Памво Беринда свої різдвяні вірші написав на тлі заборони колядування. У віршах і в прозі виявив певну новизну. Не наслідував сліпо своїх взірців; брав лише форму, в яку вкладав свій зміст, оснований на ґрунтовному знанні церковних книг і польських віршів, тобто виявляв ініціативу, запроваджував нові тенденції у письменстві, критично оцінював літературну традицію, працюючи на перспективу.
Павло Беринда, чернече ім’я – Памво (1555/1560 – 1632) – письменник, перекладач, мовознавець, гравер, друкар, педагог. Ймовірно, навчався у Львівській братській школі, де студіював церковнослов’янську, грецьку, латинську і польську мови. Входив до наукового-просвітницького гуртка, що діяв у маєтках Балабанів у Стрятині (1597-1605), поблизу Рогатина, та Крилосі (1606) біля Галича, займався редакційно-видавничою діяльністю, до якої його залучив Ґедеон Балабан, єпископ львівський і кам’янець-подільський. Уперше в українському друкарстві запровадив сюжетні ілюстрації.
Після смерті Ґедеона Балабана декий час працював у старости рогатинського і теребовлянського Олександра Балабана. Був активним діячем Львівського братства, працював у братській друкарні і школі (1613-1619). Ще в 1613 році прийняв чернечий постриг. На запрошення Єлисея Плетенецького переїхав до Києва. Восени 1619-го він разом із сином Лукашем Бериндою і, ймовірно, братом Стефаном Бериндою перебрався до Києво-Печерської лаври, де став активним учасником науково-просвітницького гуртка і працював пліч-о-пліч із Захарієм Копистенським, Тарасієм Земкою, Лаврентієм Зизанієм, Олександром Митурою та ін.
У науковій літературі можемо знайти і його біографію, і відомості про подвижницьку діяльність (праці Степана Голубєва, Павла Житецького, Костянтина Харламповича, Федора Титова та ін.). Його твори до цього часу належно не оцінені, а різдвяні вірші цікаві хоча б тим, що це найдавніший взірець діалогу й спроба першого віршування в Україні.
Літературна діяльність Памви Беринди різноманітна. Антоніна Сичевська у статті «Памво Беринда і його вірші на Різдво Христове й інші дні» (1912) вважає, що й вірші на герби Долматів та Плетенецького належать Памві Беринді. Різдвяні віршіі детальніше аналізує Володимир Перетц у праці «До історії польського і руського народного театру».
Зміст віршів «На Різдво Христове» Памви Беринди не зовсім відповідає заголовкові, бо в цій книзі, крім творів, що справді написані до цього свята, знаходимо ще вірші «Про Стефана Первомученика», на «Обрізання Господнє» (2 вірші), «З лементу над Василієм Великим» та ін.
Вірші «На Різдво Христове» – власне діалог, що складається з прологу, який виголошував, очевидно, перший юнак, промов наступних 6-ти юнаків, та епілогу. Діалог, найпростіша форма шкільної драми, досить поширений на Україні в XVII ст. Але тому, що «українська школа була осколком польської» (В.Перетц), подібні діалоги устрічаємо і в Польщі, певна річ, трохи раніше, як в Україні, а саме в XVI ст.; особливо ж стали популярними вони з появою єзуїтів. Зміст цих діалогів дуже різнорідний, число дійових осіб не однакове. Зазвичай їх декламували студенти. Доказом цього можут бути слова, написані на одному з рукописів Російської державної бібліотеки: «declamatiuncula post Nativitatem ас Novi anni Festum immediate exhibitae anno 1732» (В.Перетц).
В українських діалогах першої половини XVII в. восхваляється переважно «Воскресіння Христове», як, напр., в «Імнології» (1630), про що пише Кирило Студинський у статті «Три панегірики XVII віку», про нього ж ідеться в «Пролозі на Воскресіння Христове», або у «Віршах на Воскресіння Христове». В інших же діалогах передані радість і благодать Різдва Христового, напр., у «Перлі многоцінному» Кирила Транквіліона-Ставровецького (1646). Возвеличено деяких історичних осіб, зокрема Петра Конашевича-Сагайдачного у «Віршах на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного» Кассіана Саковича (1622); Петра Могилу в панегірику «Ευϰαρισιηριου албо вдячность» (1632). У пізніших діалогах зміст розмаїтіший, напр., викладено спір душі з тілом, або подано реалістичні сценки із життя.
Дійовими особами в українських діалогах переважно виступали юнаки, їх кількість буває різна, від 5 до 24-х. Що ж до форми діалогів XVII ст., то їх можна поділити, як вважає Володимир Перетц, на два типи: в одних є пролог, промови юнаків і епілог, в інших пролога нема, замість епілогу – орація, а посередині, а іноді і на кінці – «піснеспіви». Деякі з діалогів є чимось середнім між справжнім діалогом та інтермедією або шкільною драмою.
Українські діалоги, як і польські, декламували, а не підносили мовчки тій особі, якій вони були присвячені. На це вказує хоча б заголовок віршів Кассіяна Саковича, де читаємо, що ці вірші були «мовлені від його спудеїв на погребі шляхетного рицаря в Києві» (Степан Голубєв). Про це ж саме свідчать і рядки передмови до віршів Памви Беринди: «Прийми о архієрею, великий значний… книжечку цю, яку діти декламували».
Отже, автор сам зізнається, що його вірші декламували діти. Мимоволі спадає на думку: чи не викладав Памво Беринда у Київській братській школі? Цього підтвердити не можемо.
Памво Беринда в передмові до віршів звертається до Ієремії Тисаровського і просить його прийняти «За коляду і щедрий день книжечку цю / Шляхетного свята на святу пам’ять».
Звичай колядувати був поширений і в Польщі, і на Московській Русі, і в Україні. До Польщі він перейшов, як вважає польський дослідник Миколай Бобовський, із Заходу. Коли з’явилися там календи – не відомо; найдавніші ж пісні, що дійшли до нас, належать до XV ст. Вони були включені до складу церковної служби, про що свідчить устав Гнезненського собору 1602-го року, який протестував проти цього (Bobowski. Polskie pieśni katolickie od najdavniejschych czasów do końca XVI wіeku. Kraków, 1893). І на Московщині, і в Україні забороняли колядувати. Найдавніші заборони запозичено з візантійських джерел, про що свідчать пандекти Никона Чорноризця та Кормча 1282 року. Правда, вони спрямовані проти греко-римських звичаїв, але «були в силі всюди, де існування аналогічної обрядности викликало такий же протест» (Олександр Веселовський). Заборона колядування як народного звичаю на Московській Русі припадає на XVI ст., саме її знаходимо в «Стоглаві», ще цілий ряд заборон зберігся з XVII ст. Що ж до України, то й тут збереглася заборона колядувати з XVI ст. в «Поученії» Лубенського збірника. Іван Вишенський у «Посланні до кн. Острозького і до всіх православних християн» пише: «коляди із містечок і сіл ученням виженете, не хоче бо Христос; при його Різдві диявольські коляди місце мають». Такі ж заборони зустрічаємо і в багатьох українських пам’ятках XVII ст. Однак, не зважаючи на ці всі заборони, звичай колядувати існує й далі. Тоді духовенство мимо своєї волі змушене було погодитися з цим, та «починало противоставляти непристойним пісням співи пісень пристойних на різні християнські мотиви, які відповідали святу» (Володимир Перетц).
Таке ж погодження з народнім звичаєм колядувати зустрічаємо в передмові Памви Беринди, де він для прославлення свята Різдва Христового пропонує вживати замість поганської пісні свою, християнську. Подібна думка звучить у панегірику Олександра Митури «Візерунок цнот», присвяченому Єлисеєві Плетенецькому (1618). Тут автор каже, що він задумав свою «працу»… «за коляду віддати». Кінець «Промови» «Візерунка цнот» нагадує початок передмови до віршів Памви Беринди.
А я ж, бідний, злота і срібла не маю,
Ото чим можу, тим тя, пане мій, вітаю:
Пане милостивий, отче превелебний,
Пастирю добрий, церкві Христовій потребний.
(…)
Не погордуй працею слуги твойого
Малий колос убогого жнива мойого:
Прийми, о архієрею великий значний…
(…)
За коляду і щедрий день книжечку тую,
Празника славного на пам’ятку святую…
(…)
Отож нині за коляду святую,
І за щедрий день з худоби спул офірую.
(Пер. мій).
А ось «Візерунок цнот»
Лиш золота не мавши, теж не потребуєш
І навіть його потребним багатства даруєш,
Ставити задумав перед персону чесную
Твою, о отче, і працю тую малую,
Як перший мій колосок не рідного жнива,
Якому недоречна багатства є нива.
За коляду віддати, милостивий пане,
Хоч того є надлишок, знаю, в тебе тане…
(Пер. мій).
Як бачимо, в цих обох пам’ятках звучить одна й та сама думка, хоч по-різному висловлена: не маючи «золота» (і срібла – у Памви Беринди), автор замість нього підносить свою «працу», «малий колос» («колосок» – у Митури) «жнива» свого «милостивому пану» і «отцу» й дає це «за коляду», просячи прийняти «не вгоржаючи» («не гордивши» – у Митури).
Під час видання «Візерунка цнот» Памво Беринда приїжджав до Києва і брав участь у справі друкування книг у Києво-Печерській лаврській друкарні, отже, можна припустити, що з його віршами міг познайомитися Олександр Митура й запозичити дещо для деякої частини своїх творів.
Це припущення стверджує й те, що згадка про коляду, що була, до речі, у віршах присвячених Різдву, зовсім штучно притягнута до віршів, що прославляють Єлисея Плетенецького. Та й сама ця коляда згадана вже після панегірика й навіть після підпису автора. Відгомін передмови Памви Беринди маємо й у віршах Кассіяна Саковича на похорон гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного: «Которому книжечку тую офірую, / І під іменем всього війська до друку дарую».
Як ми вже зазначали, свої вірші Памво Беринда присвячує Ієремії Тисаровському, епископові львівському, дотримуючись у цьому випадку звичаю своїх сучасників, що присвячували твори меценатам або якимсь визначним сучасним діячам. Згадаємо хоч би «Ευϰαρισιηριου албо вдячность», піднесений Петрові Могилі учнями київо-печерської школи (1632), або «Учительное євангеліє» Кирила Транквіліона-Ставаровецького, 1619 року, присвячене Юрієві Чарторийському і т. ін.
Зазначимо, що автор обмежився простим переказом тих чи інших подій, не вводячи до нього алегоричного та «морального-повчального» елементу (за винятком одного лише вірша – на «Обрізання господнє»). Такі твори було написані дуже доступно, через те і вірші Памви Беринди охоче читалися: про це свідчать ті примірники, що збереглися до нашого часу, помітно, що їх навіть зачитували, бо деякі з них дуже пошарпані. Крім двох друкованих примірників (із Російської державної бібліотеки і Румянцевського музею) є ще й писана копія з друкованого тексту, яка зберігається в Синодальній бібліотеці Російської православної церкви в Москві.
Ця копія написана в половині XVII ст., можливо в 40 -их роках. У ній, на думку Володимира Перетца, якщо порівняти її з друкованим текстом, є деякі зміни. Насамперед, матеріал розташовано в іншому порядку, ніж у друкованих примірниках, а саме: вірші на «Обрізання господнє» вміщено в кінці збірника. Очевидно той, хто писав цю копію, хотів надати книзі більшої послідовності, а для цього з’єднав разом вірші, де прославлялися святі, і вірші, де йшлося про події з життя Христа (крім різдвяного діалогу, вміщеного на початку збірника), а в друкованих примірниках ці вірші перемішані.
Зміни в тексті можна поділити на кілька груп: пропуски, вставки, зміни речень, заміна одніх слів іншими, їх перестановка, зміна форми слів.
Тому зроблена копія з друкованого твору Памви Беринди не є копією у властивому розумінні цього слова, а свідомою, хай і невеликою, переробкою.
Вірші Памви Беринди – одна з найдавніших спроб віршування в Україні; запозичивши форму у польських письменників, автор використував і зміст їхніх творів. З іншого боку, він, як духовна особа, добре знав Святе письмо, а також догматичну і проповідницьку літературу, яка також, треба думати, могли бути джерелом для його творів.
Володимир Рєзанов у своїй праці «Драма українська» проаналізував шкільні дійства різдвяного циклу в Україні, зокрема «Комедію на день Різдва Христового» Дмитра Туптала, анонімні драми «Ростовське дійство» і «Дійство на Різдво Христове», «Комічне дійство в честь народженого Христа» Митрофана Довгалевського, анонімну різдвяну драму і діалог пастухів (уривок із ще однієї різдвяної драми) і дійшов висновку, що вони мають багато паралелей у європейській різдвяній драмі, зокрема німецькій, французькій, чеській, польській і т.д. Цікава у цьому відношенні польська різдвяна драма «Dialogus pro Nativitate Nostri Jesu Christi» («Діалог про Різдво Ісуса Христа»). Її пролог славить Різдко Христове і запрошує всіх радіти з цієї події:
Radujcie się wy wszyscy, którzy pod ziemią mieszkacie,
Radujcie się: już oto swe zbawienie macie;
Weszelcie się, oycowie, w czartowskim więzieniu,
Iż się Bog ku naszemu skłonił odkupieniu,
Już się o nim proroctwa wasze wylełniły…
А ось фрагмент із віршів Памва Беринди:
Тож будьмо всі радістю гойно ми налиті,
Народженням Христовим радо всі зігріті,
І лицарство небесне вгорі ми узрімо
Всіх янголів зібрання пильно роздивімось.
На їхнє хор свій гарно весь упорядивши,
На їх співання вуха власні нахиливши…
Хвалу на високостях Богу зголошають,
Про мир святий землянам втішно так співають,
І Бога в трьох персонах в небі вихваляють,
Своїми голосами нас всіх звеселяють.
(Пер.Валерія Шевчука).
У декламації Памви Беринди перший із юнаків у пролозі вихваляє свято Різдва Христового і з’ясовує значення цієї події; другий каже, що Христос народився у Вифлиємі у вертепі, і вихваляє ясла, які тепер оточують янгели і співають «Слава Богові на небі»; третій юнак просить одного з пастухів, щоб той як учасник події переказав її; четвертий юнак каже, що нема вже нікого з пастухів, але є п’ятий юнак, який знає достеменно про все, що відбулося, він і розповідає про те як до пастухів з’явився архангел Гавриїл і сповістив їм про народження Христове і про те, як ангельський хор співав «Слава Богові на небі», і про те, як пастухи вклонилися Христові, Божій Матері та Йосипові, яслам, вертепові, Вифлиємові і повернулися на пасовище, де навіть вівці їх радісно вітали, почувши, що Христос народився.
Зрештою, в епілогові йдеться про те, щоб люди раділи, бо радість Різдва Христового – це наслідок Божої благодаті, хоча тут же побічно сказано і про гнів Ірода, вбивство немовлят у Вифлеємі. І закінчується епілог закликом до слухачів перейнятися радощами-веселощами і віддати разом із пастухами хвалу Богові.
Подібна містерія Різдва характерна і для інших польських драм, напр., «Dialogus brevis pro festo Natovitatis Domini nostril Jesu Christi» («Короткий діалог про Різдво Ісуса Христа»), яку проаналізував Станіслав Віндакевич у книзі «Народний театр у давній Польщі» (1902). Хоча тут подія дещо видозмінена: у пролозі запропоновано зміст вистави; у І акті на сцені виведено пастухів, які підносять немовляті дарунки і восхваляють Бога; у ІІ акті змальовано Ірода, який наказує вбивати немовлят; і в ІІІ акті на сцені бачимо Марію і Йосипа, як вони вкривають немовля від холоду, янголи сповіщають про прихід волхвів, волхви вітають Христа і підносять йому дарунки, вітають Марію, Йосипа, ясла і т.д. Подібну сюжетну канву зустрічаємо і в згаданих українських драмах різдвячного циклу, що переконливо показав Володимир Рєзанов.
У Памви Беринди сюжет традиційної різдвяної драми замінено діалогом. Софія Щеглова у розвідці «Один із київських літератів ХVII віку» (1926) наводить чимало паралелей із різдвяних віршів Памва Беринди і багатьох рукописів Києво-Печерської лаври ХVII ст., Київської духовної академії, а також польських пасторальок і календ. Звернемо увагу на польські інтертексти, напр., на сцену «Янгол з’являється пастухам»:
У Памва Беринди:
Десь ангел був раптово узявсь, став над нами,
Не бридячись бідацтвом отим, пастухами…
Це нині Христос-Пан нам родився, Збавитель,
З неволі всього світа, з проклять Одкупитель,
В Давидовім місті таке ото сталось,
В вертепі Витлиємськім відтак указалось.
(Пер. Валерія Шевчука).
У польських піснях є схожі рядки, цитую за згаданою книгою Миколая Бобовського:
Gdy pasterze w nocy paśli,
Stanął przi nich Anioł spasny
Którze widząc iasność Boską,
Bali się boiaźnią ciężką
Rzekł im anioł, nie boycie się:
Ale owszem weselcie się
Narodził sie zbawiciel wam.
Або:
Anioł iasny к pastyrzom
Cżuiący premowil:
Wesele wam powiedam,
Iź się król narodził;
Do Bethłeiem pobieźcie,
W pielusskach go wzrzicie
Zbawiciela świata.
Ще один текст:
«Chwałą Bogu na niebie»
Anyeli śpiewali,
Pokoy ludziom na ziemi,
Miłe zwiastowali.
Або:
«Cześć, chwała na wysokości,
Pokóy ludziom na niskości».
Це ж можна сказати і про сцену «Прославлення Христа Пастухами».
У Памва Беринди:
Тобі, Боже, буде хай честь, також похвала,
Що простота наша того дочекала,
Бога невидимого в тілі оглядати,
На якого важко-бо навіть позирати.
У польських піснях:
Abysz tak czleka odkupił
Ktoregoysz przedtym był stworził.
Інший приклад:
Sercem zupelnim wierzemy,
Bogu cześć, chwalę dawaymi
Bostwo iego wysnąwaymi.
Можна помітити схожість і в сцені «Прославлення Богородиці пастухами».
У Памва Беринди:
І Ти, о Матінко, Діва найчистіша,
Над чистих із віків в чистоті значніша,
Від нас оце прийми, пастухів, вітання,
Над всіх постала Ти вбожествлена в Пана.
Над херувимів Ти також чесніша
І серафимів тих завше хвалебніша!
Щаслива ти, адже того дочекалась,
Самому-бо Творцю матір’ю назвалась.
(Пер.Валерія Шевчука).
У польських піснях:
Nad angyoły panno yesthesz powyszsona.
O krolewno nyebeska nadewszystky szvyatszha
Od szvyathey troyczy yestesz uvelbiona.
Або:
O Matko bogoslawiona,
Jakos ty barso dostoina,
Iz on, ktory wssytko stworzył,
W twym szie zywocie zatworzył.
Звісно, цей ряд можна продовжувати і звернутися до сцен «Прославляння Йосипа пастухами», «Прославляння пастухами ясел», «Прославляння пастухами Вифлеєма», «Повернення пастухів», «Поклін волхвів» та ін., які так старанно підібрала Софія Щеглова; слід додати до них лише дослівні аналоги із віршів Памви Беринди.
Ці схожі місця свідчать про те, що Памво Беринда не користувався якимось одним джерелом (окрім євангелія), а багатьма джерелами, прагнучи до їх синтезу. І, навпаки, стосовно євангельського тексту, то він поводився з ним досить вільно, часто збагачуючи його новими рисами та вставками, що особливо помітно у вірші «Про Стефана Первомученика» та на «Обрізання Христове».
Крім поезій Памво Беринда написав ще передмову до «Номоканону» (1619), післямову до «Анфологіону» (1619), присвяту Федору Копистенському в «Бесідах Йоанна Златоуста на 14 посланій ап.Павла» (1623), післямову до «Постної Тріоді» (1627), віршований підпис до «Імнології» (1630), «Лексикон словенороський і імен толкованіє» (1627) і присвяту Дмитрієві та Данилові Федоровичу Балаганам, вміщену в ньому.
Стиль віршів і прози у Памви Беринди загалом більш-менш однаковий. Він і в прозі не відмовляється від поетичних засобів, які вживає у віршах; навпаки, часто використовує нові, хоча, з іншого боку, і не експлуатує деяких традиційних, які зустрічаамо в його віршах
Софія Щеглова зазначає: «Міра, якою написані вірші Памви Беринди, тринадцятискладова, добре додержана; цезура після 7-го складу. Рими Памво Беринда всюди додержує; найчастіше вона у нього дієслівна, хоч поруч – але значно рідше – зустрічаємо іменники, що також римуються між собою (нароженє – навіженє), превелебности – вдячности), прикметники (превелебний – потребний, христова – готова), іменники з прикметниками (львова – готова), прислівники (гойне – стройне), прислівники з прикметниками (потом – святом). У дієслові ж римуються форми теперішнього часу (не маю – витаю, упадаємо – подстилаємо), дієйменники (бити – учинити, вартовати – найдовати), дієслова волевого способу (отдавайте – співайте), дієприкметники (декламована – видана, нарожений – увелбений), дієприслівники (витаючи – визнаваючи, спорядивши – оббивши). Памво Беринда переважно вживає риму жіночу, інколи дактилічну і дуже рідко чоловічу».
На підставі аналізу літературної діяльности Памви Беринди можна узагальнити, що він свої різдвяні вірші написав на тлі заборони колядування. У віршах і в прозі виявив певну новизну. Не наслідував сліпо своїх взірців; брав лише форму, в яку вкладав свій зміст, оснований на ґрунтовному знанні церковних книг і польських віршів, тобто виявляв ініціативу, запроваджував нові тенденції у письменстві, критично оцінював літературну традицію, працюючи на перспективу. У прозі також комбінував елементи, що зустрічалися в тодішніх творах того ж таки типу. Розумів, що новий твір можна створити не з порожнечі, а з перетворення форм, що вже існують, через зміну їхніх станів, структур, відношень у новій системі, інакше поєднавши їх. Таким чином він досягав оригінальності, бо твори відрізняються один від одного не лише елементами, з яких вони створені, а насамперед їхнім поєднанням і комбінуванням.
Олександр Астаф’єв, м.Київ.