Радиш Н. В. Ключі від раю: поезії / Радиш Н. В.. Івано-Франківськ : Місто НВ, 2025. 196 с.: іл.
Спочатку було відчуття захоплення авторкою. Нічого насправді надособливого не запримітилося, за винятком простоти у своїй світлій подобі, але й не наскрізної прикутості до буденщини. Її приємний темперамент, уміння вести налагоджений нею ж діалог, а ще спокій, що вона його мимоволі залишає по собі після спілкування. Начебто нічого особливого, але щось таки в цьому всьому імпонує. Дивно? Звичайно, що так. А може, і ні. А може, звичайні речі не є такими вже й звичайними, бо ми фальшивимо щоразу, коли не означуємо їх?..
Але… «ця жінка дебютувала ще в 2006 році прозовим виданням — за редакцією Богдана Мельничука, із супроводом його ж переднього слова; на сьогодні вона пише вірші», — помічаєш себе на думці, бо преамбулою того, що ця книжка потрапила в руки, є не спільні інтереси чи недуга — як я їх називаю, а протилежність, яка в чомусь близька світобаченню — далека, але водночас близька і зрима.
Її звати Наталя Радиш. Родом із Джурова, що по правицю від берега Рибниці.
Рецензії на це поетичне видання не буде, як й інтерпретацій віршів: вони не потрібні і передовсім даремні, бо якщо дати голос останньому, то його результат можна буде назвати будь-чим, але не літературно-критичною оцінкою. Хоча й так званих оцінок недолюблюю, бо основою будь-якої критики є суб’єктивність, незважаючи на хай там яку начитаність, а то й фаховість, і критика взагалі втрачає вагу, коли має за мету всього лишень виставляння оцінок, бо, як на мене, критик — також (спів)творець, а не чорнороб, який повинен читати все і всіх підряд без «вибору кольо́ру», поки не трісне, ще гірше — виписувати хвальби, наче живе в панегіричній епосі. І взагалі недолюблюю слово «критик»: мабуть, хтось-то необдумано його вигадав. Чому не сказати «людина, яка любить книжки»? Приємніше ж звучить…
Не скажу, що це поезія, але ніколи не дозволю заперечити, що це не вірші. Аж ніяк. Швидше за все, видання всуціль є калейдоскопом відтворених авторкою вражень про точково життєві моменти зі вкрапленням монологійних зауваг на початку кожного з розділів, яких, за рахунком, одинадцять. Багатослів’я, одягнене в жіночі емоції, — майже як вибух назовні, за яким багато болю, внутрішніх тривог чи наболілого, а відтак — невимовленого. Це вірші, бо в них багато людини, живої насамперед. Найважливіше — зберегти її в собі, — мабуть, тому й навернула увагу на книжку.
Я не пишу, щоб свідомо заземлити (не дай Боже, аби дожила до пори, коли пишеться про книжки не в доброзичливому тоні), натомість знову ж таки… бачу видання — одразу простягаю назустріч руку, навіть якщо взамін нічого не отримую, і все одно не насмілююся опускати її.
А може, іноді я надто проймаюся кожним з’явленим на світ виданням, не зумівши приборкати книжковий «голод» і забувши про книжковий фільтр?..
На цьому і завершу, поставивши крапку.
Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
Leave a Reply