Двоїна – не двовійна
Яцканин І. Капітан із Залізної гори: пригодницька повість – Ужгород: TIMPANI, 2022 – 224 c.
Швантер Ф. Дама: оповідання. – Ужгород: TIMPANI, 2023 – 224 c.
Дві книги. Оригінальна пригодницька повість знаного письменника і його ж переклади оповідань з іншої мови. Про ці обидва видання можна було б створити окремі відгуки. Але вирішили об’єднати свої міркування в одному. І передусім через те, що в обох випадках маємо справу з єдністю почувань літератора в різних іпостасях.
Припадання до чужослова
Ніхто, мабуть не заперечуватиме, що літературне перекладне мистецтво – справа, яка не кожному під силу. І «винуватою» у цьому слід вважати життєйську прозу, бо лише наявність художнього таланту, помножена на досконале володіння чужо словом, спроможне народити цікавинку, яка приверне увагу істинних поціновувачів красного письменства (До речі, це, як нам здається, в однаковій мірі стосується прози, поезій, хоч інколи ще залишаються живучими підрядники).
Невипадково на цьому фокусуємо увагу. Адже саме таке поєднання характеризувало інтерпретації незабутніх Ігоря Качуровського та Івана Кошелівця. Цю ж традицію продовжують Володимир Кубінський, Василь Махно та інші ловці слів (так іноді йменують письменників), які живуть у світах.
Залишається актуальним це питання для літераторів, котрі мешкають в материковій Україні. Згадаймо хоча б про Петра Гордійчука, Олену Олір, Андрія Содомору, Дмитра Чистяка.
Отже, існують підстави стверджувати, що двоїна у творчості Івана Яцканина – закономірність, котра має підґрунтя традиційності. Але, окрім цього, є ще один аспект. Чи не можна сказати, що пірнання драгомана в інакшість робить своє ріднішою оригінальну прозу. Принаймні про таке мислиться, коли читаємо твори з книг «Мед і сіль», «Стороннім вхід заборонено», «Гіркий присмак пищавки».
Та повернімося до постаті Яцканина-перекладача. Поціновувачі художньої літератури завдяки йому мали змогу познайомитися з «Гороб’ячим королем» словацького письменника Юліуса Балца. Безумовно, що поза їхньою увагою не залишилися й антології прози авторів з сусідньої держави, які упорядкував перекладач. Відомий він також як інтерпретатор прозотекстів польських і чеських літераторів. В цих країнах, між іншим, окремим виданням виходили його вибрані оповідання.
Тому й книгу малої прози Франтішека Швантнера «Дама» у його інтерпретації неможливо назвати чимось новим у його доробку, якщо дивитися на явище з жанрової парадигми. Але підстави говорити про несподіванку все ж існують. Вже хоча б тому, що добротний поліграфічний виріб вперше знайомив українських читачів з доробком цього письменника з сусідньої держави.
То ж, либонь, варто хоча б побіжно розповісти про прозаїка, зустріч з яким стала можливою. Першу свою збірку оповідань «Малка» він видав у 1942-му. Магічний роман «Невіста гір» проторував шлях до сердець читачів через чотири роки. Кілька років він працював над трилогією «Життя без кінця», але роботу над цим твором, на жаль, обірвала передчасна смерть письменника у 1950-ому у тридцятивосьмирічному віці.
Цікаво, що Франтішек Швантнер одним з перших у словацькій літературі відобразив події Другої світової війни та національного повстання. Зрозуміло, що на написанки по-своєму впливала та обставина, що автор використав принципи натуралізму – течії, представником якої був. А ще, безперечно, на написаному позначалася закоханість в творчість Едгара По, Еміля Золя, Віктора Гюго, Анрі Бергсони. Разом з оспівуванням краси рідної землі, нерозривно бачимо захоплення діями персонажів, які, незважаючи на складнощі, не втрачають людських якостей.
Це узагальнення ілюструють твори, які переклав Іван Яцишин. Але тут, напевно, варто згадати про таке. Враховуючи подихи суворого сьогодення, є зрозумілим акцент на творах воєнної тематики, що бачимо на прикладі оповідань «Дама», «Священник», «Селянин». Але це не відображало б всієї повноти почувань особистості, бо певні людські інстинкти продовжують мати місце, незважаючи на складність обставин. Вважаємо, що саме це відображають тексти «Зустріч», «Осоромлена кров», «Людська гра».
Про різні нюансики відображення цих тематичних спрямувань можна говорити багато. Але сумніваємося, що це дасть ефект, якщо не буде акцентування на окремих моментах висловлення думки. Тим паче, що саме вона дивно агітує за письменника, і за перекладача.
Тут (хочемо того чи ні) велике значення мають літературні тропи. Наприклад, серед метафор читальник неодмінно помітить так і метафори, як: «лише вітрище скиглив» («Зустріч»), «душа тремтіла від страху» («Священник»), кров вдарила в обличчя («Людська гра»), «світ втопився у тумані» («Осоромлена кров»). На певну неординарність висловлення думкування вказують й епітети з творчого арсеналу письменника: «молочний шар роси», «важкі хмари ночі», «іскорка життя», «тріщина скель», «переконливі кольори», «оскаженіле вовченя». Зацікавлять і порівняння своєю різністю: «Я відчепив очі від нього, як від обмороженого» («Зустріч»), «вона була мов янгол – чиста, ніжна істота» («Людська гра»), «все, що відбувається свавільно, … це – грішне богохульство» («Священник»)…
Заслуговують на увагу пейзажі та діалоги, які використовує тлумач чужого слова. Оскільки раніше вже не раз мали можливість порівнювати оригінали та прочитання інтерпретатора, то нині, коли думаємо про «Даму», то можемо безпомильно стверджувати, що відхилень немає. Чому? Відповідь на це запитання життя не ховає за сімома замками: тлумач, думаючи про вплив часу на творчість, постійно враховує важливість єдності почувань письменника і своїх.
І ще одне. Оповідання «Дама», «Священник», «Селянин» торкаються описування непростих подій воєнного лихоліття. Непроста тема. Але слід, напевно, мовити про таке. Письменник, а з ним і перекладач наголошують яскравими фактами на важливості дотримання законів і правил ведення війни, незважаючи на абсурдність означення, все ж існують в цивілізованому світі. І серця читальників ще більше проймає гнів до московських ординців, котрі не розуміють, що світ докорінно змінився з тих пір, як злодійкуватий Петро I нарік московськe царство російською імперією, а недовіркуватий путін молиться ідолу, якого ніколи не сприйматиме світ.
Промовляння оригінального
Як не дивно, цю тему може продовжити і оригінальна пригодницька повість, хоч вона прийшла до читачів ще перед широкомасштабним вторгненням московитів на українські землі й не бачимо тут ніякого перебільшення, бо твір пронизує почуття справедливості, до якої прагне кожна особистість у будь-якій ситуації.
Аби збагнути це, бодай коротко переповімо сюжет твору. Наголосимо, зокрема, на такому. Іван Яцканин у своїй пригодницькій повісті з елементами казковості веде мову про часи, коли багачі, вважаючи себе всеможними, знущалися над простолюдом.
І перепоною ненаситцям стає капітан із залізної гори. Саме він першим дізнається, що місцеві злодійчуки Фіцьо та Васько на догоду графу Фікеру викрали в діда Івана документи на власність, які були дуже важливими для громадян. І знаходить їх разом зі своїми побратимами, покаравши крадіїв. Як тут не подумати про традиції опришківства в усіх регіонах української землі. (Між іншим, ніде не існує хоча б побіжних згадок про щось подібне на московських теренах, хоч кремлівські пропагандисти не втомлюються безпідставно говорити про спільність звичаїв якутів та українців.
Це, очевидно, не мало б позитивного впливу на свідомість читачів, якби повістяр не зробив наголосу на виражальних можливостях твору, котрі безапеляційно вказують на важливість багатьох нюансиків. Будемо відвертими: тут ми не маємо права вказувати на доконечність своїх суджень, бо, можливо дехто має й інші думки. Згадаємо тільки про особливості, котрі є актуальними з нашої точки зору.
Іноді, коли заводимо мову про лексичні аспектики прозо текстів, то чуємо, що вони характеризують поетичні тексти, а для новел, оповідань, повістей чи романів не слід вважати актуальними. Та побійтеся Бога, панове. Навіщо заперечувати вражальність, якщо саме вона найістотніше промовляє про індивідуальність мислення літературного творця?
Зосібна, це ж чи не найбільше думається, коли натрапляємо на пейзажики: «сутінки лізуть аж до порога, щоб потім встелитися у кожний закуток хати», «І знову настала тиша, аж було чути як шарудить трава під ногами втікачів», «коні радісно фиркали, ліс тихо дрімав» (І перелік таких цікавинок можна продовжити. Але не робитимемо цього, бо більш потрібнішими вважаємо інші моменти).
Чи не найпершочерговішим є акцент на вживанні літературних тропів, які нерідко існують у пейзажностях. Наведемо кілька прикладів, натякаючи на те, що цей троп побутує у першому цитуванні взірців пейзажних описувань: «украсти з неба дощ і росу», «кінський тупіт заглушила річка», «бурхливий потік щось вигукує». Тішать також епітети: «скрип драбиняка», «чаклунський ліс», «посохла трава пізньої осені», «втома вчорашнього дня». «діжки пізньої роси», «щербатий місяць». Іноді читацький зір потрапляє і на небуденні порівняння: «ніч була темна, як катові очі», «документи, які украли Васько та Фецьо, – це ж серйозна справа», «ніч стає темною-темною, як у димарі – хочеш зробити крок і не знаєш, куди ступив».
Ця гарнота, звісно причаровує. А ще вона логічно продовжує, підсилюючи, манеру оповіді, котра заявила про себе у попередніх книгах «Наталка вже не плаче», «Чарівний рюкзак», «Мій дід Робінзон». Можливо, «Капітан залізної гори» – це лише пролог більшого поєднання реальності та казковості?
…Дві книги і один відгук на них. І найголовніше , що у ньому відображення двоїни, яка не стала двовійною, через поєднання неординарності мислення і висловлення думки прозаїка та тлумача.
Ігор Фарина, Олег Василишин,
Шумськ – Кременець
Тернопільська обл.
