Монолатій І. Перша республіка/ Іван Монолатій. – Івано-Франківськ: Лілея НВ. – 2017. – 96 С.
«А тоді настав кінець світу» – цим реченням розпочинається історико-публіцистична розповідь доктора політичних наук, професора, академіка Академії наук вищої школи України, дійсного член НТШ, почесного громадянина міста Коломиї, що на Покутті, – Івана Монолатія. Розповідь, на диво, цікава, з глибоким знанням історичних подій, вправним використанням мовних засобів, з іронічними зауваженнями і відповідними висновками. Жанр книжки, яка стала подією в літературному житті Прикарпаття, визначити непросто. Це не повість, не оповідання чи есе. Це своєрідні роздуми-міркування, які ненав’язливо, але переконливо дають зрозуміти читачеві, що було причиною і які наслідки тих чи інших зрушень.
«Перша республіка» – про Листопадовий чин, про раптовий тріумф і поразку Західно-Української Народної Республіки, як першої спроби українського державотворення. Оскільки Львів, де 1 листопада 1918 року була вперше проголошена незалежність української нації, вже на той час був з’єднаний залізницею з Коломиєю, остання мала шанс відіграти неабияку роль в історії України, проте, цей шанс змарнувала. «Саме українські військовики в Коломиї стали таким собі каталізатором Листопадового зриву в Галичині» – розкриває І. Монолатій заклик місцевих «самостійників» до Генерального військового комітету у Львові. Йшлося про захоплення влади на місцях і в столиці Галичини.
У вигляді сцен і версій автор поступово і послідовно пояснює тогочасні події, звертаючи увагу на – здавалось би – дрібні, але такі важливі деталі. Враховуючи багатонаціональний склад тодішнього населення Коломиї, з притаманною йому дотепністю, Іван Монолатій змальовує ставлення різних націй до державного перевороту на західно-українських землях: «Містяни були збентежені і здивовані. Поляки не розуміли, чи вони вже в пеклі, чи біля його брами. Євреї, ніби потрапивши до чистилища, вичікували. Українці безмежно раділи, вважаючи (не без сенсу), що вони вже в раю. А тому загальна ейфорія коломийців, а точніше їхніх військових очільників, не мала меж» [c.16-17]. Ця ейфорія призвела до того, що коломийці вчасно не надіслали військову допомогу Львову, «який вже пірнув у безодню польсько-української війни», і стала, можливо, одною з причин поразки у визвольній боротьбі. Хаос в керівництві коломийського революційного комітету, невміння ставити пріоритети і вирішувати першочергові завдання (заміна польських службовців на українських, блокування дезертирства, відправка вояків-чужинців залізницею дому, охорона складів зі зброєю і т.д.) стали гальмівними чинниками революційного поступу. Хаос панував і вздовж Чернівецько-Снятинсько-Коломийської колії, і в людських головах. І хоч відбулися зміни у військово-революційному уряді Коломиї (на сцену історії вийшли нові мілітарні фігури), проблем і клопотів від того не поменшало. Надзвичайно цікавим є зауваження автора про те, що «містяни-чоловіки не зважали на численні заклики військової адміністрації зголошуватися до Українського війська, вважаючи, що це не їхня справа або військовий хаос вже за кілька днів мине, а тому нову завірюху владних ініціатив можна й перечекати традиційно – у коханок, повій, ну, або ж, нарешті, за плечима власних дружин і дітей, короткозоро не бачачи ворога держави під своїм інтелігентним носом. А пацифізм, такий притаманний тогочасним коломийцям, був вже другою історичною причиною відмови служити рідній державі» [с.25].
На підтвердження цього історичного факту, слушно процитувати один абзац із «Чорних рядків» Андрій Чайковського: «…Наш хворобливий антимілітаризм… Загально говориться, що жиди бояться війська і всілякими способами ухиляються від військової фронтової служби. Та я більше стрічав фронтових старшин жидів (розмірно до числа населення), як українців. Наш загал ненавидів військового однострою, як арештантської сірячини. Мамуні попадали в спазми, коли їх дитина попала у військо. Однорічні «добровольці» лиш про це мріяли, щоб дістатися до «ферпфлексбранжі», і по році служби дістати розетку на ковнір, котра охороняла їх від фронтової служби і давала захист за мішками по магазинах…» (мова оригіналу).
Цей так званий «антимілітаризм», як національно-народна традиція, виявився не просто живучим, – безсмертним, виліз закордонним заробітчанством і переховуванням за «липовими інвалідностями» в наш час – час російсько-української війни. Головне – «своя хата скраю» і «своя сорочка, ближча до тіла». Державі, нації, Україні відводиться популістсько-декларативна роль.
Продовжимо думку І. Монолатія, що з покоління до покоління на ментальному рівні в свідомості українців загалом, і галичан, зокрема, як вірус передається переконання, що «якось воно буде» і зайвий раз непокоїтися-напружуватися не варто. Кожний суспільний промах тоді якось парадоксально знаходить свою паралель сьогодні, наче проектується на події новітньої історії України. А все через загальну історичну амнезію, відсутність державницького мислення, брак готовності жертвувати добробутом заради побудови держави…
Лише 9 листопада 1918 року коломийці спромоглися відправити 300 бійців для допомоги українському Львову, а «містяни вкотре вимагали хліба і видовищ. Не хотіли вони працювати, будувати свою державу, формувати своє військо, лише молитися. І нібито незле виглядало, бо ж молилися за душі убієнних за Україну – за те, що українські стрільці свої буйні голівоньки поклали на жертовник нації. Молитва виявилася «торжественною»: девʼять священиків, два диякони, хор жіночої семінарії УПТ, молодь української гімназії і народних шкіл разом з директорами, вчителями, а також хтось із жіноцтва» [с. 27]. Ось так – з іронією, але до болю правдиво!
Коломийський же курінь чотаря В.Блаватського «був єдиним збройним формуванням, яке на той час змогло прибути з провінції на українські позиції для наступу на Львів», та через певний збіг обставин, 300 стрільців-коломийців так і «не стали героями новітніх Фермопілів, ані не змогли наблизитись до легенди 300 героїв-крутянців…» [c.28].
Як фаховий історик, автор «Першої республіки» використовує архівні матеріали, тогочасні публікації у пресі, спогади сучасників, знаходить ті біблійні «колóди», які – народно-традиційно – у власному оці не відчуваються. Просто вражаючими є факти, приведені в книжці, про способи уникнення «військового вербунку», що набирали загрозливих розмірів і стали причиною того, що «у перший революційний місяць поза Львовом було обмаль тих небагатьох змобілізованих одчайдухів, котрі до того ж після перших боїв утікали з поля бою, залишаючи на ньому недосвідчених, проте патріотично налаштованих гімназистів… Вкотре підтвердилася гірка істина: кількарічна Велика війна не дала українцям того, до чого на передодні її завершення вперто йшла Українська революція – своєї сильної армії, а отже, права на існування української нації» [с.37].
З розділу в розділ І. Монолатій методично пояснює, що стало на заваді формуванню боєздатного війська, які фактори призвели до поразок і смертей, а також розкриває міжнаціональні відносини, Коломийське містоврядування 1918-19 рр., культуру, освіту, згадує самовіддане волонтерство українських та єврейських жінок, які з усвідомленою відповідальністю кинулися допомагати українським воякам і полоненим їжею та одягом… З лаконічністю аналітика на сторінках «Першої республіки» прослідковується непростий шлях коломийців від австрійсько-цісарського вірнопідданства до українського соборництва.
Не ставимо собі за завдання з подробицями переказувати описані в книжці події – лише зацікавити допитливого читача.
Кінець світу до Коломиї прийшов удосвіта 26 травня 1919 року разом з румунськими окупантами, які вдерлися «нібито для боротьби з більшовиками і анархією». Після цього «заговорили про остаточну катастрофу коломийського корабля під українським стягом, з українською командою, з польськими і єврейськими пасажирами на борту в морі східноєвропейської історії» [с. 7] – зауважує пан професор. Письменницький хист автора цих рядків поза будь-яким сумнівом.
Намагаючись дати належну оцінку Листопадовому зриву, як вагомій сторінці нашої історії, Іван Монолатій підкреслює, що «саме тоді відкрилася правда про історичну ваду українців – відсутність єдності, про яку вони вже понад сторіччя просять Всевишнього. Цей гріх, починаючи з Листопадової революції, і нині переслідує коломийську громаду зокрема і наших краян загалом» [с. 19]. Зауважимо, що відсутність єдності притаманна всій українській нації, оскільки століттями плекалася імперіями, між якими Україна мала нещастя бути розіпнутою. Як показали події останніх років, лише в найстрашніші хвилини нам властива консолідація думок і зусиль, але зі спадом напруги знову спрацьовує принцип «глібовської хури» з лебедем, щукою і раком в одній упряжі.
Можна аналізувати кожну «сцену» і усвідомлювати, що про власну історію ми абсолютно нічого не знали, мало того, нам десятиліттями категорично – аж до тюрем, заслань і спецфондів бібліотек – забороняли цікавитись нею, аби не були сформовані шкідливі для окупаційної радянської влади переконання. Книжка Івана Монолатія «Перша республіка» – важлива і надзвичайно актуальна, бо цього року маємо 100-ліття з дня Листопадового чину, як першої впевненої спроби українського державотворення. Наші ближні сусіди – без сумніву – помпезно святкуватимуть річницю відновлення своєї державності. Що скажемо у відповідь ?!
А знати історію своєї держави просто необхідно, робити відповідні висновки і доводити до усвідомлення кожного, хто (хоча б за замовчуванням) декларує себе українцем.