У рамках Форуму країн Центральної та Східної Європи «Via Carpatia», що проходив наприкінці червня у верховинському селі Криворівня, відбулася Міжнародна конференція «Коло Вінценза: майбутнє Карпат».
«Спочатку слово» – починають, як звикле, гуманітарії
У планах організаторів «Via Carpatia» проглядалися дві головні ідеї. Перша – зробити власний крок для відновлення престижу «Українських Афін» у Криворівні – того місця літнього паломництва української творчої інтелігенції, що постало тут на самому початку ХХ століття…
І друга – зібрати у форматі міжнародної конференції представників культурних, політичних та економічних еліт країн Центральної та Східної Європи для діалогу про майбутнє Карпатського регіону та загалом нашого спільного «європейського дому». Ідея такого широкого Форуму належить відомому тележурналісту, продюсеру та політику Миколі Княжицькому.
Віртуальним патроном конференції було обрано Станіслава Вінценза. І це не випадково. Адже письменника ще при житті називали «Людиною діалогу». Відтак «коло Вінценза» – це коло діалогу, порозуміння та співпраці для усіх країн та народів Карпатського краю.
До того ж у багатовіковій пастушій цивілізації Карпат Вінценз розрізняв зразок гармонійних у стосунків людини з Природою та із своїм ближнім. Таку гармонійну світобудову ми продовжуємо шукати й нині, втілюючи її бачення у засадах сталого розвитку та єдності європейських культур в усьому їхньому розмаїтті.
Новий рівень діалогу та міжнародної співпраці країн Карпатського регіону, яку обрали собі за мету ініціатори «Via Carpatia», повинен сформувати нове майбутнє Карпат і загалом Східної Європи: більш дружнє, безпечне та стале. На жаль, перешкодами для діалогу та співпраці наразі стоять як давні складні питання у нашій спільній з сусідами історії, так і новітня хвиля націонал-популізму, що охопила мало не увесь схід європейського континенту. Руйнується клімат довіри, під загрозою опиняються позитивні здобутки нової Європи, що постала після падіння військово-політичних мурів. Україну, яка намагається вирватись з ціпких обіймів свого північного сусіда, шукає безпеки та підтримки у європейському співтоваристві вільних країн, не може не хвилювати той факт, що отой «європейський дім», який здавався нам зразком стабільності та злагоди, нині вже сам перебуває під загрозою. Його чимдалі активніше розхитують вітри інформаційної війни, що віють з Кремля, роздмухуючи внутрішні непорозуміння між європейцями та провокуючи процеси дезінтеграції.
Відновлювати клімат довіри та міжнародного діалогу в часи, коли політики займаються переважно популізмом та примноженням власних статків, в принципі можна і без них, на інших, не державних рівнях. Адже людей доброї волі більше, аніж політичних кон’юнктурників у владі. Власний внесок у цю справу можуть зробити й гуманітарії – лідери суспільної думки. На «Via Carpatia» була присутня група інтелектуалів, спроможна просувати такий діалог, але поки що мабуть лише на україно-польському та україно-литовському напрямку: Мирослав Маринович, Тарас Возняк, Ян Маліцький, Ян Пєкло, Андрюс Кубілюс, Йосиф Зісельс, Микола Княжицький … Лише їхні думки, пропозиції, починання мали б широко тиражуватися національними та міжнародними ЗМІ – для того, аби бути почутими. Ну й наразі залишається також відкритим питання – хто міг би забезпечити промоцію діалогу з нашими потенційними партнерами в інших країнах Карпатського регіону: Румунії, Угорщині, Словаччині, Чехії…?
Для того, аби діалог і партнерство були сталими та убезпеченими від коливань політичного маятника, вочевидь потрібні не лише яскраві особистості, але й інституції, котрі підтримуватимуть їх організаційно. Ініціаторами «Via Carpatia» було проанонсовано створення у Криворівні Центру міжнародного діалогу імені Станіслава Вінценза, на який мабуть буде покладено такого роду діяльність. Час покаже, чи втілиться цей привабливий задум у конкретну справу ?
Чи побачимо колись на «Via Carpatia» свого Джорджа Сороса або Ілона Маска ?
Поза сумнівом, для виходу України на новий рівень економічного партнерства на східноєвропейському просторі важлива присутність у процесі сильних гравців у сфері бізнесу. Причому мабуть це повинні бути не просто олігархи, але люди, котрі мають амбіції не лише стосовно власного збагачення, але й втілення великих інвестиційних проектів міжнародного рівня – на основі знань, технологій та усвідомлення ризиків ХХІ століття. Згадаймо минуле: найбільші в історії краю економічні та соціо-культурні феномени – як приміром спорудження Галицьких залізниць імені Карла-Людвіга або Природничого музею у Львові – не мали шансів народитися без тогочасних «батьків нації» в особі людей масштабу Леона Сапіги та Володимира Дідушицького. Чи маємо ми в сучасній Україні новітніх Сапігів, Дідушицьких, Потоцьких та Щепановських? Свого Джорджа Сороса або Ілона Маска ? За розмірами капіталу – можливо й так. Але за широтою світобачення, силою інтелекту та духу? Якщо такі люди і є, поки що вони залишилися поза колом «Via Carpatia». Можливо, буде нагода побачити їх тут у наступні роки?
Особистості такого масштабу могли б дати Україні шанс не відстати безнадійно від європейського потяга. Адже він, цей потяг, не стоїть на місці. Наші ближчі європейські сусіди із вступом до ЄС набули достатньо політичних, фінансових та інституційних механізмів для розвитку. Приміром, вже стартував колосальний проект транс-європейської магістралі з тією ж популярною назвою «Via Carpatia», якій належить поєднати порти Балтійського та Середземного морів. Наразі проект великого шляху «з варягів – у греки» накреслено через Карпати, але поки що, на жаль, в обхід України: через Польщу, Словаччину, Угорщину, Румунію, Болгарію, Грецію…
Втім, і в серед членів ЄС далеко не завжди панує єдність та партнерство. Тоді як «старі» члени Євросоюзу вже не перший рік ідуть в авангарді світової «зеленої енергетичної революції» – демонструючи небачені досі темпи розвитку відновлюваних джерел енергії (ВДЕ), «націонал-популісти» із урядів східноєвропейських країн саботують енергетичну політику ЄС, віддаючи перевагу газовим та ядерним проектам Кремля. Так нещодавно урядові чиновники Угорщини, Польщі, Чехії та Словаччини виступили проти планів ЄС досягнути частки ВДЕ 35% до 2030 року… Чий шлях обере Україна – Німеччини, яка заявила про реальну ціль 100% переходу на ВДЕ, чи своїх ближчих сусідів?
15 років від підписання Карпатської конвенції – час реального партнерства настав!
«Карпати є унікальним природним скарбом визначної краси та екологічної цінності, важливим центром біорізноманіття, головним водозбором великих річок, необхідним середовищем існування та притулком для багатьох видів рослин і тварин, які знаходяться під загрозою зникнення та найбільшою у Європі територією з незайманими лісами» – цими словами розпочинається текст преамбули підписано Рамкової конвенції про охорону та сталий розвиток Карпат (Карпатська конвенція), наймолодшої на Європейському континенті міжнародної правової угоди високого рівня в сфері довкілля та сталого розвитку.
Нещодавно виповнилося 15 років відтоді, як її було підписано сімома країнами Карпатського регіону – Чеською Республікою, Угорщиною, Польщею, Румунією, Сербією, Словацькою Республікою та Україною. Ці 15 років були водночас періодом значних досягнень та нереалізованих можливостей. Майбутнє Карпатського єврорегіону все ще сповнене великих ризиків і захоплюючих перспектив.
Набули чинності чотири спеціальні протоколи до Карпатської конвенції: про збереження і стале використання біологічного та ландшафтного різноманіття, про стале управління лісами, сталий транспорт та сталий туризм. На часі ухвалення протоколів про стале сільське господарство та про охорону культурної спадщини та традиційних знань.
Підписанням Конвенції її Сторони підтвердили усвідомлення того, що цілі збереження та сталого використання природної та культурної спадщини Карпат з огляду на її унікальність вимагають особливих підходів та не можуть бути досягнуті лише однією країною – тож спонукають до активної міжнародної співпраці.
Наша країна 15 років тому була чи не головним ініціатором прийняття Карпатської конвенції. Впродовж цього часу Урядом України, науковцями та громадськими організаціями було немало зроблено для формування її робочих механізмів – через ратифікацію, участь у розробці відповідних протоколів та програм. Конструктивність у подальшому впровадженні цієї високої угоди, шанс на позиціонування України в якості регіонального лідера є принципово важливими для нас. Актуальність безумовного і своєчасного виконання конвенції на міжнародному, національному, та місцевому рівні зумовлена також реальними загрозами інтенсивного розвитку Карпатського регіону: для природного довкілля, традиційного господарювання та культурного спадку багатьох етносів Карпат.
Сьогодні майже усі країни – сторони Конвенції є членами Євросоюзу. Для України, яка не може ближчим часом розраховувати на повноцінне членство в Унії, використання можливостей співпраці з своїм сусідами у Карпатському регіоні відкриває додатковий шлях наближення до Євросоюзу. Тож нам ніяк не можна випускати з рук «першу скрипку» у цьому «карпатському оркестрі».
Впродовж 15 років секретаріат Карпатської конвенції розміщувався у Відні – і це було виправдано хоча б для того, аби перейняти механізми та досвід співпраці сторін Альпійської конвенції. Період переймання досвіду інших країн вже пройдено – варто набувати свій власний ! І чому б у цьому сенсі не запропонувати своїм партнерам по Карпатському регіону перенести Секретаріат конвенції до України?
Про що ж йшлося цього разу «в колі Вінценза»?
Дводенна програма Конференції «Коло Вінценза: майбутнє Карпат» скидалася на спробу охопити неохопне – настільки широке коло питань було запропоновано організаторами для обговорення у форматі панельних дискусій. Йшлося про майбутнє Євросоюзу в контексті новітніх викликів, про перемоги і поразки центральноєвропейських реформ та уроки для України у цьому контексті, про інфраструктурні проекти, як шлях об’єднання країн Карпатського регіону, про туризм, стале сільське та лісове господарство, як важливі чинники його розвитку, про збереження унікальної природної та історико-культурної спадщини Карпат… Палку дискусію викликало питання про те, на яких підходах мала би базуватися сучасна стратегія допомоги нам від країн ЄС – новий «План Маршалла» для України.
Якщо діалог «в колі Вінценза» матиме продовження і розвиток, він повинен виходити на конкретні форми співпраці: між національними природними парками та музеями, університетами та видавництвами, операторами туризму та митцями, енергогенеруючими та транспортними компаніями…
Програма Конференції завершилася врученням Першої Премії Станіслава Вінценза «За гуманістичне служіння та внесок у розвиток регіонів». Цією премією щороку нагороджуватимуться: лідери думок у різних вимірах суспільного життя, представники місцевого самоврядування та громадських організацій. Першим лауреатом Премії Станіслава Вінценза став Мирослав Маринович.
І хоча дві громадські організації, ГО «Гельсінська ініціатива-ХХІ» та ЕГО «Зелений Світ», цього разу номінували на неї іншого кандидата – Тараса Прохаська – мусимо визнати, що визначений оргкомітетом лауреат дуже достойний! Премію панові Мирославу вручали головні винуватці «Via Carpatia», люди без яких це дійство не могло відбутися – отець Іван Рибарук та Микола Княжицький.
Цією конференцією та загалом форумом «Via Carpatia» організатори довели, що настільки масштабні проекти в принципі можуть реалізовуватися й у глибокій карпатській провінції. Що об’єднання зусиль багатьох пасіонарних людей може на кілька днів перетворювати цю провінцію на «маленький центр світу». Звісно, для того, аби такі зустрічі проходили на найвищому рівні, для продовження і розвитку «кола Вінценза» потрібно ще багато зусиль і ресурсів.
Але ж гори вчать нас того, що перешкоди повинні породжувати нові сили та сміливість для їхнього подолання. Що гірські перевали долає той, хто наважується та йде. Що з перевалів і високих полонин відкриваються нові захоплюючі перспективи. Тож у добру путь – стрімким шляхом «Via Carpatia»!
Post Views:
73
