Пасічник Н.І. Стрічка контролю: поезії. – Тернопіль: Принтер-інформ. 2019. – 132 с.
Вірші авторів, з творчістю яких уже не раз зустрічався, завжди хвилюють, якщо у них є відсвіти поетичної справжності. До повторення цієї думки мене підштовхнула «Стрічка контролю» – остання у часовимірі збірка творів Наталії Пасічник з Теребовлі на Тернопіллі. Може, тому, що знаю попередній доробок віршарки, який мені подобається.
А розмову про нове видання почну з розмислу щодо його назви. Отже, «Стрічка контролю»: «Та розтікається світло зелене та розривається стрічка контролю». Лише два рядки з одного вірша, але вони так багато пояснюють! Крім того, так названо й третій розділ невеликого за обсягом друку, до якого авторка включила найліпше з написаного за останній рік. Своєрідне вибране, якщо згадати, що тут є також розділи «Зимові канікули» та «Кирилиця» – такі книги вже виходили в 2014-му і в 2016-му.
Про що ж пише поетка? Коло тем, звісно, можна окреслити, виходячи з традиційних уявлень. Але не робитиму цього. Марна справа! Адже у текстах химерно переплітаються громадянськість, філософічність, пейзажність та інтимність. Що там не кажіть, а сув’язь – символ віку, коли про чистоту того чи іншого виду лірики вже хіба що романтично мрієш на лютих вітрищах обераційно часу.
Тому й більше зупинюся на виражальних можливостях віршарки. І спершу згадаю про метафоричності висловлення думки. «…сонце пропалює дірку у скроні», «…місяць пливе у замерзлих калюжах», «…таксі зітре зірки й будинки», «…втиснувся у шибку сизий обрій». Не сказав би, що такі чарівності є поодинокістю, бо у книзі знаходимо їх чимало: «…поранить Христове серце тернова суха колючка», «…зашторим небо у вікні похмуре», «…сонна ворушиться сапка». І як не подумати, що цей літературний троп має бути необхідністю існування кожної поетичної книги. Очевидно, не варто забувати і про індивідуальність метафоричного мислення, що яскраво видно на прикладі нового віршованого ужинку краяни.
До речі, підтверджують це і порівняння, якими вона послуговується. Приміром, до взірців цього тропу зі сполучниками відніс би наступні: «…а потім підеш непомітно як сніг», «…і мов міраж пустельний вирине в далині», «…ферзі неначе ми з тобою», «…телефон вібрує у долонях немов живий». Тішать і прості порівняння без сполучників: «…як не крути, а ми – банкрути», «…втеча – не найбільша перевага», «чужа цигарка – борг що віддати уже не зможу», «струм застрягне в дротах – лусне кулька на хвої». Згодімося, що від цих чарівностей рукою подати до використання інших видів порівнянь, бо на основі цієї книги висновковую, що письмо авторки стає образнішим. І це при умові точнішого і лаконічнішого вираження думки. Дивина якась! Лапідарність змушує так думати чи не кожного, хто бере у руки цей друк.
По-своєму підштовхують до такого висновку й епітети з третього розділу книги, до якого увійшли найновіші у часовимірі твори. Зосібна запам’ятовуються : «суверенність холодного дому», «бар’єр паперовий», «корінців книжкових зграя», «мури високи горе-зими». Дехто, безумовно, вважатиме, що відгукував, образно мовлячи, «перегинає палицю», мовляв, гарні епітети траплялися і раніше. Не заперечуватиму! І сам наведу кілька взірців: «трьох пляшок розбите військо», «сховища зими», «нитка мовчання», «шапка снігу». Такі чудесності, як на мене, лише прикрасили «Зимові канікули», «Кирилицю» й змусили кожного поціновувала слова ще більше думати про зростання ролі епітетності у поезомові.
Як і про підвищення значення у ній кольорових екстраполяцій. І знову доводиться говорити, що їх чи не найбільше є у третьому розділі: «…синій сільський автобус що загубив дорогу», «…білі колони уже нежилої споруди», «геть з полиць гросбухи сірі і червоні фоліанти». Звісно, що «барвисті» рядки читач бачив і раніше: «…сріблясті цятки заячих слідів», «…у чорній тиші у нічній опалі», «…і через це стає багряна ріка холодна і глибока», «…мовчання що на тому боці дроту ні золотом ні сріблом не стає», це – лише дещиця кольорових екстраполяцій. Але разом узяти вони творять веселкову неповторність.
Разом із висловами, які давно вселилися у нашій свідомості. Пригадуєте, що в одній пісні є слова: «Нова радість стала, яка не бувала»? Саме про неї думаю, коли у «Стрічці контролю» читаю: «Ця нова радість вже біля порога». Певні асоціації «народжують» також рядки: «…ніби об стінку горохом», «…аж поки собачий холод пройме мене до кісток», «…чорна п’ятниця – час для того щоб зробити сто тисяч справ». Ота пристрасть авторки до усталеного не кидалась би так у вічі, якби не контекстова природність використання таких словосполучень у новій книзі краяни.
…Усе це злите воєдино, позитивно впливає на «населення» друку, до якого належать рослини і дерева, птахи і звірі, зорі і небесні світила: «…і віяли від страшенної спеки кущі левкою», «…довга лоза мов гадюка», «…ще видно на снігу сліди сорочі». А ще ж маємо такі вдатності як «…білка гризе задубілу кору «, «…б’ється у скло безіменна зоря», «…сонце в мене у волоссі». Хіба це населезнавство не свідчить про намір авторки природніше почуватися межи ними передавати свої почування з їхньою участю?
Окремо, либонь, варто говорити про слововияви, хоч тут не все виглядає так просто, як того хотілося б. У «Стрічці контролю» надибую рідковживаності і говіркості: «погорда», «боли голова», «краснопери», «юс».. Мало? Можна так подумати. Але… Хто сьогодні однозначно ствердить, що в майбутньому таких випадків словесної дивовижі не побільшає?
…Це, звісно, – неповна частина розмислів про нову книгу краянки. І кожен може доповнити їх, якщо бажатиме. Я ж наголосив на тому, що найбільше заімпонувало. І не маю наміру відмовлятися від своїх роздумувань.
Ігор ФАРИНА,
член НСПУ