…А проте тієї сили, духу, що зрива на ноги,
В нас нема, і манівцями ми блукаєм без дороги!..
Де ж того євшану взяти, того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить, шляху край без повороту?!
(М. Вороний).
Про книгу Василя Антоніва «Українці в Москві» (Вінниця, Нілан — ЛТД, 2018, 340 ст.) чула досить хороші відгуки від наших людей з Підволочиська. І ось цю мудру книгу взяла у центральній бібліотеці нашого селища теж. Враження від неї — надзвичайне! Автор свою книгу (а їх у нього сила-силенна!) присвятив 30-ій річниці створення Товариства української культури «Славутич» у Москві. Сам Василь Антонів (лікар, педагог, вчений-академік) з 1964 року й по нинішній день працює в Центральному інституті вдосконалення лікарів у Москві. Майже все життя прожив у столиці Росії, та духом і помислами з Україною, бо сам родом з лемківського села Ославиця (Польща), звідки був переселений з батьками в Полупанівку. Там пройшло дитинство і юність, звідти пішов у самостійне життя.
Читаєш книгу «Українці в Москві» — і постає перед тобою ґрунтовна наукова праця щодо походження Московії, основою якої були об’єднані угро-фінські етноси, котрі, прийнявши християнство, відмовились від своєї історії, мови, почали привласнювати чужі звичаї, чужу історію шляхом агресії, крові, насильства.
Вражає висока патріотична позиція В. Антоніва, котрий правдиво (спираючись на численні наукові розвідки) зриває завісу облудливої брехні, адже наголошує: «Московські царі свідомо вкрали та приписали собі історію Русі-України. Вони вчинили це так відверто і нахабно, що все це видно неозброєним оком. Однак московська еліта і сьогодні послуговується цим краденим надбанням і величає Московію ХІІ-ХVІ століть Руссю чи Росією, хоч добре знає, що жоден, навіть сфальсифікований Московською державою літопис, у ті часи її так не називав».
В. Антонів сміливо розвінчує не одну байку так званих «московських казкарів». Процитувати хочеться й таке: «Сама Москва аж ніяк не могла бути охрещена св. Володимиром — князем Київським, бо в ті часи про неї ще й спомину не було. А охрестити «немовля» не тільки не народжене, але й ще не зачате, очевидно, ще нікому не вдавалось…
І все ж, пропри те, що з хрещенням Московія відстала від України-Руси на триста років, всі її єпископії, що раніше чи пізніше відкрилися на московських територіях, підпорядковувалися Київській Митрополії, яка, в свою чергу, підпорядковувалася Константинопольському Патріархату. Проте за такого стану й такого поняття, як Московська церква, не могло б виникнути. Церква була Київська з митрополитом Київським на чолі».
Заслуговують на увагу слушні висновки відомого вченого про духовність: «Духовність — це основа фізичного здоров’я людини, це основа повнокровного її буття, це засади стійкості і непохитності у відстоюванні своїх поглядів і переконань в боротьбі за справедливість і правду, це, мабуть, єдиний антипод проти пошесті, пандемії, яку спричиняє вірус денаціоналізації. Ця пандемія в наш час ще в більшій мірі, ніж у ті часи, бушує над світом».
А з якою гордістю говорить В. Антонів про нас, українців! «Ми ніколи не зазіхали на чуже, але берегли своє (свою мову, свої звичаї та історію)… Ми ніколи не піднімали меча на своїх сусідів, щоб здобути їх добро, їх землю чи щоб нав’язати їм свої порядки, мову, релігію. Як брались за зброю, то лише для того, щоб захиститись від наїзника».
Та чи завжди українцям дозволялось берегти своє? І, звертаючись до історичних та статистичних джерел, В. Антонів підкреслює: «Південні райони Курської, Білгородської і Воронезької областей, що входять до колишньої Центральної чорноземної зони, — це продовження Слобожанщини, відірваної силовим методом від України. За даними перепису 1897 року в цих районах нараховувалося 1 мільйон 377 тисяч українців. Переписом 1926 року на цій території зафіксовано мільйон 600 тисяч, а за переписом 1989 року лише 220 тисяч!!!
Головна причина такого зменшення — люте змосковщення, що велось із застосуванням грубих тоталітарних методів, закриття українських шкіл, створення передумов для непрестижності називати себе і своїх дітей українцями. І все це робилось під прикриттям лицемірних гасел про дружбу і рівноправність народів…»
З великою теплотою автор описує життєвий шлях тих українців, які силою долі опинилися в Москві і зробили для тієї Москви дуже багато… Це і Микола Бурденко (видатний хірург, професор), і Євген Слуцький (вчений світової слави, економіст, математик), і Микола Гамалія (видатний мікробіолог), і Валентин Глушко (академік, один із піонерів космонавтики), і Клим Квітка (із родинної гілки котрого вийшов знаменитий український письменник Григорій Квітка-Основ’яненко), і Сергій Бондарчук (відомий на весь світ кінорежисер), Іван Козловський, з іменем котрого пов’язана ціла епоха культури музики… це і Клавдія Шульженко, знаменита естрадна співачка.
Кілька сторінок у книзі присвячено Сергію Корольову, відомому авіаконструктору, що проклав широку дорогу в космічні простори. Та, на жаль, і його не оминули лихі табори Колими. Василь Антонів із гнівом пише, дивуючись твердості, стійкості Сергія Корольова, його впевненості у завтрашньому дні: «Які треба мати нерви, щоб творити? Що могла б зробити ця геніальна людина в нормальних умовах людського життя?!»
З глибоким болем і відчаєм згадує Антонів про долю багатьох українців, яких не минули московські катівні: «А скільки таких, як він, геніальних людей, що могли принести користь науці, а значить, і людям планети Земля — всьому людству, загинули на Соловках, у Воркуті, на Колимі — на Півночі за полярним колом від Мурманська до Чукотки».
Не міг не згадати Василь Антонів і про видатного кінорежисера, кінодраматурга Олександра Довженка, для якого розлука з Україною — «це смерть великого патріота, геніального українця, що віддав життя за неньку-Україну. Адже Довженко наголошував: «Створити твір, достойний величі мого народу — ось єдина мета, єдиний зміст мого життя». Та Москва прибрала видатного патріота до своїх рук. І… «Довженко замість ставити «Повість полум’яних літ» мусить робити давно загаданий сталінський фільм про Мічуріна, а згодом писати сценарій «Відкриття Антарктиди» — 1952, в якому, згідно з тодішньою вимогою ЦК КПРС, він виголошує «ура» не тільки у всьому ідеальним «руським» людям, але і московським царям Олександрові І і Петрові І теж. Можливо, це були найчорніші роки в житті Олександра Довженка, дарма, що він тоді був високопоставленим московським «вельможею» з дачею в Передєлкіно коло Москви. Та цей «вельможа» був в’язнем. Він не мав права повернутись додому в Україну».
Заслуговує на увагу в книзі розділ «Голос Тараса Шевченка в українській літературі». Автор з великим ентузіазмом пише: «Голос Тараса чує Україна у творах визначних українських поетів-патріотів. Вороги тремтіли і тремтять, ненавидять нашого Генія, Пророка і Месію». І на високий п’єдестал підносить імена П. Тичини, О. Довженка, В. Симоненка, Д. Павличка, В. Стуса.
А з яким сумом оповідає В. Антонів про відкриття пам’ятника Шевченку у Петрограді, коли Кучма і Путін скромно поклали букети квітів, виступили відчепно з короткими промовами і поїхали… «Після них на трибуну вийшов Леонід Молодожанин (архітектор, українець, сам купив граніт у Фінляндії, бо це ближче, ніж везти його з України)… Зняв шапку, вклонився громаді і сказав: «Все, що я хотів сказати, я сказав у бронзі».
Президенти спішили, не могли вислухати великого майстра, подякувати і потиснути руку. Тихо й понуро люди розійшлися, а треба було помолитись, заспівати «Заповіт».
Цікавим є розділ «Українські лікарі Москви — мої сучасники», в котрому автор веде розповідь про видатних лікарів, кандидатів медичних наук, академіків, зокрема про Ярему Івана Васильовича та Чумака Анатолія, імена яких пов’язані з нашою Тернопільщиною.
Приємно вразив мене факт про Тетяну Василівну Антонів (дочку Василя Антоніва), котра є кандидатом медичних наук, народилася в Москві, знає англійську, французьку, російську мови але… рідною для неї є українська. Мову вивчила вдома — в родині користуються українською мовою. В Москві українських шкіл нема, а українців немало (!!!)
Дуже приємно відзначити, як члени Товариства «Славутич» і сам професор Антонів радо сприйняли незалежність України: «Найголовніша, величезної ваги подія — це незалежність України. В нашого народу є багатий досвід боротьби за волю і державність, але ми не маємо досвіду побудови, досвіду творення власної держави. Тому перші кроки дуже трудні… Як нам — українцям Москви і всієї Московії — робити це? Нам треба вести роботу, спрямовану на зміцнення дружніх стосунків з народами Московії, ми повинні виховувати своїх дітей свідомими людьми з почуттям національної гідності, людей, гордих тим, що вони українці, щоб на запитання — хто вони? могли відповісти чітко і однозначно — я українець! Нам не треба стидатись за свою національність. У нас є чим гордитись… Нам потрібно будити в людях національну свідомість… Наша спільна праця на суспільно культурній ниві буде цеглиною в підмурівок нашої незалежної Української держави!»
На мою думку, книга В. Антоніва є тим євшан-зіллям, що отямить кожного з нас, кожного українця, якому ще болить мова і доля, земля і прапор, культура і свідомість наша.
Хочеться запам’ятати із цієї мудрої книги рядки: «Втратимо мову — втратимо державу»; «Брехня живуча, бо багатьом потрібна»; «Стати справжнім лицарем — значить умерти»; «Не може людина шанувати чуже, якщо вона нехтує своїм, рідним»; «До геніальної людини бруд не липне».
І знову хочеться зацитувати рядки Василя Антоніва: «Сьогодні Московія після підступної і злорадної анексії Криму веде давно підготовлену і добре сплановану, але неоголошену війну проти України, щоб відкусити та проковтнути ще дві області Української держави. Тут є всі підстави згадати ще одного великого, геніального українця, що силою свого таланту, титанічною працею, як і Тарас Шевченко, в царині духовності і любові до рідного народу через національне зробив великий внесок у скарбницю вселюдяності. І це був, це є і вічно буде наш Федір Моргун».
Він родом з Донеччини, пройшов крізь вогонь Другої світової війни, з відзнакою закінчив Дніпровський сільськогосподарський інститут, згодом став почесним академіком Академії аграрних наук, автор багатьох наукових праць із проблематики аграріїв, автор численних історико-публіцистичних книг про Другу світову війну… І ось Василь Антонів із глибокою повагою пише про Федора Моргуна: «Автор мав сміливість і чесність сказати багато незаперечної правди… Ще й досі на пострадянському просторі гуляє велика брехня про Другу світову війну і про німецький фашизм».
В. Антонів акцентує увагу на тому, що всі книги Моргуна про війну прямо, відверто й аргументовано пронизує ідея, що Сталін і Гітлер — основні винуватці війни. Більшовизм з вождем і фашизм з фюрером — ті реальні сили, на які опирались їхні тоталітарні і мілітарні режими — винуватці геноциду багатьох народів. Та Ф. Моргун, як українець, пише про український народ, підводить до висновку, що «найбільша битва Другої світової війни — битва між Києвом і Лубнами — обеззброює Гітлера у московському напрямку». І.. Москва врятована. Ціною наших, українських солдат!
У книзі Василя Антоніва ще звернула увагу на цікаву думку: «Україна була єдина з союзних республік, де не було національної еліти, готової взяти на себе відповідальність, а можновладці дружно перекладали це питання на народ».
Оте мудре, вагоме слово «відповідальність». Жаль, що нема національної еліти. Як і нема відповідальності лікаря, вчителя, агронома, журналіста, письменника, депутата, міністра, прем’єра, президента…
Книга «Українці в Москві» написана не просто рідною, українською мовою, а написана з великою любов’ю до нас, українців. З великою вірою, надією в те, що ми будемо «цєнто» любити спочатку своє. А потім чуже.
Цей твір кличе на роздуми… А що б можна було написати у книзі «Українці в Україні»? про те, що ми надто довірливі? Чи про те, як ми на початку нашої незалежності свято вірили у нашу свободу, незалежність? Реабілітували імена багатьох культурних діячів, письменників; створювали ланцюги єдності між Сходом і Заходом; запрошували на Різдвяні свята дітей зі Східної України; ніхто не змушував розмовляти російською мовою; у школах запровадили уроки народознавства, щоб привчити дітей любити своє, рідне, заховане у глибинах народних традицій; збільшили кількість годин на вивчення рідної мови у школах; відбудовували церкви; відновили різдвяні дійства — вертепи; змінили таблички-написи на україномовні при вїздах у села та міста; святкували і шанували Тараса Шевченка (пам’ятаємо, як переповнений зал нашого Будинку культури вітав учасників свята Шевченкового!); а ще добре запам’яталось головне — перестали давати і брати хабарі…
Добре пише В. Антонів, що «перші кроки» нашої незалежності «будуть трудні». Так, трудні. Але спрямовані на добро, на розквіт, на утвердження українського в Україні! Пригадую оті часи перебудови, світанки нашої незалежності. Дійсно, ми довірливі і наївні. Повірили свято у скарб Павла Полуботка (от розбагатіємо!); почали розвалювати ферми, але ж вони нашими (українськими!) руками збудовані, хоч і за часів радянщини поставлені; дозволили «прихватизувати» державне, наше! Пам’ятаю, як до нас у школу приходили спритні людці, скуповували якісь майнові сертифікати… Обманювали нас, обіцяючи якісь немудрі дивіденди… Ще чомусь пригадалось, як у центрі нашого містечка була величезна черга за милом. І такі черги, звичайно, за отим дефіцитним милом були по всій Україні! Так! спочатку не стало мила, а потім не стало… совісті! І сталося те, що сталося. Ми, українці, наче не знали , не розуміли, що робити з нашою незалежністю. Почалися чвари-свари, непорозуміння… Спочатку за віру, а потім. Як пише Ліна Костенко, — «за курку, за межу». І розповзлися наші українці по світу із горе-«кравчучками». І відмовились наші державні мужі у 1994 році в Будапешті від ядерного арсеналу. І тепер маємо те, що маємо.
Йде війна… А ми далі не порозуміємось між собою (це ж так на руку нашому сусіду). Тихенько ненавидимо один одного через голосування на виборах. Забуваємо наче, що президенти приходять і відходять (дехто, правда, тікає з країни ганебно), а ми, люди, залишаємось тут, на рідній нам землі. Нам тут жити, народжувати, плекати, ростити своє. Гідне і рідне.
Ось такі невеселі роздуми з’явились у мене після прочитання книги В. Антоніва «Українці в Москві».
Жанна Юзва, смт Підволочиськ.