Світлана Антонишин. Свіча-до-ля. Поезія.- Київ., Український пріоритет. 2017. – 240 с.

Час від часу повертаємося до рецензій, опублікованих нами в різних друкованих ЗМІ та в Інтернеті. Але, чесно кажучи, не хочемо, аби проаналізовані тексти тяжіли над нами, коли беремося писати про нове видання того автора, на книги якого вже відгукувалися. Тому й свої нотатки про «Бар’єр» Світлани Антонишин вдруге перечитали після появи цієї збірки.
Такий підхід не є новим, бо суть передусім полягає у розмислах над надрукованими віршами.

1. Пошуки метафори
Поезія Світлани Антонишин густо заселена звірами, птахами, квітами («Бідний олень надламує ріг і сермить, розпанаханий болем», «… На пальчиках… В біль. На чаїнім крилі шукаю розгадку старої Землі», «Від чорних снів – до білих хризантем»). Можна, мабуть, стверджувати про звернення авторки до сільської тематики. Але водночас не вважаємо таку однозначність доцільною, бо нерідко знаходимо й урбаністичні мотиви («Сохне на лавочці скибка весни. Наче із проліска вийняли душу»). Зійшлися дві протилежності? Не заперечуємо. А поряд із цим – оптимістичні відсвіти розуміння болю людини, яка натхненна досвідом пережитого («А там, за порогом, ще довго болітимуть стигми-рокованих зречень важкий неспокутаний гріх…»). Тут уже немає поділу на сільську та міську тематики. Спільність!
Усе це не було б таким вражаючим без метафоричності поетичного мислення. Тому й складається враження, що авторка нанизує метафори одну на одну, неначе разки коштовного намиста («Пісок цілує спечені сандалі», «І вже давно зрубала осінь яворину», «Знову дама з рудим собачкою вийшла сонце спіймати в душу», «Чмихнув клен, обтрусивши дощинки», «Між сторінками зачаївся вальс», «За обрій йдуть пісенні явори»).

2. Новизна порівнянь
Читачі (принаймні, нам так здається) не відчували б на собі позитивної магічної дії метафори, якби не хвилювала їхня новизна. До речі, їх влучність та несподіваність знгаходимо в багатьох текстах («Рожевий цвіт на вічних блокпостах, немов душа земного немовляти», «Маліє день, мов шкіра без води», «На давній картині, мов тінь, даленіє ріка», «А зима невблаганна, як вічність», «Стара, як жаль, вуаль»).
Акцент на довершеності порівнянь зумовлений тим, що поетеса не уявляє без них свого поезотворення. Ця теза ґрунтується на такому спостереженні. Перечитуючи окремі книги віршів, рідко знаходимо цікаві порівняння, бо, як не прикро, переважають банальності. Хоча й органічна природність тут, «живе». («Важко голову повернув, наче сонце на спину сіло.», «А стрілки час, немов купюри, лічить.», «Життя, мов пес, зірвалось з повідка»).

3. У світі образів
На основі попередніх абзаців читачі цієї рецензії, напевно, можуть зробити висновок про невипадковість образності в поезосвіті Світлани Антонишин, та вони ще більше утвердяться в цій думці, коли натрапляють на цікавинки, які рясніють чи не на кожній сторінці («Золоті волосини ілюзій», «Магма незастиглої печалі», «Благий портрет надії», «Мелодія у пам’яті проста», «Фальцети трибун», «Дощі гіркі», «Вічний заступ», «Осіння душа», «Неприручені цитати», «Незримі сльози», «Лаштунки неба», «Снігів пандемія»).
Скажемо ще про один розмисел. Ми вже призвичаїлися до того, що поети оспівують різні пори року та доби. Усе це є у нашої авторки. Але це – якась жорсткувата, сувора осанна. Так би мовити ніжність і сталь одночасно. («Жінка та, що плакати не вміє, озирнулась: звідки вітер віє. Хоч яка різниця. Він – до нас!» «Ми безкровна рідня на землі, що дзеркально росте»). Така сувора ніжність, на наш погляд не завжди сприймається. Особливо в цей непростий час, коли в свідомості юні дехто намагається посіяти отруйні зернята байдужості та банальності. Згадаймо хоча б, що вона, ота сувора ніжність, була характерна для поетики Лесі Українки, Олени Теліги, Ірини Жиленко. Саме у цій книзі знаходимо вірш «Автограф на автопортреті», який присвячений пам’яті І. Жиленко («Віщо скеля зітхне. Стихнуть рани на збитих колінах»).

4. Цікава арифметика
Ще раз повернемося до питання про образність. Уже було мовлено, що авторка торкається словом символів пір року й доби, та можна й помітити, що сонця… ще мало. Чи, може, воно лукавить, потрапивши в сіті болю? («Хоч і вересень – тане перо. І летять розпросторені душі», «І коли світанкова черешня доторкнулась губами до щастя»).
Дехто, прочитавши попередній абзац скаже, що в кожного поета є свої улюблені образи й не варто з цього приводу теоретизувати. Із таким трактуванням можна було б погодитися, якби йшлося про звичність. Але як оцінювати усе, коли її немає.
Ми не робимо проблеми з того, що поети багато пишуть про весну й ранок. А Світлана Антонишин більше звертається до «образів осені та вечора». Якщо слово «весна» в різних інтерпретаціях у цій книзі зустрічається 20 разів, то «осінь» – аж 43. Уже не кажемо про те, що ця пора року у вірші «Просто осінь… Досвід» є ліричною героїнею, хоч у творі жодного разу не згадано про неї прямим текстом та у підтексті. Погодьтеся, що не кожен мовець майстерно володіє такими образами.
Ще заглибимося у деякі цікаві підрахунки: 14 разів перед нами виринають «тіні», 9 разів ідемо у «ніч». Гадаємо, що цікаві цифри отримали б, підраховуючи використання образів «неба», «дороги», «дзеркала», «свічі». Зрештою, цей ряд слів можна продовжити.

5. Дивновиди словогри
Усе вище мовлене перебуває в тісній сув’язі зі словогрою. Звісно, тут на передній план виходять неологізми, бо їх знаходимо чимало: «знекрилений», «панцеріємо», «звовчених», «відзерніло», «зореніє», «п’ятиголовий», «мертвосінній». Бачимо й новотвори, які вже починають приживатися у поезомові. До таких, зокрема, віднесли б «світовир», «часоплин», «стожили». Якоюсь незбагненною свіжістю повіває від «печальників», «цибача», «нічийниці». А «ябко», «доляр», «спродаж» занурюють у діалектологічні вири. Хочемо також звернути увагу на ще один момент: пестливість таких словотворів, як «гореня», «сніженя»… Існують також прозорі натяки на високу алітеративність («читають чорний час чарівники, чумним черканням черкають по чолах»).

6. Штрихи до автопортрета
Глибше збагнути дивосвіт поетичного мислення Світлани Антонишин допомагають рядки, які можна назвати «штрихами до автопортрета». Важливим, на нашу думку, є те, що вони створюють так званий «внутрішній образ» («Шукаю істину між зір», «Крізь неприсутність зреченим: «люблю» тремтиш, немов сніжинка на сопілці», «Я не згубилась, то туман кружляє нас і не знаходить прихистку літак», «Хоч ще нікому не вдалося свій проминути світлофор»). Про що говорять ці рядки? Звісно, про різне! Але чомусь найчастіше мислиться про непростий шлях до пізнання власної сутності й віковічність шукань.
Здається, що над цим замислюєшся, коли натрапляєш на культурологічні акценти. У новій книзі поетки чимало віршів із епіграмами, взятими із поезій Тараса Шевченка, Лесі Українки, Світлани Йовенко, Ісакави Такубоку, Марина Сореску, Володимира Базилевського, Дмитра Кременя, Павла Вольвача, Петра Сороки, Оксани Лозової… Є присвяти Миколі Мірошниченку, Ірині Жиленко, а також вірш, навіяний спогадами («Хронічна тиша»).
Окремої уваги заслуговують приурочення письменницям Любові Проць та Ользі Яворській. Уважаємо себе дещо обізнаними з творчістю цих поеток. І те, що присвяти поєднали манеру їх думання та стиль мислення – неабияка удача («І вже давно зрубала осінь яворину.», «Хоч десь уже й наш портрет завис на стіні безчасся. Знайомий до сліз силует… Добридень, пропаще щастя!»).
Штрихи до автопортрета через культурологічні акценти прозирають і у віршах, де є згадки про Сковороду, Чехова, Маркеса, Реріха, Сезана, Ікара, Пенелопу, Евредіку, Прометея («Скарби німіють і сліди вже вистигли від прохолодних губ чужинки-шавлії»).

7. Патріотика і не тільки
Штрих до портрета особистості. Культурологічні наголоси. Вони зв’язані між собою дивовижжям контекстів. Це, звісно, радує. Але не тільки тут бачимо чарівну гру. Яскраво вона проявляється й у громадянських мотивах. Правда, не хотіли б виокремлювати його, та неможливо це зробити. Бо громадянськість лірики Світлани Антонишин тісно пов’язана з філософічністю, пейзажністю та суворою інтимністю. Шарм! Вибуховість! («Жорстоко, пташе! В ночі горобині ти відболів за лютий, за май, а нам іще стояти в Україні»).
Але патріотика у слововираженнях поетки має ще одну грань. За роки після проголошення незалежності України ми, слава Богу, «відмовилися від паротягів радянського штибу». Та за цей час вітчизняні римувальники натворили подібностей із ознаками українськості, що й людині з міцними нервами та ліктями неможливо проштовхнутися до справжності.
Чи є вихід? Його підказує сама Світлана Антонишин своєю новою книгою. Вона у творах «І летіла граната», «Двадцятому на полин» та деяких інших торкається патріотичної тематики. Але йде до щемливого узагальнення через жіноче бачення конкретики, а іноді через жорсткуватість прозаїзмів. Непросто?! Так! Через туманища банальності простеляється шлях. Здається, що саме це мало на увазі поважне журі, поціновуючи книгу Всеукраїнською премією імені Катерини Мандрик-Куйбіди.
Гадаємо, що його увагу привернув ще один момент. Позитивність циклічного мислення поетеси, адже у виданні справді їх чимало: «Мовчання свічад», «На лінії вулканів», «Форте-піано», «Незримі діалоги», «Зимова аритія», «Балада про три «е», «Тіні з узбіччя», «Імпровізовані ключі», «Восьмий світ», «Завіконня». Напевно, ви вже помітили на банальність назв? Та не менш цікавими є й підзаголовки: «Кадри сентиментального відео», «Цикл-алюзія», «Варіації у ритмі долі», «Місячна феєрія на дванадцять надій», «Цикл – подолання». Циклічність і незвичність крокують поряд!

8. В афористичній тозі
За звичність сприймається афористичність у поетичній мініатюрі. А якою має бути реакція літературних критиків на присутність крилатих висловів у більш об’ємних віршах? Переконані, що такою ж, себто йдеться про сприймання їхньої суті, а не про зовнішній вигляд («А від судьби пігулок ще не знайдено», «Тільки камінь знає, хто кого несе», «Життя – то ріка», «Реве та стогне, омиває рани»). Зрозуміло, що можна цитувати й інші вислови, які є крилатими. Та чомусь подумалось про інше. В одній із газет зір натрапили на афористику Лесі Українки. Набралися сміливості й вирішили спів ставити: «Врятуєш душу, коли загубиш тіло», «Хіба крові не варта краса?», «Не в ідеї сила, а в крові». Перелуння душ? Сучасні відсвіти поетичної афористики через набуте свідомістю? Хто і як думає?
Коли думаємо про афоризми поетки, то не можемо не згадати ще про один нюансик: уміле використання уже знаного. «Під лежачий камінь», «У кожного своя правда», «Перейшов. Подолав. Переміг», «Маско, я тебе, напевно, знаю»…

9. Музичність і жіночність
Нова книга Світлани Антонишин вражає й прагненням авторки омузичити навколишній світ. За підтвердженнями далеко ходити не треба, адже промовляють уже самі назви творів. «Форте-піано», «Чорно-білі клавіші», «Ця музика», «Замовлення до осінньої ноти», «Грає сопілка», «Арфа». А хіба не говорять про це окремі рядки? («З рукава сріблинки тихо падають на паркет, на музику, на час», «А може, просто тінню промайне, у музиці залишившись назвеш», «Кажуть: світилася музика: айстри летіли у вись», «Ти моя восьма нота в клавірі, ще безіменна, навіть не чута»). Як на нас, то з’являється підстава говорити про прагнення душі до поезомузики на тлі жорстоких прозаїзмів буднів («І прихисти кавове зерня ладу: до – віру, до-надію, до-любов».)
Але розмова про звернення душі до музики, як нам здається, має ще одне відгалуження, яке передбачає присутність жіночого начала. (Між іншим, тут уже переплелося незбагненним чином – жіноче розуміння, музичність і сувора ніжність її феміністичного сприймання. Космічна болючість самотності жіночої душі, де постає в романтичному вихорі й сучасне збагнення невмирущості людської особистості крізь Боже світіння.) («Буде небо! І така намальована тиша, наче ….. хустинку пов’яже й усміхнеться до себе»).

10. Прикінцеві розмисли
От і думаємо після останньої цитати. Хто вона, Світлана Антонишин? Яко поетка, звісно. Сповідальниця? Метафористка? (Так вважали б понад тридцять років тому). Традиціоналістка? Модерністка? Готової відповіді не маємо, бо під жодне з цих означень лірика поетки точно не підлягає. Радше можемо говорити про народження поетичності на межі двох стилів. Зрештою, це не є чимось новим для вітчизняної літератури. Досить згадати, що у подібному ключі розвивається поетичне мислення Наталки Білоцерківець, Теодозії Зарівної, Софії Майданської… Уже на п’яти їм наступають представниці молодого покоління, серед яких зріємо постаті Юлії Бондючної, Христини Букатчук, Любові Малецької, Тетяни П’янкової…
Що далі? На це сакраментальне питання відповість нова книга поетки. Чи підтвердить вона наші висновки? Чи додасть нових барв?

Олег Василишин,
кандидат філологічних наук

Ігор Фарина,
член НСПУ

м. Кременець – м. Шумськ
Тернопільської області