“Ви пишете для своєї гордині і вигоди. Носитесь із собою, як циган з торбою пустою. Ви – писанка. Але лише у власних очах… Чи хтось заплакав від ваших віршів? Гордитеся, що маєте талант? Зі своїм талантом шукаєте талану? Але талант не ваш – від бога. І даний вам, щоб ви озвучували Божі задуми, як по камертону визначають звук…”
ПОЕТ І «СКЛАДАЧ ВІРШІВ»
Був собі поет. Малознаний, бо нікому не показував своїх віршів. Лише близькі друзі знали про це і називали його поетом. Та він соромився, просив не називати його так. „Гаразд, – сказали вони, – будемо називати тебе «складач віршів»…
Одного разу взяли вони ті вірші і без відома автора понесли до знаного поета. Хоча самі не читали вірші „знаного“, просто знали, що він – „знаний“.
Той відмахнувся і з погордою сказав:
– Не буду я читати цю макулатуру!
– Пане, – сказали йому, – якщо ви велика людина, то не топчіть малих. А, якщо топчете – то невелика. Ви – знані, але, хіба, між своїми літературниками. Давайте, зупинім випадкового перехожого, і прочитаймо цей вірші і ваш, – запропонували йому.
„Знаний“ поет з великим ентузіазмом погодився. Прочитали вірша свого приятеля. Перехожий просльозився: „О! Сила! Дайте мені. Я перепишу і віднесу дружині. Хоча вона й не читає віршів, але цей прочитає із задоволенням. Давно не було сліз у моїх очах“…
Опісля прочитали вірш „знаного“ поета.
Перехожий похвалив.
– А знаєте, хто його написав? – запитали.
– Ні.
– Знаний. От він перед вами.
– О пане, – промовив перехожий. – Я вас вітаю! Дозвольте поцілувати вашу руку! Дайте автограф…
Так за похвальбою і розмовою зі „знаним“, перехожий забув переписати вірш „складача“.
Заледве розійшлися.
Треба сказати, що знаний був своєрідною людиною. Поводився екстравагантно, вважаючи, що так мають поводитися творчі люди. Деякі його вибрики дивували. Та він на це не зважав, маючи себе за оригінала…
Поза очі люди говорили: „Він не оригінал, а регіонал“…
Та він таки ним і був. Від „регіоналів“ отримував премії, нагороди. І боліли його лише регіональні проблеми – проблеми вузького кола. Та й вони не боліли – хворів собою. А їм таких і треба.
Тому й підносили до небес, приблизили до „корита“. Ними і був призначений на „знаного“…
Став він знаним та багатим. Чи не тому забув той перехожий про сльози на очах? Видно, затьмарили мозок популярність і багатство „знаного“…
Друзі „складача віршів“ здивувалися й сказали поетові:
– Ви пишете для своєї гордині і вигоди. Носитесь із собою, як циган з торбою пустою. Ви – писанка. Але лише у власних очах… Чи хтось заплакав від ваших віршів? Гордитеся, що маєте талант? Зі своїм талантом шукаєте талану? Але талант не ваш – від бога. І даний вам, щоб ви озвучували Божі задуми, як по камертону визначають звук. А ви собі його привласнили. Хіба не злодійством називається „привласнити чуже“: А тепер, напевно, думаєте, коли вам поставлять пам’ятник або хоча б пам’ятну дошку?
Бог своє не відбирає, але коли ви ним користуєтеся для власної вигоди, то знаходитесь уже під протекторатом диявола. Тому Божим камертоном не станете. Навіть, пам’ятник не допоможе.
Горе народові, і даремно ждати волі та „благоденствія“, коли у нього в пошані такі таланти!..
Мораль: Моралі не буде…
12/02/06
ПРЕМІЯ
Задумав я собі заслужити премію. Але як її заслужити? – заслуг нема. Ні для великої, ні для малої.
Та й що таке премія? Грамота і якась там бляшка на лацкані. Ні, за деякі дають і гроші. За одну більші, а за іншу – менші.
То що важніше? – гроші чи медаль і грамота?
Тут пригадався вірш Франка, коли правителі міста були розгублені, чим нагородити рятівника від ворогів: гроші давати за славу, якось не випадає, а медаль? – ну що йому з медалі?! Тому й знайшли вихід – убити рятівника і посмертно поставити пам’ятник.
Оце нагорода! Не те, що рятівнику Відня Кульчицькому – каву з турецького табору. Правда, герой – є герой! Він не тільки врятував місто, а ще й прославив його, як місто перших кав’ярень в Європі, а заодно і міських правителів за справедливу нагороду.
Виглядає, що для премії мають бути не лише достойні лауреати, але й ті, хто присуджує її. Бо, якщо в комісії ,„шмельц“, тоді „шмельц“ і стає лауреатом.
Коли я це зрозумів, у мене появилася надія – треба зв’язатися зі шмельцом. А якщо в журі є достойники – замінити на шмельц. Тоді можна стати лауреатом декілька разів. Бувають же двічі і тричі Герої…
Оце буде справедливо і вигода обопільна – лауреатам і журі. Блат є блатом – кум є кумом – „кмотор є кмотор“, а „кмотор мого кмотора не є моїм кмотором“. Премія за премію. Око за око, зуб за зуб…
Тоді її будуть присуджувати ті, які самі не здатні її заслужити і отримувати ті, які її не варті…
Зате гонору повні штани. Та яке це має значення! – все одно не видно того, що в штанях. Залишиться одне – купити дезодорант, щоби перебити запах…
Отут мене осяяло! Запроваджу премію Імені Себе Рідного. Стану первим лауреатом і прославлю Себе Собою рідним. А потім присуджу премію Президентові США – нашому не треба. Наш буде мати Премію Обʼєднаних Офшорів!
А якщо він відмовиться? Відмовляються ж достойні брати премію з рук недостойних?!
Нічого страшного – знайдуться й претенденти, усілякі собачники, злодійські прохвесори і заочники-генпрокурори, котрі гроші не рахують, а важать тоннами. Дивись, і мені перепаде який кілограм…
Єдине мене турбує: як повідомити Президентові США, що я його відзначив премією імені Себе Рідного? І як пояснити, що отримати таку премію, то вже гонір?
Якби се вдалося, зажив би я слави Всесвітньої…
А оскільки премії ще не засновано, бо кум каже, що йде бити морду лауреатам, то і я кажу йому, аби чекав мене. Бити завжди легше разом, так само, як і бути битим…
ДВІ СЛОВІ НА ЗАВЕРШЕННЯ ГУМОРИСТИЧНИХ ПИСАНЬ
РОМАНА ЗАПАРИНЮКА:
Роман ЗАПАРИНЮК (25.04.1947) – нащадок того Гриця Запаринюка (? – 1922), селянина із с. Вовчковець на Снятинщині, учасника радикального руху в Галичині на межі ХІХ-ХХ ст., про якого писали Іван Франко „Вандрівка русина з Бідою“, Василь Стефаника „Дід Гриць“, Михайло Яцків „Мандрівник“. Роман пише. Йому вже сімдесятка на носі. А він пише верші, гумористично-сатиричного плану (вже має виданих декілька книжечок), і „всякі дурниці“ (за його ж словами). Має сина, стоматолога у Львові, і двох внучок. Каже: „Рід зводиться. Королівські роди пропадают, не те, що запаранюківські“. Але не все так безнадійно, десь у його молодшого брата менший син недавно женився, а старший небіж у Німеччині, і має сина німця Запаринюка… А Роман баламуть світом і каже, що йому подобається сей світ, бо в ньому є він – Запаринюк Роман…
Євген БАРАН