Сам світанок – найбільший, мабуть, шедевр природи.
Підсилений молодечим сприйняттям, коли задіяні всі чарунки єства, і бачиш як дихаєш, і захоплюєшся не окремо сходом сонця, а огромом Божого часопростору, – світанок стає таки першим серед рівних.
…Борис відійшов несподівано, хоч був дуже здорового кореня. («Постарався» всебічно інфікований час). Уже не розпитаю його, як йому тоді, у двадцять чотири, малювалося. Чи то річ студійна? Досвіткові сутінки, що на грані руйнації, та все ж реальні, видно, виключали пленер. Хіба спостережний. І хіба фарбами, які світяться. Але вони, фосфоресцентні, навряд чи були доступні в середині 60-х. Ні, не знаю ще якихось подробиць написання картини, яку художник назвав так, ніби вже пізніше, заживши її впливу на себе, – «Ранкове просвітлення». Та й не прагну знати, щоб, можливо, не відсунути основного. Пов᾿язаного з віданням і баченням.
Лазурак залізний, трохи підбілений, вгорі; лазурак, упритул до густого ультрамарину, вдолі. Переважно такі барвні дотики Всесвіту в повітряному околі. Над Землею. На Землі. Та ж квантово-незглибима субстанція. Та ж реакція на неї нашого домувальника мозку й відбігайла ока, за якими одразу включається серце – спільне, значною мірою, твориво цих обох. Пастозно-темна магма ультрамарину залила майже увесь спід полотна; у ній тоне недалекий гай або великий сад; ще ближче, означені світлішими прожилками й цятками, вгадуються сільські хати. То праворуч. А в центрі – лазурна світлість, що може приховувати як віддалений ліс, так і приземлену хмару.
Тим часом найперші сонячні посли – барви мінливо-малинова, темно- і світложовта, – вступають до величної зали – заповнюють понад три чверті простору картини. Входять почергово, осібно, а розташовуються гуртом. Упереміш. Хоч і дотримуючись основ спектрального ладу. Вони й породжують вершинну толерацію білого кольору, який, увібравши яскрінь інших, світиться вже сам по собі. Він до решти зруйнує літню ніч і виведе сонце на люди…
Тож чому – «просвітлення» (з назви твору)?
Гадаю, тому, що насправді колористика тут майже ні при чім. Вона допоміжна. І не в яскраво освітленім жарівкою покої єство бачить себе найкраще, просвітлюється, бо це стається коштовної миті долучення до поновного народження звичного, проте ніколи не звичайного у природі. Як у цій малярській речі Бориса Дроботюка, якою він, по суті, і започаткував, і завершив (перед відходом надіслав її мені електронною поштою, хоч доти не представляв каталожно) свій шлях у мистецтві.
Богдан Смоляк