Ріка

(споглядання з берега)

1
Із урочої тиші батьківського саду, відбиток образу якого носять зіниці вільної, настроєво-ліричної душі, поет виходить до ріки, яка тече. Її неспинна течія тішить переливами хвиль блакитно-зеленуватої, живої води – і саме такої! Бо в тому кольорі не криється, а чітко вирізняється глибокий символізм: благодатна блакить Небокраю і зелений розмай Землі. Тісно поєднані волею Всевишнього вони творять життя, що, як і ріка, тече, видзвонює плескотом хвиль, вдаряючись об береги вічності. А голос поета звучить як соло у фонограмі гармонії природи.
Віктор Палинський, «Ріка тече», Львів, «Апріорі», 2017 р., 183 с. – нова книжка поезій. Насичений лаконізм творених поетом образів вражає, захоплює, спонукає читача співпереживати. Бо автор завжди у творчих пошуках справжнього мистецького слова, поезії, позначеної небесним доторком Музи, злиттям високої наснаги. У вишуканих духовних обладунках ліричний герой впливає у тихе надвечір’я і, як він сам зазначає, йому «…пишеться, наче вперше». Хоч і притомлений виром денних турбот, що так подібний до крутежів річкової води, він залишається на гребені, звідки бачить велике і незнищенне в малому, яке щоразу відроджується в білому розливі світанку (поезія «Отак у надвечір’ї…»):
Уночі раптова злива
Змиє усі вагання.
Синя роса вразлива
Відродиться на світанні.
І неможливо йому не вірити, адже ці рядки звучать як символ віри. Віри у Воскресіння. З нею сідаємо у човен, що пливе рікою життя.
Магія слова заворожує поета глибинним змістом, і він легко доторкається «..леготом серця літер», – як святині! Щоб «…молитися серед весняної черешневої зливи», бо ж «…в душі стільки слів!» І кому, як не поету, нести їх непогасний внутрішній вогонь людям і «…повсякчас вартувати» його світлий пломінь?! Це майстерно вдається Віктору Палинському: так, як стоїчні пишногриві леви вартують «…це магічне Левове місто». «Тут я сущий», – стверджує він, бо тут творить рядки, вслухається в простір, у мелодії дощів, у колихання пагонів літа і, осмислюючи «…це все» заворожливе довкілля, відчуває «…як плине ріка», – ріка життя.
Ріка і поет – нерозлучні віддавна. Бо ріка є носієм невмирущої Надії. Недарма це давнє українське слово «надія» у санскриті означає «Народжений над річкою» або «Мешканець ріки». А ріка поїть і годує усе живе в її водах та усіх народжених біля її берегів. Ріка-життя! Театр перехресть подій і доріг, весен і літ, тополь, вишень і гаїв з невтомними мандрівниками, які, протинаючи прозорий простір зором манливої мрії, можуть «…вздріти свою вічну дорогу», – впевнено констатує автор книжки. І все це – просто Неба, на якому сходить Сонце, спливає Місяць і «…золотить вишні цвіт». Чи без практичної мети? Для краси! Бо ж «…світить літо».
2
Віктор Палинський – поет-сповідальник, бо духом здіймається «…час до часу у верхні світи» і запитує про досвід піднесення духу усіх, хто крокує поруч із ним: друзів, побратимів-письменників і просто мешканців Львова. А вулицями рідного міста розпросторюється «…запах найсмачнішої в світі кави», літають «…зачаровані трамваї», «…жива архітектура» здатна плакати і сміятися, а дощі вміють і «…воліють бесідувати з тобою». І ще, і ще… А поза тим, наголошує автор книжки, ти, людино, «Просто мусиш бути», хоча з тобою «…в піжмурки грається осінь».
Вражає непослабна спостережливість поета, аж до найменших порухів «речей», життєвих дрібниць, до «…слів обрію», які він зчитує, заряджаючись світлом – «…Світлом далеких мовчань». А мандрівка триває, не квапиться завершуватися, бо ріка тече. Ріка життя! Від шуму-передзвону її течії ліричний герой мандрує в «лагідний» давній сад, що сприймається ним як окраєць Райського саду. Тут поет справжній. Наодинці з собою…
Із саду відкривається величний огром Неба. До його живих обіймів тягнеться зором вікон давній родинний особняк, який із миті з’яви поета на світ є і тою міцною пуповиною, яка прив’язала його до Землі. Звідси почались усі стежки-дороги автора книжки, сюди вони і повертають його після відчайдушних блукань. Бо немає у світі кращої, ріднішої місцини, як ця. Лише повертаючись сюди, поет дістається
Найсправдішнього
Та істинного дна:
Для ґрунту чесного
Іконного вікна.
І вздріти там
Розп’ятого Христа.
І велич скромну
Лиць іконостасу.
Ці рядки в поезії «Дістатися вікна» звучать як духовне одкровення мужа, який бачить над усім благословляючу руку Спасителя. У цьому одкровенні відчувається усвідомлення вірою правдивого, чесного ґрунту, що є основою всього життя. Віктор Палинський розповідає про це читачам без зайвини, проте у вишуканій концентрації поетичної думки у короткому верлібрі.
…Поет часто медитує, занурюючись у тишу «…неспокою» рідного обійстя, яка дивує його особливим, зворушливим наповненням. Бо, насправді, її, абсолютної тиші, не існує. Потрібно навчитись вслухатися у тишу, щоб вловити в її єстві кроки Когось «…в золотавому обрамленні» (у поезії «Учора уночі…»)
І нишком я провів,
З лиця блідого,
Неголеного й негомінкого,
Сумного мандрівця
З очима Бога.
І той собі пішов:
Тихенько, наче сніг.
Під наметом тиші почути «Птахів крики», які (як і дух людини) здіймаються
…До неймовірних висот,
Торкаючись блискавиці…
А Віктор Палинський уміє слухати крізь тишу плин ріки життя і відчувати рух вічного кола (у верлібрі «Печалі»):
Кришталева клепсидра
Із вічним перетіканням.
Кришталеве перетікання
У вічній клепсидрі.
Цей вічний простір, що був від початку. І ти у ньому. Ти з ним рухаєшся в часі – живеш! І ріка часу плине, живе. І буде жити! Саме так, осмислено серцем, звучать слова поета, поєднані точною елегантністю рими в поезії «Мовчання над Бугом»:
І буде ще щось,
Крім вина і хліба.
І крім видовищ
Знуджених картин.
Тож від онука
До прапрадіда
Не вщухне мовчазний
Потоку плин.
3
Вникаючи у смислову глибінь рядків поета, розумієш, що оглав його книжки «Ріка тече» є правдивим. І невипадковим. Підтвердження його бачимо, відчуваємо, співпереживаємо з автором. І вирізняємо у передзвонах річкової течії його поетичне соло. У ньому незмінно звучить мотив закоханості у життя:
Мій хлопче, Перевізнику
Душі,
Тобі ще доведеться
Зачекати! –
Ось як відверто: сповідь любові поета до життя у верлібрі «Перевізник»! Він – міцний Плавець у його бурхливих хвилях. Тут і азарт, і гарт. Це підбадьорить кожного, хто вникне в суть промовлених поетом слів, бо він не просто говорить, він образно признається, як цінує і любить кожну мить життя у цьому «…транзитному» світі. Навіть безсоння. Бо безсоння – це можливість упорядкування думок, це зосередженість на зв’язку з Небом. І тоді («Не буду про незбагнене»)
Сама рука
Мережитиме дрібно,
Що Бог на твою
Душу покладе…
Ці рядки-зізнання дихають вже збагненим джерелом наснаги поета, яке не вичерпується. І ніч безсоння є для нього доброю – це він зрозумів. Та після неї таки прозвучить «…біла-біла мелодія» ранку і, вкотре, здивує («Так. Це було зранку»):
…О, скільки ще свіжості
Світу
Ув очах здивованого
Блукальця!
Так! Бо життя триває. Бо «Ріка тече». Між пурпуровими берегами осені, між снігами «…із білого світла», між килимами весняних трав, між квітуванням літа, – ріка життя тече. І ліричне соло Віктора Палинського звучить над бистриною течії. І герой не почувається самотнім у злитті звуків, що лунають звідусіль («Безкрає древо»):
Безкрає древо
Густою тінню
Шелестить.
І звідусіль – така
Співоча повінь.
У цій повені і його голос важить багато. До його звучання навіть всюдисущий вітер віддав поетові «…музику вранішню» зсрібнених крил дерев. А віддав тому, що відчув його прихильність до найменшого і, здається, незначного, яке він зауважує не лише очима, а й серцем («Зближаюсь з осінню»):
Я – тут. Я приятель найтоншої
Пригаслої травинки;
І тішуся цією приязню.
Як не згадати біблійний опис третього дня створення світу! «Нехай земля вродить траву…» (Кн. Буття, 1-ий розділ). І так сталося за Словом Бога. Іще не постали люди, а трава вже проросла із землі. Цей споконвічний образ трави, що встає, хвилює поетів і досі. Тож і Віктор Палинський не раз зупиняє свій погляд на ній і тішиться приязню до неї зі щемливим подивуванням лірика.
Ліричний герой признається в тому, що його «…молитви сіються до Бога», до Творця дивовиж. Тому «приятелюю з фіолетовим небом», – говорить він, ведучи далі життєву оповідь, «аби сягнути зорі…». Ось таке підняття духу поета починається з подивування найтоншою травинкою. І не тільки це, бо («Зникнути у всесвіті»):
…чути подзенькування
Кришталю
Далеких холодних зір.
…І вірити, що здолаєш
Шлях до себе.
Бо пізнаючи дивовижі всесвіту, пізнаєш самого себе, повертаєшся до природи своєї індивідуальності, як Людини Розумної, для якої все суще має значення. Ось як автор книжки роздумує про піщинку (в поезії «І погляд, і дотик мій – до тої піщинки…»), яка інколи опиняється на його долоні:
А залишається можливою
Моделлю космосу;
І сущого життя
Кожного з нас.
Після споглядань так природно і захоплююче звучить («Думаєш вишня»):
Господи, це все
Для мене?..
Для мене!
Стільки відлунь;
І лунань.
Без цього наповнення гомоном ріки життя, без нестихаючих видзвонів її течії не звучало б соло поета. А поетичне соло є нічим іншим, як «даруванням слів», озвученням їх у живому просторі – ріки, яка тече.

Мирослава Данилевська-Милян, письменниця