Ніч перед якимсь великим святом (особливо, як його дуже чекаєш) – вона не така, як усе. Бо просто ніч – це скручується лямпа днини, все притихає, ти раз – і до подушки. А сивий кіт гніздиться-гніздиться, а відтак влягається, і лиш сопе у смугастий хвіст.
А коли то святошна ніч – бабка Маріка крізь ніч щось “приріхтовує”.
В нас гості були дуже рідко. А коли були – я їх чекала цілим діточим серцем.
І от ніч перед Зеленими святами, завтра має прийти у гості батько з Рознова, і того бабка лагодит студінец ти й цвіклі. “Оцесі “віночком”, де сама дзєма, це твої. бБо ти мнєсо і так не схочеш. А ці – з ситим. То не тобі”, – розказує бабка.
За нею цікаво дивитися – вона – як муряшечка: дуже зосереджена.
У “великій хаті” до жовтого бокатого світильника прилетіли гості.
– Ба`, – тут мотелик!
– Ти й шо шо мотелик. Ти бирша від мотелика.
– Але він файний!
– Ну то говори з ним.
Мотелик тріпочеться аж під стелиною, писаний такий і цікавий, а його крилаті тіні – цілими стінами.
“Мотелику, ти файний, чув?” Сиджу собі на килимі ти й говорю до него, але він не каже мені ніц на то. Файний ти й файний.
Надворі уже повне небо зірок. І так тепло, того я лишаю мотелика в спокої і вибігаю собі до зірок. Цікаво – а вони вери студені, зірки тоті? От би досягти з тої черешні старої.. Так лиш пальчиком досягти, як роги корови Міньки, – ну аби знати, що вони справжні. Але дідик казав не лазити більше по черешні. За зірками, певно, так само не мож…
Місяць пробирається у шпарки сітки на керниці, так ніби має там купатися. Але мені батько Іван казав, шо в керниці русалки сидє ти й можут заскоботати. А цікаво, місяць не боїться скоботів?
– Івасю, ану йди д`мині.
Вбігаю в хату і стаю навперед бабки.
– Га?
– Не “га”, а студінец на цімбрину віднеси. Але лиш скраю клади, навіть не думай туда си хілєти. Чула мені?
– Иги.
Як донести повний таріль рідкої дзєми – це ще півбіди. То що ніч – байка, бабка засвітила в перідхатах скрізь світла. А як не розбудити русалок? Бо як вилізут та зачнут скоботати? В`ни дес мают бути фист злосні, раз так глибоко сидє..
Я вже коло керниці. Зажмурюю очі, аби не видіти русалок, пробую нагадати, де цямрина взагалі, а рука задрижала діточа – пішов студінец у керницю.. Йой..Капут.
А може русалка як розсмакує, який моя бабка студінец добрий варит – може вже не буде така злосна?
“Хто тобі про ті русалки, кажеш, уповів?” – пробує відтворити бабка картину подій.
– Батько казав,- пробую відговоритися, бо батьків хресних у мене багато.
– Котрий батько?
– Та … ви його не знаєте.
… По правді сказати, добрий студінець готувати я понині не вмію. Ні для русалок, ні так. А бабчині цвіклі вдалося приготувати рівно за сьомим разом.
Вже дорослою “етнологинею”, коли вчила походження слів “крин” (лілія водяна) і “криниця” у міфології вичитала вірування про те, що у криницях живуть русалки. Ну, принаймні, колись жили – коли лишалося полотно “русалці на сорочку”. Не прочитала лиш, чи люблять вони студінець..
Іванна Стефʼюк, членкиня НСПУ