Ми віднедавна часто подорожуємо до сусідньої Польщі: хто в бізнесових та заробітчанських справах, хто в туристичних мандрах, хто на навчання, а хтось – на банальні «закупи». А цього року через прикордонні переходи з України на захід ринув ще й вал біженців від війни… Якщо перетинаємо кордон поблизу Рави-Руської, в Гребенному, першим містечком, що зустріне нас на польському боці, буде Белжець. Ця назва мало що скаже пересічному українському подорожньому. І містечко це наразі не є ціллю наших поїздок. Воно не згадується ані в туристичних путівниках, ані в підручниках історії, ані в експозиціях наших краєзнавчих музеїв. Хоча тут 80 років тому обірвалися життя сотень тисяч наших колишніх земляків. Саме тут в 1942 році діяв нацистський табір смерті, приначенням якого було швидке та тихе “вирішення єврейського питання” в окупаційному Генеральнму губернаторстві. Сюди прямували поїзди з приреченими на знищення людьми: зі Львова, Дрогобича, Стрия, Самбора, Золочева, Станіславова, Коломиї, Калуша, Тернополя, Чорткова, Бережан, Бучача, Збаража… По прибутті ешелонів до белжецького табору людей просто із залізничної платформи гнали до газових камер.
Так, історія Голокосту – одна з найтемніших сторінок історії, що впродовж десятиліть замовчувалася: і в СРСР, і в незалежній Україні. Багато хто з нас і нині підсвідомо прагне відсторонитися від неї. Мовляв, у Голокості були злочинці – нацисти, були жертви – євреї. Якщо ми не є нацистами та євреями, то мабуть це нас не стосується. Це не про нас і нам це не цікаво… Але ж насправді все не так однозначно та просто. Історія Голокосту – це не розповідь лише про євреїв, або ромів, яких вбито. Це – про усіх нас. Тодішніх і нинішніх. Це – частина нас. Адже катастрофа відбувалася привселюдно, «і бачив люд з своїх скорботних сховищ». Кожен певною мірою був до неї причетний: і гестаповець, і поліцай, і представник цивільної адміністрації, і священик, і посполитий селянин. Кожен змушений був робити для себе непростий вибір: бути співучасником зла, пасивним спостерігачем, чи все ж – рятівником. Інколи, хоч і нечасто, цей вибір виявлявся вкрай несподіваним: зобов’язаний переслідувати та вбивати – рятував, жертва або сторонній свідок перебирали на себе роль ката.
З тернопільського та чортківського вокзалів «потяги смерті» до станції Белжець з тисячами смертників відправилися наприкінці серпня акурат 80 років тому. Звісно, сьогодні нічого на тих вокзалах не нагадує про те. І жодне видання, жодна телевізійна або радіостудія про ті події сьогодні не розповідають. Це мовчання в 2022-у є продовженням мовчання «арійської частини» міста в 1942-у. Звуки пострілів, жіночі ридання і дитячий вереск, що тоді долітали з єврейського гетта, не порушували тихої буденності повсякденних справ міщан. Не порушують спогади про них і нашого нинішнього мовчання…
Перша «акція» з «очищення» чортківського гетта відбулася 26 – 27 серпня 1942 року. Керував нею окружний шеф поліції безпеки Зіпо Курт Кьольнер. Насильство у гетто чинилося силами спеціальної ейнзацгрупи, що прибула з Тернополя, української допомогової поліції та єврейської поліції порядку. Кьольнером був виставлений план акції – виловити в гетто та завантажити у вагони 2000 євреїв. Якщо ж виявиться «недостача», її компенсують самими службовцями єврейської поліції. План було перевиконано, цього разу до табору смерті в Белжеці вирушили 2120 приречених на вбивство євреїв Чорткова, 550 – з Ягольниці, 300 – з Товстого. Організованої протидії проведенню «акції» євреї не чинили. Та все ж при спробах тікати або якось опиратися в гетто було вбито більше 300 осіб. Тіла поховали наступного дня на «новому» єврейському цвинтарі.
31 серпня настала черга «акції» в тернопільському гетто. У товарних вагонах потягу, що наступного дня вирушив до Белжеця, налічувалося: 2600 людей з Тернополя, 1200 з Микулинців, 560 зі Збаража, 400 зі Скалата, 180 зі Струсова… А далі були транспорти з Бережан та Бучача. Черговий збірний транспорт з Тернополя, Чорткова, Товстого та Бучача вирушив з тернопільського вокзалу 5 жовтня. Його пасажирами мимоволі стало близько шести тисяч євреїв. На день залізничий состав було зупинено в Львові. Тут нацисти відділили тисячу придатних до фізичної праці осіб та етапували їх до Янівського табору. Транспорт поповнили тисячею тих нещасних, хто вже в Янові не міг працювати.
Останніми «поїздами смерті» до станції призначення Белжець з території нинішньої Тернопільщини стали: бучацький, від 27 листопада, в який було загнано 1600 людей, та бережанський, від 4 грудня, відповідно – 1200 приречених. Загалом впродовж серпня – грудня в Белжеці було вбито чадним газом біля 45 тисяч євреїв з наших країв.
Белжецька фабрика смерті припинила свою страшну роботу в грудні 1942 року. Зупинилася вона через те, що на території табору вже не було місця для братських могил. За підрахунками польського дослідника Роберта Кувалека, загальна кількість жертв цього табору складає близько 480 тисяч людей.
Звісно, оті багатотисячні цифри нині видаються простою статистикою. Вони мало кого бентежать. Можливо, для того, аби достукатися до нашого розуму і серця, розповідь про Катастрофу повинна набути «мікроісторичної» форми, стати достатньо персоніфікованою? Вказати на місце, яке все ще зберігає пам’ять про неї? На ті «камені спотикання» по дорозі до «бабиних ярів», котрі у нас мовчать – чи не в кожному селі? Повинна дати можливість відчути, що всі оті приречені люди, попри свою інакшість, все ж були подібними до нас? Що вони так само переживали страх, відчай, тривогу, муки совісті, як і ми можемо переживати. Що вони також – були людьми.
Ось як описує першу «акцію» в чортківському гетто, яка завершилася з відправленням транспорту до Белжеця, Лола Рейн-Кауфман – у книжці спогадів «Hіdden girl» (Схована дівчинка). Книжку все ще не видано в Україні. Лолі на той час було 9 років.
«У середу, 26 серпня і зранку четверга, 27 серпня почалась перша «акція». Це слово може бути багатозначним, але для німців воно означало відбір євреїв з гетто, завантаження їх до вагонів, які їхали до концтабору.
Півдюжини наших сусідів знайшли собі схованки – прилеглі до комірчин кімнатки без вікон, де мені не дозволяли гратися. До таких кімнат можна було потрапити прямо з квартири, і сусіди ховались там. Присовували шафу прямо до дверцят, які вели туди, аби замаскувати їх. Коли розпочалась облава, ми також побігли туди. Але в останній момент, мама передумала. Вона повернула вбік і ми разом з нею і бабусею попрямували до задньої стіни комірчини. Відсунула догори дерев’яну дошку, прямо поруч із землею. Я не розуміла, чому вона це робить, і як їй на думку спало таке. «Лізьте», – каже. Ми з бабусею розвернулись до стіни, лягли на підлогу і прослизнули під стіною в підкоп, опинившись по інший бік стіни. Там був довгий, але дуже вузький просвіт між стіною комори й іншим житловим будинком. Мама лізе останньою і ставить дошку на місце. Там так вузько, що ми стоїмо рядком, плече до плеча, не можемо навіть поворухнутись.
Зненацька, слово «місце» набуває для мене нового забарвлення. Цей простір поміж стінами був не просто місцем, це місце мало своє призначення. Воно стало для нас найважливішим місцем на Землі, адже могло врятувати наші життя – якщо звісно не викриють.
Стінка так близько, що я відчуваю тепло власного дихання. Я не можу поворухнутися. Бачу прямо перед собою тріщини у дошках, оскільки це задня стінка, зроблена нашвидкуруч, замість тиньку вона вкрита соломою, перемішаною з глиною. Стоїть важкий, старий запах. Чуємо, як від дверей до дверей ходять поліцаї, шукають євреїв. Плачуть діти, гарчать собаки, лунають постріли, десь б’ють скло, крики «брудні жиди!». Все це лунає дуже голосно та хаотично.
Так ми стоїмо годинами. Ввечері знову прийшли поліцаї, почали простукувати стіни. Від цього в тріщинах стін ворушилося сміття. Вони помітили прилегле приміщення біля комори й увірвалися в дім, щоб перевірити. Побачили, що шафу пересовували, знайшли дверцята за нею. Шафу відсунули і наших сусідів було знайдено там, де й ми мало не сховались. Я бачила, як їх повели геть. Один із них показав просто в напрямку нашої схованки і сказав, що там також ховаються євреї. «Подивимось!» – гукнув поліцай.
Я не могла повірити у те, що почула. Звісно, це було жахливо, що українці, впродовж багатьох років наші сусіди, відвернулися від нас. Але євреї проти євреїв – в цьому не було жодного сенсу! Світ ніби перекинувся догори дном! Це було неправильно! Це було низько з їхнього боку! Я хотіла закричати, я вже майже закричала, але мама затулила мені рота долонею. Її очі немов промовляли: «Ані звуку!». Поліцаї стукали по стіні, в сантиметрах від нас, від чого на їхню уніформу летіла солома і сміття, аж їм стало бридко. «Тут нема жидів, ті напевно хотіли, аби ми більше попрацювали. Ходімо геть…»
І вони пішли. Доки все не затихло, ми отак стояли цілу ніч біля стінки. Та нарешті «акція» завершилася. Поволі ми виповзали зі своїх сховків, шукали вцілілих родичів. Мою тітку забрали разом із чоловіком і двома доньками. Інша тітка та двоє її синів також зникли. Того дня та у ніч слідом за ним з міста зникло 2 тисячі євреїв…»
Тішить те, що за останні роки почали видаватися в перекладах українською: і праці істориків, і спогади людей, котрі пережили Голокост. Сподіваємось, що і згадану «Сховану дівчинку» невдовзі вдасться видати. І все ж чи не на усьому пострадянському просторі осмислення злочинів двох найбільших деспотій ХХ століття досі просувається переважно формально і нещиро: перейменування вулиць, патетична фразеологія офіціозних заходів, казенна мова шкільних підручників…
Це одна з причин того, що зло, споконвіку присутнє в людині, повертається до нас у своєму новому обличчі. Ясна річ, розповідати про Катастрофу непросто. Особливо дітям. Тут варто погодитися із Вардамом Шаламовим у його загальновідомій репліці: «Пережити ГУЛАГ – це одна справа, оповісти про це чи якось пояснити – це зовсім інша, практично неможлива річ». Але замовчувати це 80 років і ще далі просто через те, що як завжди “не на часі”, що дехто не бажає того чути – не можна.
Стосовно пам’яті про Голокост – не йдеться ж нині про формування колективної провини українців за вбивство наших колишніх сусідів-євреїв. Лише про моральну відповідальність за збереження пам’яті про них. Відповідальності за те, що їхні могили та місця їхніх страждань досі тонуть в бур’янах. Що їх не оплакано, про них не розказано правду.
Попри традиційне і справедливе твердження про унікальність Голокосту, багато хто з українців сьогодні переживає щось схоже. Нас також сьогодні вбивають за намагання зберегти свою національну ідентичність. Сотні тисяч наших співгромадян нині змушені жити в окупації, відчувати, як то: рятуватися втечею, раптово кидати напризволяще немічних батьків та рідний дім, втрачати зв’язок з родиною, переховуватися в підвалах, з ризиком для життя проходити через блокпости та фільтраційні табори, передавати дітей чужим людям у надії, що так їм вдасться вижити, ставати жертвою доносу власних сусідів… Можливо, у цих обставинах ми нарешті зможемо краще усвідомити, що ж переживали люди в Катастрофі 40-х років?
Ще півстоліття тому суспільство Німеччини долало непростий і болісний шлях осмислення злочинів нацизму в Другій світовій. Денацифікація тут не зводилася лише до перейменувань, повалення пам’ятників та заборони свастики. У фокусі суспільної уваги серед іншого були й судові процеси над нацистськими злочинцями та колаборантами. Ясна річ, судити своїх важче, аніж чужих. Зрозуміло, що виявити і осудити всіх катів з усіх окупованих територій було практично неможливо. Справделиві вироки отримали далеко не всі.
Та все ж над горезвісним Куртом Кьольнером у 1962 році таки пролунав вирок суду міста Саарбрюкен – довічне ув’язнення. І свідчення про вбивства Кьольнером чортківських євреїв також фігурували у матеріалах цієї судової справи. Командант трудових таборів Пауль Томанек у 1957-у таки отримав свої десять років позбавлення волі. У середині 60-х в Мюнхенському окружному суді тривав «Белжецький процес» – проти восьми функціонерів адміністрації табору смерті. І нехай лиш один з них, Йозеф Обергаузер, отримав вирок, а решта були виправдані на підставі того, що вони діяли під примусом. Але матеріали судових процесів в повоєнній Німеччині «не горять»: вони впродовж половини століття є доступними для істориків, криміналістів, теоретиків права, журналістів, письменників, митців, психологів, філософів…
У світі напрацьовано величезний масив історичних досліджень на тему Голокосту, переважно англомовних. Створено десятки музеїв, знято сотні кінофільмів. Вони є тим матеріалом, на основі якого виростає культура пам’яті молодого покоління, що має достатній імунітет до ксенофобії, беззаконня та брутального насильства.
Вражаюче за своєю скупою естетикою Місці Пам’яті існує і на території колишнього табору смерті в Белжеці. На стіні біля входу на нього трьома мовами викарбувано слова: «Тут, у цьому ешелоні я, Єва, з моїм сином Авелем. Якщо Ви побачите мого старшого хлопчика, Каїна, сина людського, перекажіть йому, що я….»
Це прохання невідомої жінки, накреслене олівцем на стіні одного з товарних вагонів, начебто було знайдене тут у повоєнний час. Хтозна, може ця жінка була родом з наших країв? На півслові, як бачимо, її обірвано. Але те слов було адресовано нам. Не можна надалі вдавати, що не чуємо. Що не зрозуміли. Що давно викинули з пам’яті. Не можна надалі поводитися так, наче ЦЬОГО не було.
Олександр Степаненко,
Громадська організація «Гельсінська ініціатива – ХХІ»