Михайло Зарічний. Університетські оповідки. – Львів : Апріорі, 2020. – 128 с. : іл. Ілюстрації Лесі Квик.
Гумор Михайла Зарічного – інтелектуальний… Беручи книжку до рук, гортаючи сторінки, – спочатку бачимо її; читаючи – чуємо. Те, що бачимо (перо художника), і те, що чуємо (голос автора), мають бути співзвучними: «форма» (з лат. – «краса») повинна гармоніювати зі «змістом». В «Університетських оповідках» Михайла Зарічного, книжці, яку проілюструвала Леся Квик, ця єдність – ідеальна. Ще й не розгортаючи книжку, бачимо найголовніше у ній – унікальний, подекуди й фаховий, математичний, гумор автора, його усмішку, з якою ми знайомі з попередніх поетичних та прозових його творів: «Вербалізація верболозу» (2008), «Краще менше» (2013), «Просто сто сторінок» (2017), «net. лінне» (2019); бачимо ж її, цю усмішку, на обкладинці – вперше. Щось надскладне (властивий лише цій людині, висвітений в усмішці, гумор) – передане кількома штрихами, а це – ознака щедрого таланту й високої майстерності.
Нижче, під усмішкою університетського професора, відомого у світі математика, оригінального письменника й цікавого оповідача, музиканта-гітариста, на кулястому тлі – Франковий університет з його різнокольоровими віконцями («Насправді університетське життя вельми розмаїте» – з авторської передмови). На звороті обкладинки, наче зловлений в гігантську сіть (інтер-net), – глобалізований, всіяний цифрами й формулами, а все-таки, при всіх драматичних колізіях, усміхнений спільний наш «дім» – планета Земля. Як не загубити цієї рятівної усмішки, своєї душі, як не знеособитись у світі, де розмиваються мови й особистості, – саме про це в «Оповідках».
Перші сторінки одразу ж занурюють читача у «світову мішанину й колотнечу», яку передбачали ще античні: «What would you like to drink? – запитав власник фургончика, старший дядько змішаної турецько-арабсько-кавказької зовнішності» (це у Торонто). Короткий діалог закінчився «популярною» відповіддю господаря фургончика: «Нет піва. Здес вам не Савецкій Саюз» (виявилося, що «він з Афганістану, просто свого часу вчився в Москві»). А це – Харків: – Что давать? – Еспресо. – Сахар?.. (Поглянувши на мене.) Шуґа?.. – Е ті спун вуд бі файн (З розумінням на обличчі киває головою). – Ве, а ю фром?.. – Айм фром Юкрейн. – О, простите, я принял вас за иностранца…
– Ай толд Юкрейн, нот Раша… Я отримав свій напій – він лише віддалено нагадував каву. Але був солодкий” («Ложка цукру»)… Щось подібне (дозволю собі втрутитися) відчув і я багато років тому в Полтаві. Після конференції я мав терміново повернутися додому літаком. «Можна один квиток до Львова?» З-за касового віконця зацікавлено зирнула на мене, не певний, що Наталка, але полтавка – точно: «А иностранный паспорт у вас есть?» Не памʼятаю вже, як ми порозумілись і як я пояснив «Наталці», що перед нею не «иностранец» (мабуть-таки, – на «общепонятном»)…
Гадаю, невипадково перша оповідка у книжці – «Не ветеринар». Адже всі наші біди великою мірою через те, що ми й далі випадаємо з гуманітарної канви (як часто ми чули: «узкий специалист»!). Така «коміркова вузькість» — не для автора «Оповідок»: він, при всій своїй «математичності», – гуманітарій з винятковим філологічним слухом: знає чимало іноземних мов. Так велося віддавна: математики, лікарі, поети, музиканти… були філо-софами – любили думати широко й вільно, поважали слово.
Гумор у Михайла Зарічного, ще раз зауважмо, – інтелектуальний, аж надто далекий від таких, на жаль, популярних нині, плоских «сміховинок»
(«Скажи мені, з чого смієшся, – і я скажу, хто ти такий»). Іноді усміхнемось одразу, як у «Назві кафедри»: – «А как называется ваша кафедра?» – «Математичного моделювання» – «Странное какое-то название кафедры. Вот мой сын работает в институте пищевой промышленности, так у него кафедра называется просто и понятно: кафедра мясных и колбасных изделий»… Іноді – за якийсь час, бо така усмішка (саме усмішка, а не вибуховий сміх) вимагає осмислення, певної обізнаності у різних сферах: від математики – й до філології…
Втім, усміхнений Автор, що на обкладинці, – це лиш один із схоплених у жанрі тонкого шаржу станів його душі, і вони (така дивовижна зіркість майстрині пензля й пера Лесі Квик!), на сторінках «Оповідок», – мов заперечення того, що «душі око не бачить»…
До речі, про такі оповіді колись у Галичині казали: «історії, яких мало» («історія», з грецької, – «розповідь»). Усі вони – промовисті крихти, з яких складається наша історія, а в ній – наші «больові точки» («Нацпитання», «Газове питання», «Той самий дитячий садок»…). Михайло Зарічний продовжує традицію античних – любить говорити правду не в менторському тоні, а сміючись. Тож читаймо – і всміхаймось: усмішка допоможе долати все «общепонятное» і «безразличное», глибше бачити «природу речей», чіткіше – різниці між ними («различия»), що дуже важливо саме для демократичного, а не тоталітарного суспільства.
Андрій СОДОМОРА
