«Соль-дієз над всією моєю країною…»
Надія Гармазій
* * *
Вони обидві сиділи в палаті на ще не застеленому ліжку.
Та, що колись була рудою, гойдалась на панцерній сітці.
Та, що колись була блондою, обіймала її за плечі й трішки
з сумом сказала, що вони обидві, як комашня у квітці.
Живуть від цвітіння і до цвітіння, поки волосся не облітає, –
і знову світ розверзається, як обрій самотній у предзим’ї.
«Ти знаєш, особливо зараз я радію, що в мене дітей немає,
І воднораз саме зараз так хотілося б народити дитину», –
Каже та, що була рудою, і змикає пошерхлі губи, немов капкан.
А за їхнім вікном – павутинки з дощів виплітає наосліп квітень.
Блонда дивиться на руду і чує, як в річці на рибі тремтить луска,
Бере помаду рожеву і йде на двір, щоб фарбувати квіти.
І у кожної з них поза снарядами й укриттями є ще своя війна.
І кожна із них так по-весняному дихає, як земля ще не обігріта.
Хай переможе та, у якої на віях грає веселкою дощова вода.
Хай переможе та, що пробачати вміє по-справжньому і любити.
.
Назарій Назарів
Пісня мертвих дітей
Тремтіло серце наче зайченя
коли ми утікали з Ірпеня
туман здіймався з лісу і яруг
і спало поле спало все довкруг
спинилось серце і чогось чека
спинився час і більше не втіка
лежить дитина більше не жива
росте із тіла м’ята й кропива
дитина мертва плаче уночі
ніхто не чує мертвого плачі
гойда дитину мати між могил
спи спи дитя бо ми з тобою пил
вогонь тебе уже не обпече
тому схилися на моє плече
тобі страшні вже не насняться сни
бо ми померли в перші дні весни
бо в наше серце тихо крадькома
прокралася зажурлива пітьма
сирени зазвучали угорі
на вулиці погасли ліхтарі
з натуги жили рвалися зі скронь
довкола нас палав їдкий вогонь
над містом пролітав вогнений змій
над містом вив кривавий буревій
із неба знов кривава і гірка
спадала навісна полин-ріка
ви знаєте мою прадавню лють
боги великі демони безлюдь
ви болесті нашлете на нікчем
скараєте негідників мечем
ви знаєте мою прадавню лють
боги великі демони безлюдь
хай спуститься в оселю без дверей
страшного царства підлий ієрей
дощі криваві хай над ними йдуть
ви знаєте мою прадавню лють
хай діти царства голі й без їди
їдять його війни сухі плоди
а в їхніх храмах гірших аніж хлів
ридають хай ікони без голів
ви знаєте мою прадавню лють
боги великі демони безлюдь
.
Олена Трибуцька
* * *
Як роздерта артерія,
Сходить кров’ю земля.
І конає імперія
В українських полях.
Ночі, криком розкраяні,
Жахом сповнені дні –
Та імперської слави
Не зосталось й на дні.
Гей, ординський полковнику,
На вітрах перехресть
В сатанинський жертовник
Кинув ти свою честь.
Ти воюєш, ординцю,
З тяжкохворим, старим,
Гатиш по сиротинцю,
Що ж, Москва – Третій Рим?
І плюгавій нікчемі
Ти продався, мов раб.
Знай, служако системи, –
Тут кормитимеш жаб.
Мирні ми гречкосії,
І не вбивці ми, ні.
Та «Велику Росію»
Все ж утопим в багні.
І осинову палю
Заточив вже Козак,
На тій палі безжальній
Знайде смерть Вурдалак!
* * *
Холодний березень, холодний…
Й душа замерзла, і природа.
Весняна пташко, де ти, мила,
Що тогоріч гніздечко вила?
А чи повернеш в Україну,
Де смерть, і згарища, й руїни?
Чи мо’, знайшла ти кращу долю?
Лети, мала, я не неволю.
Та все ж чекатиму, ти знай.
Весна розквітне – прилітай.
І знов зов’єш собі гніздечко
Тут, біля дому, недалечко…
Я обіцяю – доживу!
І цю війну перепливу,
Перегризу і перевию,
До Перемоги плаття зшию!
Пташатко миле, прилітай,
У Богом даний рідний край…
.
Валентина Кондратенко-Процун
* * *
Писали кийками «любов» до народу
По головах, спинах, а то й по серцях.
Кривавим чорнилом Іуді в догоду
Вбивала в Свободу Московія цвях.
Вбивала розп’яту, скалічену била,
А кат посміхався єхидно з вікна.
Вкраїнського світу бажали могили,
А Кремль ще запрагнув і крові-вина.
Вбивають безжально життя незачаті.
Майбутнє вбивають – в серцях сивина,
бездушні кати-братовбивці прокляті!
Копала для них же могили війна.
Повстав наш народ і уперто, й затято.
На лицях просвітлених відблиск заграв.
А «цар» божевільний ступа по палатах,
Вдоволено руки в крові потира.
Не вбити Свободу, на вбити Надію –
Хитнувся орел поржавілий з вінця.
Діагноз у гномика – шизофренія,
Що Путлеру стане початком кінця!
.
Слава Україні!
Тобі, чолобитная земле,
За те, що зростила синів –
Орлів на капищах древніх –
Не орди убивць-дикунів.
Тобі, Україно, той подвиг:
«Коли ж то не ми – тоді хто?».
Ховатись у «рифах підводних»
Не стали звитяжці АТО.
Це ти сивочолих й безвусих
Позвала на рать, до борні.
Злилися в єдиному русі
Кровинки моєї рідні.
Бог Марс розпалив ворожнечу?
Насправді – кремлівські кати.
Хто зрадив, заплатять за втечу:
Від гніву людей не втекти!
Господь забирає найкращих,
Та прагнення Волі – святе.
Святе не буває пропащим –
Те місце не буде пусте.
Уцілили в серце новини:
Солдат, підірвавши моста,
Віталій Скакун загинув,
Та смерть за Вітчизну свята.
«Над все – Україна!» – це гасло
Написано кров’ю в борні.
Любов до Вкраїни не згасне –
Палає у душах синів.
Пліч-о-пліч в шерензі при зброї
Боєць-патріот, волонтер.
Вкраїна зростила героїв –
і дух наш Свободи не вмер!
.
Людмила Ніколаєвська
* * *
Коли луна сигнал тривоги,
Бентежать болісні слова:
«Закрийте небо, ради Бога,
Допоки совість в вас жива!
Щоб тішилися наші діти,
Щоб колосилися жита,
І щоб кохати і творити,
І щоб цвіла земля свята!
Щоб милувались нею люди,
Щоб чисте небо, спориші,
Щоб тиша панувала всюди,
Щоб мир і спокій на душі.
Життя і душу – все на плаху!
Стояти будем до кінця.
Хай вороги тремтять від жаху,
І йдуть у пекло, в небуття.
І знов сади розквітнуть рясно,
І неба мирного блакить.
Щоб світ був добрим і прекрасним,
Вітчизну треба боронить.
Не бійтесь шантажів ганебних
Закрійте небо,
Закрійте небо!
.
Наталія Фесенко
На пам’ять російському народу
Лихий тобі накинув хижі пута,
Забравши розум. Осквернивши душу…
Із глобуса нема тебе де збути –
Ні утопить, ні скинути із суші!
Як дурману дрібнотливе насіння,
Розсіяне по світу – вездесуще,
Й на камені росте, і попідтинню,
Й посеред снігу сім’я невмируще.
Хто в генах кодував тебе, нещастя?
Хто дарував тобі зміїну вдачу?
На квіту цвіт морожене напастя,
Яке смакує, коли діти плачуть?
І коли смерті косовиця вічна
З тобою плентається попід руки,
Нікчемний всохлий орган чоловічий
Ще мріє спородить когось на муки…
Ця невсипуща ненависть до світу
То там, то тут на горе людству родить…
Тебе зупинить тільки Воїн Світла,
Навіки обезчещений народе!
.
Ольга Полевіна
Смертельний соль-дієз
Соль-дієз над всією моєю країною…
Ольга Полевіна
Ці чудернацькі бетонні тумби стояли тут ще за «царя Панька». Біля однієї з них росла стара тополя. Колись мій маленький син залазив на тумбу і намагався дотягнутися до гілки. Тополю зрубали. Тумба так і стоїть.
Ми ще дітьми знали, що це вентиляція бомбосховища. Вхід до нього – ось він, у трикутному спорудженні з металевим дахом, на який у липні падають стиглі абрикоси: дерево росте впритул до споруди…
Ми знали, що тут бомбосховище, побудоване ще за радянських часів, щоб ховатися від підступних американських імперіалістів. Уся моя юність пройшла під гаслом «боротьби за мир», серед детальних плакатів про хімічну зброю, радіаційну безпеку та зброю масового враження. І ось тепер усе це стало в нагоді, коли спадкоємиця країни, яка була «за мир у всьому світі»… Я не можу підібрати слова. Якась диявольська іронія в тому, що я користуюся совєцьким бомбосховищем, а «загниваючий імперіалізм» надає допомогу моїй країні.
Сирена виє на соль-дієз. Відтепер цей ні в чому не винний тон буде для мене ненависним…
Я беру невеличку валізку – більшої не зможу підняти – і виходжу з дому, усвідомлюючи, що можу туди не повернутися. Я й не знала, що до безтями люблю свій дім, кожен його куточок! Він потребує ремонту, і я раніше засмучувалася, що він не дуже схожий на дім моєї мрії, але тільки тепер зрозуміла, що краще від нього немає в цілому світі!..
Сходами йдуть сусіди – також до бомбосховища. Ніякої паніки. Як на роботу. Ніхто нікого не відштовхує, навпаки – мене пропускають, бо я вже немолода жінка, а за останній тиждень постарішала на сто років.
А може, і вмерла…
Мій сусід сідає поряд і знімає з плеч рюкзак. Я знаю, що там найцінніший скарб.
У бомбосховищі у кожного своє місце. Старі й хворі майже живуть тут: їхні ліжка облаштовані біля стін.
Паніки немає. Ніхто не плаче. Діти бігають навколо, для них це пригода і місце спілкування. Поряд – собаки та коти. Собак більше. Коргі, пікінеси, болонки, шпіци. Вони сидять поряд з господарями і терпляче чекають, коли чоловік біля дверей оголосить відбій повітряної тривоги.
Поряд зі мною компанія підлітків грає в карти. Ніхто не тремтить, не плаче. Сусідки про щось тихо говорять. Одна плете шкарпетки.
Я підходжу до дверей. Звідси чути сирену. Соль-дієз над всією моєю країною не вщухає.
За дверима курці – і жінки, і чоловіки. Тут сирена забиває слова, але я чую, як жінка каже подрузі:
– Мабуть, усю ніч тут просидимо. А мені завтра на першу зміну…
– Аналогічно… – відповідає подруга і видихає гіркий дім.
Раптом смертельній соль-дієз захлинувся і замовк. Подруги загасили цигарки і пішли до виходу. За ними зашуміла юрба. І знову – ніхто не поспішає, не товпиться, і мене знов пропускають уперед.
Темне небо. Зірки. Повітря свіже, як солодке морозиво. Мій дім на місці. Не влучили.
Сходами підіймається мій сусід.
– А Барбос і не злякався! – каже він мені.
З ранця виглядає хутрове вухо «м’якої іграшки».
І ти, падло плюгаве, думав скорити цих людей?..
.
На «до» і «після»… (диптих)
1
Сирена розкраює світ на «до» та «після»…
А ми й не знали, що були щасливі…
Біжить мати з дитиною на руках,
А у дитини в руках лялька…
Діти будують бомбосховище:
Ось ці цеглини – дах, а це – вхід.
Але ведмедик не вміщується…
Ряст у лісі, блакитному від пролісок
І жовтому від калюжниць.
І на цьому розмаїтті
Відірвана нога у новенькому берці…
Бузок вибухнув бруньками,
Але віти ще не можуть приховати
Розбитий танк з літерою «Z»…
На краю воронки від снаряда
Розквітнув тюльпан…
Хоч пів світу спали,
Не станеш вище зростом,
В тебе не стане довшим
Твій мерзений цурпалок.
Купити – можеш,
Примусити – можеш,
Але запалити справжню жінку
Ти не в змозі.
І ти це знаєш, миршавий виблядку,
І тому так ненавидиш
Високих чорнобрових красенів,
Яких до безтями кохають
Пишногруді красуні-жінки…
2
Боже, збережи моє нікчемне життя –
Не для любові, не для щастя.
Я хочу побачити, як проростуть зуби дракона,
Посіяні на одній шостій світу,
Як новітній Язон у жовто-блакитному хітоні
Шпурне камінь у саму гущу натовпу,
І як вони переб’ють один одного,
Бо все має межі:
Моря і океани, материки і планети.
Всесвіт має межі.
І тільки дурість людська безмежна…
Тож нехай вітер розвіє
Радіоактивний пил Рудого лісу,
Який підняли дебіли, копаючи окопи,
І понесе його туди,
Де новітні орки волають «Смерть бендерівцям!»,
Бо ті люди вмерли для мене,
А серед них і ті,
З ким знайома з дитинства…
Життя поділене
На «до» і «після»…
Над моєю країною лунає сирена
На ноті «соль-дієз»…
.
Олександр Архангельський
Війна і переоцінка цінностей
Хто з нас не переглядав кінофільм «В зоне особого внимания»? Які там браві десантники! Як хотілося хлопчакам бути схожими на цих «рембо», які всіх переможуть, усі плани супостата зірвуть. «Пєстня», одне слово!
А як епічно виглядають кадри десантування ВДВ – «військ дяді Васі» (Маргелова, легендарного командувача) – із широкофюзеляжних ІЛ-76! «Картина маслом», одним словом!
А пісня, яка звучить як супровід ударних кадрів!.. Не степлю, наведу деякі рядки:
Лишь недавно учились мы в классе десятом
И часы проверяли по школьным звонкам,
А теперь привыкайте, ребята, к десантным,
А теперь привыкайте, ребята, к десантным,
Продуваемым всеми ветрами войскам.
І просилися 18-річні російські юнаки з глибинки у ВДВ, а по дембелю збиралися в голубих тельниках та беретах на свято, напивалися до зелених чортів, купалися у фонтанах і хизувалися основним умінням – розколювати об голову цеглину. Бо чим їм іще пишатися, чого вони досягли в цьому житті, у глибинках рашки?
Пам’ятаю, як Аркадій Бабченко розповідав про своє спостереження з часів першої війни в Чечні. Лежать вони під обстрілом, Бабченко ховається, як може, а хлопець з глибинки зачаровано спостерігає чудовий гірський пейзаж. На зауваження Аркадія, чого не ховається, той спокійно відповідає, мовляв, милуюся, бо, якби не війна, ніколи сюди не потрапив би.
Яка гарна картинка постає на навчаннях, що в біноклі спостерігають генерали в кашкетах з високими тульями! Сиплються фігурки, розкриваються білосніжні парашути, приземлюються браві вояки, біжать, на ходу стріляють по умовним цілям!..
Та життя виявилося троши інакшим.
Полетіли на Білу Церкву, полетіли на Кропивницький, та не долетіли – гепнулися, збиті ракетами ППО. Навіть уявляти не хочу, що то за криваве місиво утворилося.
Стрибнули над Васильковим. Не знаючи, що робити й куди бігти, збилися в купу на аеродромі, де їх, мов куріпок, перестріляли суворі і негостинні укри.
Погано ви, хлопці слухали відому пісню! А там є пророчий рядок:
Вам недолго носить эту форму, ребята…
Недовго, бо війна – це не кіно і не навчання. І ніхто не буде вас бити цеглиною, випробуючи міць вашої дурної голови. Усе значно прозаїчніше. Або – руки вгору, або – «вантажем 200», бо, як відомо ще з часів Суворова, куля – дура. А надійніше – відмовитися виконувати злочинні накази. 2 роки за ґратами – краще, ніж вічний упокій.
.
* * *
Завили знову зло сирени,
немовби пси у глупу ніч.
Ракета десь чи «Су» мерзенний
під гул мотору мовить спіч
своєю мовою розривів,
що студить кров, наводить жах,
і засіва на смертній ниві,
що не привидиться і в снах.
Це не «стрілялки» на екрані
і не в гарячці маячня.
І проблиск думки наостанок:
це я? Чи, може, вже не я?..
І поставатиме картина
одна і та ж – на все життя:
в руїнах місто. І дитина,
що вже пішла у небуття.
І над руїною, мов демон,
вита новітній Тамерлан.
О Боже праведний, о, де ми?..
Чи ж тільки вмерти – наш талан?..
Боги безмовні, збайдужілі.
І що за діло їм, богам,
що в нас сучасна зброя цілить
і смерть несе, як завше, нам?
За що страждають наші люди?
Чому «з небес покари!» – рцем?
Життя в нас іншого не буде.
З колоди випало ось це.
.
Матерям новітніх орків
З мордора мародери,
ґвалтівники, убивці –
мертві уже чи в черзі,
щоб їм дали по пиці, –
все, що попало, тягнуть –
персні, сережки, гроші.
Ех би, стакан дерябнуть,
щоб не лякали ноші,
щоб не лякали танки,
щоб на снаряд плювати!..
Тлінні – в мішку – останки
хай поховає мати.
Хай порадіє злоту,
що передав небіжчик.
Оркові-обормоту
все це уже навіщо?
Виконав те, що треба,
м’ясом гарматним ставши.
Стане у стрій твій небіж –
й згине, як син твій старший.
.
* * *
Мій малий онук сидить в підпіллі,
обійнявши матір, притулившись.
У кутку десь стогне породілля
й плаче дитинча, ледь народившись.
До плеча плече – старий з старою.
З юнкою юнак взялись за руки.
І тече, тече сльоза щокою…
Небо завива, мов вовк, з розпуки…
.
* * *
Убить побільше українців –
«розстрільні списки» на руках.
Оце і є мета ординців:
на цілий світ нагнати страх.
Пограбувать, завдати болю
і зґвалтувать жінок, дітей.
Новітні орки низькочолі
лиш зовні схожі на людей.
Руїни, попіл – всі здобутки.
Для орка пустка – вся краса…
…Поцупив орк собачу будку.
Навіщо? – він не знає сам…
.
* * *
Стирають вщент міста і села
оці подоби до людей.
І грає посмішка весела
у носія «нових» ідей –
перетворити лад на пустку,
на попелище між руїн.
А що йому? Він з’їхав з ґлузду,
та загалом, не він один.
В шаленстві, в захваті ординці:
їм застить очі кров чужа.
Сумління мук не знають ниці.
Чи є тим злочинам межа?..
Явило лик середньовіччя
в кривавій сутності – «кацап».
Що ж, «живодер»-ім’я їм личить,
бо все сволоті «до лиця».
І розповзається холера,
й чума вражає цілий світ.
Сигнал біди бринить в етері,
що пащу знов роззявив Схід,
що скоро орки прийдуть всюди,
що все війна зруйнує вщент.
Повстанем разом, добрі люди,
бо ми живі і сильні ще.
Бо «ще не вмерла Україна»,
бо «не згінела Польська» ще.
З ім’ям Отця, і Духа, й Сина
підставим Воїну плече!
.
* * *
Ракети знову по Дніпру,
ракети знов по Львову.
Мов навіжені, орки пруть,
аби напитись крові,
аби нас знищити усіх,
перетворить в руїну.
Убить, загарбать – смертний гріх.
До третього коліна
чека жорстока кара рід –
впаде на них прокляття.
Іще жахнеться цілий світ.
І рватиме на шмаття
цю погань, нелюдей оцих,
щоб не плодились більше.
Та поки вибухами псих
ранкову нищить тишу.