Ігор Фарина. Сопілка мавколюбга (з віршів останнього часу) // «Літературний Тернопіль», 2018. – №3. – С. 45-48.
Поетична творчість Ігоря Фарини з кожною новою публікацією (а їх останнім часом опубліковано значну кількість в обласній та всеукраїнській періодиці) все більше привертає увагу шанувальників красного письменства свіжістю думки і неповторністю віршописання. Як видно із останніх його публікацій, поет не замикається на лінійному способі віршування, а шукає нові (нелінійні) алгоритми сприймання світу і вкладає їх у сучасні версифікаційні форми. Зазвичай, він використовує нелінійні наверствування поетичних засобів на сюжетну матрицю й таким чином робить їх багатовекторними й полісмисловими. Прикладом вище сказаного може стати поезія «Завсіди манить днів дорогоспів», що є своєрідним заспівом не лише до рецензованої добірки, а й до власної поетико-світоглядної системи загалом. Тут поет, гейби, прямує до своєї гори-Олімпу, на якій витає у високість його Музи, щира й благодатна покровителька його творчосиі. Поет служить їй усім своїм єством і вперто прямує до неї , щоб знайти щось нове і незвичне у її «шляхострумності». Цей вірш-заспів декларує пошуки новітніх підходів до артикулювання поетичного слова і його дешифрування полісмисловими засобами.
Діапазон часопросторовості у віршах Ігоря Фарини доволі широкий. Особливо це відчутньо в смисловому наповненні сюжетних матриць. Він може «перекидатися» від античності на сучасність і навпаки. Такого роду нелінійність поетичної думки готує «містки» сецесійним стильовим переходам, що дає можливість читачеві зануритися в різні культурно-поетичні пласти. Підтвердженням часопросторової позірності є вірш «Античності трава скороминуща». Власне саме цей вірш проявляє «місток» єднання старосвітності з новітністю поетичних модусів мислення, шо є, свого роду, генеруванням поетичних поколінь. Хоча й воно помазане єлеєм часу, зате переможне наверствуванням нових віянь часу, що безперервно творить нове. У цій поезії відчутня філософічна змагальність загального і одиничного, а, скоріше всього, соціального й індивідуального (особистісного).
Мотив сув’язі минулого з сучасним проартекульовано й у поезії «Далеких років суєта й крутіж». Тут автор своєрідно виструнює шлейф шляхопрохідний в історичній тяглості. Поет розмислює про те, що сучасний світ не буде збагненний, якщо не зануритись у його чани «минулих поривів до волі». Автор поезії наголошує, що вони будуть зреалізовані лише тоді, коли в людських душах воскресне «наснаженість розвиднем Богунами». Власне поет апелює до суто національно настроєних історичних особистостей, незамочених у патріотичній безликості чи роздвоєності.
Поезія «Гойдається бунчук зухвальства дум» – це певний маркер духу українського народу, його вольностей і непокори. Навіть найстрашніше уособлення зла (цар Ірод) не в силі забрати його «до склепу», бо цей дух, як вічне джерело, бурлить і надає снаги майбутнім поколінням «пришпорити порив коней літ» і освятити кровʼю наш «святий Батурин». Таку місткість поетичної думки в одній строфі зуміє створити лише поет з великим обдарованням.
Доволі містко і прозірливо поет окреслив нахабство і лють іспанських (читай – московитських) завойовників у вірші «Конкістадори». Автор поезії характеризує їхню брутальність і бездушність місткістю найбільш влучного слова «конкістадори». На перший погляд, здавалось би, що це стосується іспанських завойовників Америки. Але влучність підібраного лексикону вирулює однозначно на північного «сусіда». Власне такого роду багатовекторність смислового спрямування може зупинятися й на інші траекторії спрямування агресії. Його ж «брутальністю клеймована дорога й запеклості позначка на лиці». Усі найнегативніші характеристики витають в поезії над північними конкістадорами й зцілюють поетову ненависть до них. Образність цієї поезії – це згусток виховання сучасної молоді в дусі ненависництва до завойовників.
У вірші «Над лісовою піснею» вчувається фантасмагорична алюзія чарівних звуків бога музики Орфея, що лише її гра здатна завести закоханих у «хащиська невертання». Поет доволі лаконічними засобами зумів вияскравити пагубність нещирості в коханні. У даному разі, він припідносить сопілку до рівня символу-знаку кохання. чистого. як людська сльоза, і незворотнього, як часопростір. Недарма, поет заголовив цим поетичним зворотом «Сопілка мавколюбна» рецензовану добірку віршів й надав їй символічного звучання.
Ігор Фарина, без перебільшення, – вмілий версифікатор поезій-присвят відомим майстрам пера. Доказом цього є хоча б вірш «Лемківський мотив. Памʼяті Богдана -Ігоря Антонича» У двох строфах автор зумів виловити в лемківського поета те, що є найбільш притаманним не лише стильовим характеристикам модернового поета, а й його етнонаціонального і етноландшафтного антуражу його життємісцин. Тут, як у калейдоскопі, підібраний лексикон Майстра поетичного слова та його контекстуальний антураж. Власне такого роду ретропоєднання дає влучну прикмету характеристики-візії і є доволі впізнаваною в ряді зіставлень із іншими майстрами поетичного Слова. Для прикладу, наведемо кілька поетичних рядків з присвяти: «Грає кичера на дідових гуслях, казка зніма капелюх з голови осінь шука невідомі ще русла котрі подібні на ночі рови…». Чом не справжня поезія Богдана- Ігоря Антонича? Так може підібрати «лемківський мотив» лише глибинно занурений й досконало знаний поезію творець-віршувальник.
Вірш-присвята «Володимирові Дячуну» стосується осмислення (чи споглядання?) поезієтворення його побратимом по перу. Поет намагається зрозуміти таїну віршотворення і, мабуть, її значимість для сприймання цієї поезії читачами (і самим собою). Ігор Фарина сприймає її, як художню «містифікацію», заземлену в наративні шари стародавнього письма. У більшій мірі йому імпонує цей стильопис, бо й сам віршує таким способом (а чи робить спробу себе в такій стилістиці?). Напевне, лише йому одному це знати. А читачам сприймати таке безпунктуаційне письмо, якщо воно ними сприймається, – Дилема для роздумів?
Цікавими є й інші вірші-присвяти. Зокрема, поет Богдан Смоляк полюбляє віршувати білим восьмивіршем. Саме цей спосіб, підмічений Фариною, став характеристичною квінтесенцією його «творчої емблеми». Аналогічним чином визначена й поетична характеристика творчості відомого письменника Богдана Мельничука. У вірші «Плесом синім подих устремління» відомий поет-енциклопедист прирівнений до великого корабля, який борознить творче плесо літературних жанрів та форм і ніякі «вітри» не в силі його зупинити. Ця присвята – благоговіння перед побратимом по перу й схиляння голови перед «літературним подвигом» і, без сумніву, гідне поклоніння.
Знаковим у рецензованій добірці Ігоря Фарини є й вірш соціальної тематики «Повоєння». Тут поет медитує над діянням «Червоного диявола», який розперезався на західноукраїнських землях, вбиваючи повсюдно національний дух непокори завойовникові. Він, роблячи облави і сіючи смерть, очікував «віватів у звичаю мотивах заперечень» та за це дочекався «до приречень злобурхоплин вертати ». Поет називає завойовника «червоною чумою», від якої немає іншого ліку, як всенародний спротив. Ця поезія, свого роду, епітафія загиблим героям-повстанцям, які героїчно вмирали за волю і незалежність України.
Індивідуалізовано-образними й художньо-самобутніми в рецензованій добірці Ігоря Фарини є й пейзажні образки. Вони – своєрідні згустки кольорових фарб, іноді обмежені в кольористиці, але доволі влучно інкрустовані власнослів’ям. Таким чином поет вишукує саме свої підходи до змалювання картинок природи, хоче ними дати лише натяк на їхнє сприйманн читачем, роблячи акцент на субʼєктивований концепт самого реципієнта. Для прикладу, зупинимося на характеристиці декількох пейзажних малюнків поета. Вірш-мініатюра «Квітневої пори» – це асоціативна алюзія автора твору у сприйманні приходу квітневої пори. Поет сприймає її через власне «я», використовуючи символ-знак, задекларований в образі дівочих персів, що можуть освіжити не лише людські почуття, а й прихід людського оновлення загалом: «спішу через мокрющості травинки цей космос персів пестити у тиші». Доволі образний метафоричний ряд. Чи не так?
Аналогічним у способі розкриття пейзажного тла є й вірш-мініатюра й «Літній малюнок». У спекотний день людська душа прагне «ковток прохолоди». Цей смисловий ряд прочитується крізь призму філософського прочитання тексту, особливо трактування поетом миттєвості спекотного дня. Загалом – це, свого роду, прагнення душевної рівновани: «тече у серпня незбагненний подив». Ця мініатюра – індивідуалізація поетичного бачення фрагмента природи, вміння її штрихувати місткими засобами.
Ще одна мініатюра «Різдвяна картина» – це поетичний маркер сприймання віршувальником найвеличнішого річного свята українців – Різдва. Лише один символ-знак – дідух є його уособленням і смисловою однозначністю. Саме він (дідух) сприймається автором вірша, як «краплинка благодаті», що протікає «крізь голку днів в шитво всевишшя вифлеємських харизматик серед зими виіскрює Різдво». Ця мініатюра насправді може послужити прикладом вміння одним поетичним штрихом маркера висвітлити благодатну картинку Різдва.
Мегасимволічно сприймається й мініатюра «Кривавить в січні кетяжність калини». Тут вчувається алюзія сприймання поетом Вітчизни на етнокультурному рівні, що таїться в померзлі північних прихідців. Її червоність – це знак потопання Ріднизни в січневих «обіймах» завойовника. Доволі апофеозно сприймається й мініатюра «Суцвіття у нестримності яріють». Це ода радості з приходу до людей жнив – найвідповідальнішої пори в житті хлібороба. Поет є часткою цієї радості і сприймає її способом «охлібнення й зернинності». У цій поезії-мініатюрі вчувається імпресія людської благодаті.
Завершується поетична добірка Ігоря Фарини пʼятьма сонетами одного літа «Дивовижжя», присвяченими заслуженому художникові України Ярославові Омеляну. Перший сонет – це медитація поета над «дивовижжям» кольорової гами художника, над формами його сюжетотворення, яке ніби «чаклунність запеклася на устах світописань відверта нагота веде палітру у джерельність щастя». Наступні три сонети – це роздуми-споглядання поета над сюжетами картин художника, доволі субʼєктивовані, але спраглі опоетизувати побачити й відтворити його власною художньою лексикою, наближеною до стильового почерку Майстра пензля. Останній сонет виконує функцію формотворчої репризи, як нагадування про стилетворення художника лінійним поетичним рядом.
Рецензована поетична добірка Ігоря Фарини «Сопілка мавколюбна» – це не просто вірші, адресовані любителям поезії, а це насправді елітарна творчість, що заставляє реципієнта осмислювати кожен поетичний зворот чи навіть цілий ряд і сприймати їх на рівні філософського осмислення. Особливо в поезіях-мініатюрах відчутнє контекстуальне тло, що є не лише смисловим антуражем, а й специфічним ключем-кодом для глибшого прочитання та розуміння поетичних рядків. Поет відмовляється від лінійної пунктуації. Добре це. чи не дуже, – розставить акценти на цьому час. Але поза тим смислове наповнення в поезіях Ігоря Фарини зашкалює. І власне це дає привід повертатися ще раз до їхнього читання і вслухатися в голос «сопілки мавколюбної» багато разів. Бо власне саме цей голос здатний завести читача в тенета справжньої поезії. А поезія Ігоря Фарини насправді такою є.
Олег Смоляк, доктор мистецтвознавства, професор
с. Настасів Тернопільського району