла Поплавського, патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, Верховного Архиєпископа – Предстоятеля Української греко-католицької церкви Святослава (Шевчука), Блаженнішого Любомира (Гузара), Римських Пап – Івана Павла II та Бенедикта I, президентів – США Біла Клінтона та Джорджа Буша, Польщі– Леха Качиньського, України – Віктора Ющенка та Петра Порошенка.

– Як можна побачити той дивопровідник, який з’єднує Пилип’юковий об’єктив із Пилип’юковим серцем, в результаті чого перед нами постає архітектура облич?
– А цього я й сам не знаю… Зрозуміло лише одне: художнє фото творять думка і проникливе око.

Розмову вів Віктор Мазаний.
м. Рівне.