А день летить. І дні летять. І дніє
Мій дар, призначений для вічного тривання.
Закони всіх для кожного одні є.
А Бог мовчить – і в кожнім зріє Тайна.
Богдан Чепурко, «Кров нестерпна»
Думками серця бесідую з Ліною Костенко…
О Прометею! Варто?
– Варто! –
так він сказав мені з-за хмар.
Написано багато, однак треба нести слово межи люди, будити їх до праці, творчості, розкриття в собі всіх перспектив саме нашого українського буття, яке століттями зневажалося й нищилося. Саме тому я пишу есеї. Есей – це спроба залучити читача до мандрівки в світ книжки, до думного читання: «Читати й не прочитувати – то не почитати» («Дистихи Катона»). Спонукати людей до розмислів – справа нелегка. Суспільність не схильна заглиблюватись у роздуми – мислити здатні одиниці, адже «Люди взагалі живуть тільки почуттями, а вимагати від їх, щоб вони жили думками, це однаково, що вимагати від богів, щоб вони нас почули» (Тодось Осьмачка, «Думки, що виникли під час писання книжки “Ротонда душогубців”»). Варта роздумування й нашої пильнішої уваги думка німецького письменника, найавторитетнішого біографа нашого часу Алоїза Принца про те, що «Люди втомилися від видуманих історій». Академік Олег Кришталь стверджує: «Без повної піраміди знань, експертизи знань – нема повноцінного життя нації». Повноцінне життя можливе за умови, що мозок кожної людини буде працювати за призначенням, наповнюватиметься добрими знаннями, а духовність зростатиме синхронно з логікою буття. Далі академік нагадує: мозок формує для нас навколишній світ, і не можна цей світ будувати «розумовим» станом одвічної проминальності телевізійних екранів та комп’ютерних моніторів, на яких усе поза простором духу, життєвої духовності. Світ навколо нас живе й діє за законами невидимої активної енергії, яка слугує вічності… Людство стає розумнішим – життя ускладнюють надмірні обсяги інформації, інтенсивна праця для забезпечення матеріальних засобів до існування. І є велика потреба знаходити час на читання добротних книжок, щоб зростати в пізнанні свого «Я».
Читаю у повісті «Віднайдення раю» (У кн. «Синопсис» Петра Кралюка): «Філософ на троні. Навіть не віриться, що в нас такі були». Мислитель – думаюча, творча людина – поводир народу… Про це можемо тільки мріяти. Але ж рано чи пізно мрії збуваються. Працюймо, щоби прискорити цей час!
Покоління приходять і відходять – слово правди рідною мовою повік пробуває. Мова – це насамперед діяльність, адже СЛОВО передає думку. Пам’ятаймо, що «В мовчанні володіємо словами, / Та сказані вже володіють нами» (Сааді, «Бустан»). Сказані слова «володіють нами» – будьмо правдомовцями, пильнуймо своїх слів, діймо у відповідності зі сказаним словом, оберігаймо рідну мову, бо «Аристотель вважав, що думка і мова відповідають одна одній, тобто, що зі структури мови можна дійти висновку щодо структури дійсності» (Марія Фюрст, Юрген Тринкс, «Філософія»). Якої дійсності ми бажаємо? Чи віримо в силу слова?.. «Не можна здогадатися, як функціонує слово. Про це можна дізнатися, лише побачивши його застосування» (Л. Вітґенштайн, «Філософські дослідження»). Щаслива людина, яка володіє мистецтвом застосування слова, здатна почути його, розмислює над його таїною, бо ще Олександр Потебня стверджував, що визначальну роль у мисленні відіграє слово, мова – ословленого світу таїна. Світ – Боже твориво, і ми мусимо його ОСЛОВИТИ: «“Кожне мистецтво – наслідування природи” – дійшли висновку античні» (Андрій Содомора, «Наодинці зі словом»).Як тут не згадати книжку відомого львівського науковця Євгена Нахліка «“І мертвим, і живим, і ненарожденним”, і самому собі» (Шевченкове ословлення минулого, сучасного й майбутнього та власної екзистенції / НАН України. Інститут Івана Франка. – Львів, 2014. – 471 с.).
Вкотре хочеться наголосити, що Національну ідею сьогодення я б означив так: працювати денно і нощно, щоб СЛОВО РІДНОЇ МОВИ лунало й утверджувалося в щоденному вжитку – в усіх закутках України, щоб ословлене житття кожної людини сприяло плеканню інтелекту, духовності у процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Творцем усього сущого, бо ж людина нарожденна для того, щоб бути Людиною:
ДУША НА ВІТРІ, ЦЕ ВІТРИЛО БІЛЕ…
Душа на вітрі, це вітрило біле,
розгорнене супроти бур, як щит,
тріпоче, б’ється, мов осиротіле,
та не вмирає під вагою літ.
Загадка дивна, певно, незбагненна
в потоці літ, в щоденному труді,
у дивній одержимости натхнення,
в таємности і ритму, й слів рядів,
у цілости з окремих літ страждальних,
у попелі, з якого птах встає
безсмертним, позабувши вік печальний,
і в простір неба крила розів’є,
щоби могли із радістю з’єднатись
у небесах, в загадку тисяч літ,
спуститися на землю і почати
новий, таємний, дивний кололіт…
Любомир Сеник, «Таїна»
«Мої рядки і я навколо сам» (Григорій Кочур); а чи й сам, коли думки памʼяті – немов живі й розумні істоти постійно зі мною прогулюються в духовному просторі мого незбагненного буття посланцями вічного, невидимою енергією духу лягають на папір…
Й захоче хтось – чи ти, чи я, чи він –
У слові тім до скіпочки згоріти…
Й залиш таємному те, що навіки тайне,
Бо й що було б, якби ти все пізнав?
Богдан Чепурко, «Дивина»
Чому ж «Люди так бояться зробити крок назустріч новому життю, що готові заплющити очі на все, що їх не влаштовує» (Бернард Шоу)?
Знайти себе у світі, осмислити на перший погляд незбагненний простір інформатики з її екстенсивними технологіями, що випереджають можливості пізнання пересічної людини, але не природи. Адже, як писав Володимир Перхач у «Роздумах»: «Мудра природа надійно скрила прийдешнє… І зробила людину смертною… Щоб продовжилась вона у вічності – щоб стала безсмертною».
Читання формує здатність мислити й виховує особистість. Виховання особистості у глобалізованому й екстенсивному просторі людських стосунків много важить, а ми, здебільшого, не помічаємо, не бажаємо усвідомити, що необхідно працювати, хоча б щось створювати для поступу цивілізації, зміни світу. «Але ми й філософію, як і все інше, розмінюємо на всякий непотріб. Ми непомірковані в усьому, навіть у читанні: вчимося не для життя, а для школи» (Сенека, «Моральні листи до Луцілія». Лист CVI).
А думки памʼяті, з настановою впертості, раз у раз нагадують про себе: «Обвали лавин інформації сьогодення оглушливо накочуються на широкий світ мойого буття, в нескінченно великих світах – у всіх вимірах тих світів. Щоб знайти себе в тому світі широкому, ті лавини потрібно в міру сил усвідомити – збагнути їх. І на цій підставі торувати свій шлях… Той єдиний, несхибний, як зоряний шлях неповторний» (Володимир Перхач, «Роздуми»). В тих думках памʼяті – я, який є..
Дещо про українців Перемильщини і лемків з Надсяння, які живими думками і добротою залишили памʼятний слід на перехресних дорогах мого життя.
Читаю-перечитую книжку «Роздуми» доброго знайомця (ходили одними коридорами Львівської Політехніки, спілкувалися, були взаємоприхильними) – Володимира Перхача, академіка Академії інженерних наук України: «У трьох вимірах часу – минувшини, що поза нами, сьогодення, що тут, що з нами, та майбуття, що буде з нами лиш одну високу мить, – а там назавжди продовжиться вже без нас, – мої роздуми, – у вічній Тріяді Часу… Й у трьох вимірах Всесвіту – матерії, енергії та інформації – у нескінченній Тріяді Всесвіту…» Йому належать також слова: «Житимуть нації, мовою яких говоритимуть комп’ютери. Така крилата правда…», і він доклав немало зусиль, щоб комп’ютери заговорили українською. Чому я про нього згадав? Володимир Перхач народився 10.06.1929 р. в с. Мацьковичі Перемишльського повіту (Польща). Відійшов за межу 12.11.2005 р. Похований на 41-ому полі Янівського кладовища у Львові.
Пару слів про Ореста і Романа Фільців, які проживали з батьками у Перемишлі, звідки 1945 року були виселені в Україну (м. Дрогобич) під час радянської «репатріації». З батьками Фільців я був у дуже близьких товариських стосунках – інтелігенти ще тієї гімназійної «закваски».
Фільц Орест Володимирович (13.05.1928–9.07.2005) – український лікар, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри хірургії факультету післядипломної освіти ЛНМУ імені Данила Галицького (1985–2000). Похований на Личаківському кладовищі, поле № 81.
Фільц Роман Володимирович (13.03.1936–25.07.2018) – доктор технічних наук, професор, мій викладач, патріот, Українець з великої букви, керівник моєї дисертаційної роботи на тему «Дослідження статичної стійкості і малих коливань явнополюсних синхронних машин». Навчив мене працювати й радіти ділами своїми. Під керівництвом мого дорогого наставника підготовлено кілька десятків кандидатів і докторів технічних наук.
Згідно з заповітом Романа Фільца його прах був розвіяний над величною українською рікою Дніпро…
У 2021 році на моєму життєвому горизонті яскраво засвітилася зірка стовідсоткового лемка з Надсяння Теодозія Старака (Літаючий Амбасадор. Теодозій Старак: особистість. Статті, інтерв’ю, документи, матеріали, виступи, спогади. /Упорядниця Любов Горбенко/. – Львів, Простір-М, 2001. – 224 с., фото, укр. та пол. мови). Богдан Залізняк ще в листопаді 2000 року писав: «Сам Теодозій Старак як особистість, як дипломат і як українець був людиною Жертовної Праці. Тому заслужив на добру і довгу пам’ять» (Богдан Дячишин, «Теодозій Старак: хрести й труди земного життя»). Теодозій Старак (12.08.1931–1.10.1999) – Спеціальний посланник Уряду незалежної України в Республіці Польща.
Дещо з особистого. Мої батьки в 1946 році були переселені з села Бояничі Люблінського повіту (сім кілометрів від Сокаля) до Тернопільської області. Там я й народився. На початку 1950-х батьки повернулися на Сокальщину в село Завищень (два кілометри від Сокаля). Ще не доїхавши до села, дідусь Іван зліз із вантажівки й пішов у поля. Не знаю, що він там робив, але моє дитяче серце підказувало, що він сльозами поливав грудочки землі з переораними межами. Прожив 87 років – не палив, не випив жодної чарки, дуже любив землю. Оце згадую і ридаю гіркою сльозою пам’яті…
І як ми змогли вижити за таких умов? З нічого творили родинне гніздо. Поклик предків, енергетика рідної землі додавали сили в немочах, а я ось так подумки повертаюся в ці часи… Хоча в сьогоденні ми виразно бачимо, «а що пройшло – ізнов живе і діє» (Ґете).
Минуле не хоче вмирати. Розорані межі пам’яті почули слово – грудочка землі. В пам’яті зринула оповідь-спогад Андрія Содомори про незабутнього Романа Федоріва… Прислухаюсь і ніби чую бесіду пана Романа, записану Андрієм Содоморою: «А моє поле Кам’яне…
– Але ж те поле, Романе Миколайовичу, те Кам’яне поле, – ще давні еліни були переконані, – вчить мужности…
Нині хіба ось так подумки поведу бесіду з Романом Федорівим. …тільки-но його зустрінув, перед зором одразу ж поставала так щедро засіяна й виплекана, дарма що поле було кам’яним, розлога літературна нива видатного прозаїка».
Гортаю сторінки не раз читаної книги Андрія Содомори «Лініями долі», а в пам’яті виринає кремезна постать людини з усмішкою на обличчі. Двічі випадково зустрів пана Романа на вулиці Князя Романа (читав усі його друки, писані мовби для мене…).
Слово, рідномовна думка заохочують дух і серце нашого єства докладно осмислити усе, що відбувається довкола нас і в нас самих, щоб вийти, врешті, зі згубного лабіринту суєти в поступі до духовного життя у слові… У цьому житті має сенс тільки творчість, творча праця всюди і в усьому. Співпраця з Божими намірами – найвище щастя. Але не завжди вміємо їх відчитати. Видається, що на якомусь етапі нашого поступу відбувся збій. Андрій Содомора виснував вельми цікаву думку:
Навіки втрачена благословенна днина,
коли в роздвоєнні ще не була людина!
«Пригорща хвилин»
Був же такий момент у житті людства! Коли? Можливо, тоді, коли людина, не відаючи, що таке місто та його вигоди, по-справжньому ще була дитям природи. Це була природна єдність, освячена Божою ласкою і премудрістю. Можливо, тоді, коли Адам із Євою ще трималися за руки?..
Живемо в часи-звичаї, коли духовний рівень людської цивілізації і науково-технічного прогресу – протилежні речі. Не випадково Оксфордський словник вибрав «ГНИЛЕ» СЛОВО 2024 року. Ним стало слово «brain rot» («ГНИТТЯ МОЗКУ»). У книжці «Майбутнє, якого ми прагнемо» (Упорядник і відповідальний редактор Вахтанґ Кебуладзе. – Темпора, 2020) Володимир Єрмоленко стверджує: «Просвітницька апокаліптика вказує на те, що людство безнадійно тупіє, ми живемо в епоху тотальної деградації, і людство самоліквідується від тріумфу масової глупоти». Людство не розуміє того, що за все, що маємо, мусимо вести постійну духовну й фізичну боротьбу. Микола Петренко переконував, що людське щастя здобувається важкою щоденною працею: «Хто ти – щастя? Впрягайся в хомут, / Будем разом тягнути орало». Яке глибинне розуміння сутності речей: «Борітеся – поборете, / Вам Бог помагає!» (Тарас Шевченко). Пригадав рядки письма поета стародавнього Риму:
…Праця все подолала –
Силою; і при пекучій нужді – спонука до дії.
Вергілій, «Георгіки» (I, 145–146)
Бог допомагає тоді, коли ми якраз діємо, працюємо, докладаємо зусиль: «І не треба ніяких зітхань, / І не треба ні крихти печалі». Високе поетичне слово і повчає, і виховує читача, наділяючи його крихіткою мудрості автора (Процитовано фрагменти віршів Миколи Петренка):
Оце мій світ, зладований понині
для розмислів, для праці, чистоти:
отак раніш возводили святині,
щоб від захлання душу вберегти.
…………………………………………
О царство лету і світань,
Оте без вибору, єдине!
Мене страшить безодня знань:
Кого і що вона поглине?
Шевченко ж, страждаючи, не був бездіяльним – діяв своїм поетичним словом, надпотужною силою духу, бо він надто глибоко осягнув розумом сутність Бога і сенс постійної боротьби за життя…
Пригадаймо ще: «Бо молитва – слаба там підмога, / Де лиш розум і труд у пригоді стає» (Іван Франко, «Товаришам із тюрми»). Що треба розуміти так: первинною, все ж, є наша віра, яка базується на знаннях і дії; думка випереджає дію.
Ми суть те, що відкидаємо, якщо не примножуємо нашу духовність… Ми суть те, що відкидаємо, якщо не побільшуємо наші знання.
Григорій Сковорода до Михайла Ковалинського: «О книги, найкращі порадники! Найкращі друзі. … щоб ти присвятив себе тим книгам, яких, як каже Муре, “рідко хто бере в руки”… ніколи зло не буде мати більше сили, ніж мудрість. О, як небагато тих, кому вдається наблизитись до цього Корінфа» (за Періандра Корінф перетворився на культурну столицю материкової Греції). Тому в усі часи духовна зброя людства сильніша за тілесну. Дух – те, що залишається після смерті тіла людини, й це дає надію на життя у вічності (Книга Екклезіастова 12:7).
Книжка – спосіб спілкування з живими й мертвими, наше теперішнє й майбутнє! Читаймо вечорами вголос своім дітям – це єднає родину, позбавляє їх телефонно-компʼютерної й телевізорної залежності. Читаймо дітям те, що й нам цікаве. Шукаймо дітям, собі потрібну книжку. Доречна думка Умберто Еко про те, що інтелектуали повинні радити політикам читати потрібні книжки. Бачу вашу усмішку – сміх додає здоровʼя!..
Працюймо, послуговуючись духом буття, роблячи все прекрасним; прибираймо за собою, ладуймо свій простір, щоб залишити прийдешнім поколінням не руїну, а світ для життя й радості, – тим ми слугуємо вічності; будьмо мудрими!
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів
Leave a Reply