У Львові на грядках попід багатоповерхові будинки зацвіли підсніжники. Їх тут здебільшого називають первоцвітом. Спершу я дивувалась – первоцвіт? Слово ж яке? Первоцвіт – той, хто зацвітає першим… У нас же на Донбасі фантазія далі “подснєжніка” не рушила… А втім, тут багато чого такого, що нам щонаймеше не збагнути. Оте – “прошу-перепрошую”… А на ринку до вбогої бабусі, яка торгує пучками кропу та петрушки, неодномінно звертаються – “пані”. У нас… Ну, тобі добре відомо, як то у нас виглядає? У кращому випадку: “Ей, женщіна!..” Я ото одного разу мала сміху цілу торбу. Очікувала на нашому вокзалі на потяг до Києва. Добре, що ти погодилась проплатити моє навчання у Києво-Могилянці… Спасибі тобі за це. Було неочікувано і дуже приємно, якщо зважити на наші попередні стосунки. Могилянка дала мені багато. У мене очі на світ розплющились. Була ж я – сама знаєш, дурним наївним кошенятком. А тут таке… Навіть не про суму знань йдеться. Знання що? Їх і самотужки можна здобути. А досвід життя – то дещо і зовсім інше. Його, той досвід, здобувають лишень практикою обертання у соціумі.
Але я відхилилась так би мовити від “генеральної теми”. Отож, наш вокзал. Стою, вичікую на потяг. Притулилась до стінки. А у двох метрах від мене – віконце. Довідкова служба. Хто там “за пультом” – мені не видно. Кажу ж, стою на одній лінії з тим віконцем. І пощораз наближаються різні люди та до вікна. І так наче усі змовились: “Дєвушка…” Таке звертання… А далі – одне і те ж: коли прибуде той чи інший потяг, який їх цікавить? Після десятого чи якогось там разу, мені стало цікаво, що ж то за “дєвушка” там за гратами віконця? Відтуляюсь від стіни, виходжу на середину зали, вдаю цілковиту байдужість і наближаюсь до довідкової. Хто там? О, леле! Стара жінка, котрій явно за сімдесят. Обличчя змошкувате, очі запалі, кутики рота скорботно опущені донизу. І оце – “дєвушка”? Ну, воно може і лестило тій жінці. Мати під вісімдесят, а тебе й досі вважають за “дєвушку”… Але то уже швидше несмак тих, хто звертався, аніж повага. Нам з тобою добре відомо, що за інших обставин та ситуацій ці “парубки” можуть замість “дєвушка” загнути таким матом, що й вуха зів”януть. Але я про інше. Я знову про Львів. Та навіть Київ. Там таке не практикується. Хоча “пані з петрушкою” також наче не дуже. Там – “пані”, тут – “дєвушка”… Ой, я мабуть трішки заплуталась…
Я, мамо, про наше родинне… Про нас з тобою і наше життя…
Ота наша Горлівка! Як її назвати? Батьківщиною? А чи лишень місцем мого народження? Бо і ти з батьком, і мої бабусі з дідусями появлялись на світ деінде. Горлівка – то лишень те місце, де ви “кинули” якір, знайшовши тут житло та працю. Пригадуєш, готель у центрі міста? Не знаю чи зберіг він свою назву й досі, бо минуло уже десять років як ми звідтіля вибрались, але назва готелю була прикольною. “Родіна”! Звісно, російською писалось так – “Родина”. Але дотепники прочитали по-українськи. І вийшло – “родИна”. Як у пісні Назарія: “Родина, родина… Від батька до сина…” Бачиш, я уже й пісні українські знаю. І взагалі, оте почуття національної належності в мені прокинулось і не відпускає. Це ще розпочалось задовго до Львова. У Києві, у їхньому Могилянському університеті. Якось враз і зненацька я відчула, що є українкою. Тобі то було байдужим і далеким. Ти опікувалась своїм Джоном, а разом ви тільки й переймались, що збивали капітали. Долар до долара, євро до єврика… Бачиш, про українську національну валюту -гривню й не згадую, бо ніколи ви її не шанували.
Сьогодні я налаштована на докори. Знаю, це щонайменше нечемно з мого боку і позбавлене такту. Де вже там казати про вдячність. А ми повинні дякувати. Хоча б за те, що ти мене народила, не покинула, не залишила десь у сиротинці. А могла! Бо ж сама розповідала, наскільки важкими були початки вашого спільного з моїм біологічним батьком життя. Ні даху над головою, ні пристойної роботи. Уже тоді ти з гіркотою почала усвідомлювати, що твій Віталік якийсь не такий. Не практичний зовсім і не “уміє крутитися”. З таким каші не звариш, він не уміє пристойно заробляти, а тобі так хотілося і свого помешкання, і автомобіль, і усілякого хатнього добра. Нині усе те маєш. І що – щасливіша за ті роки? За початки?
О, початки! Я ще зовсім малою була. Ми жили у якомусь там сімейному гуртожитку. По суті – це окрема квартира, але дуже маленька і тісна. Одна кімнатка, крихітний коридорчик, який провадив на тісну кухню, а збоку була ванна кімната, де розміщувалась куца ванна і санвузол. З розмірів тієї ванни усі кепкували. У ній можна було митись дорослій людині лишень навсидьки. Де там, аби розкинутись уповен зріст, розслабитись і забутись. Тепер, мамо, у тебе джакузі – три на три метри, де усе передбачено аж до масажу включно. А мені пам”ятається та наша перша ванна малогабаритна у такій ж квартирі – малогабаритній. І знаєш чому? Ну, по-перше, та ванна цілковито мене влаштовувала у розмірах. Зрештою, як і усе решта у тому помешканні. А ще, і це по-друге, купав мене завжди татусь. Тоді він був “папочка”. “Папа Віталій” … Я ж – Катерина Віталіївна… І було ж тоді у мене прізвище – Решетило… Зрештою, як і у тебе. Бо українки завжди йшли за чоловіками. То я уже згодом таке вичитала. В Україні неможливо собі уявити, аби майбуня дружина зберігала дівоче своє прізвище. У селах навіть доходило до того, що коли твій чоловік, приміром, Василь, то до такої нанашки запросто можна було звертатись -Василиха. Ти, коли розлучилась зі своїм чоловіком, а моїм татусем, могла зберепгти оте – Решетило, або знову стати Супруненко. Аж ні! У тебе появився Джон. Джон Пірс! Радісно-збуджено ти пояснювала мені, що необхідно позбутися отого -Решетило. Ти висувала аргументи… “Сама, Катю, бачиш, який у тебе папа?” “Ну, і потім, ми збираємось у Європу, можливо навіть у саму Англію, звідки родом Джон, а оті шиплячі у прізвищі – курам насміх…” І ти стала Аллою Пірс! Більше того – мене ти також зуміла переписати. Ой, леле! Не пригадую, з якого там класу я уже не Решетило, а Пірс! Учора ще Решетило… Деякі вчителі навіть не приховували здивування, дехто плутався… Та усім було якось байдуже.
Усім, але не мені. Бо мій папа… Боже, як він змінився на обличчю! Ми іноді бачились. З кожним роком – усе рідше. Видно, що татусь зловживає спиртним. У мені уже тоді прокидався інстинкт “берегині роду”. Я кричала йому в обличчя, тупотіла ніжкою, била його кулачками у груди: “Папа, не пий…” А він усе те витримував і вичікував, поки я “припиню біситися”, а вже потім опускався переді мною навприсядки і запитував: “А що мені залишається на світі, доню? Що? Ти!? Он і ти уже не на моєму прізвищу…”
-Папа, але я Віталіївна! Чуєш?! І навіки нею буду – Віталіївною! І отой “пірс” злетить з мене як з гуски вода… От тільки заміж вийду…”
Він радів цим моїм словам. Зводячись на рівні, завжди цілував мене у чоло, розвертався і йшов собі. Куди? У темряву… Вона й проковтнула його незабаром. У сорок з чимось там років. Ну, для Донбасу така рання смерть чоловіків – звичне явище.
Спостерігаючи як ти живеш з новим чоловіком, я часто порівнювала отого твого Пірса з моїм рідним татусем. Так, так – уже не “папою”. Я поступово українізувалася. Пригадую твою реакцію на мою українську. Спершу ти думала собі, що у такий спосіб я повторюю уроки, або попросту видуркуюсь. У Львові сказали б – граю варята. Аж якось терпець тобі обірвався і ти зашипіла : “Припини! Зі мною спілкуйся нормальною мовою!”
Звісно, це було сказано російською. Я здійснила переклад. Як-не-як – я ж дипломований перекладач. Щоправда, з англійської. Та перекладати можна з будь-якої мови. Головне – володіти нею. А українська стала моєю рідною. Он і твоя мама, а моя баба Настя, аж бровою зводить, коли я до неї защебечу по-українськи. Вона ж бо з Полтавщини, і до якогось там класу у школі спілкувалась виключно українською. А потім подалася баба Настя на Донбас, у профтехучилищі здобула освіту кравчині, оселилась в Горлівці, вийшла заміж за мого діда Василя Супруненка, водія вантажівки. А той Супруненко уже був змосковщений, хоч також походив десь з Кіровоградщини. Дід Василь помер молодим, баба Настя ще двічі виходила заміж і усе віддалялась від свого полтавського села.
Отак, іноді собі думаю: чи оте багатозаміжжя не є прокляттям нашого роду? Баба – тричі, ти – двічі… Чи не перекинеться і на мене, не стане спадковим? Може, для тебе то ще не межа? І знайдеш собі, вештаючись по європах , когось багатенького німця, а чи француза? Можна і нідерландця чи бельгійця! Але неодмінно заможного, бо злидарів ти ненавидиш на фізіологічному рівні. У тебе це від “помилки”, як ти неодноразово промовляла, з першим шлюбом.
А чи була помилка? Знаєш, тоді я ще була зовсім малою і багато чого не розуміла. Тільки згадай як ми удвох очікували на прихід батька з роботи. Як ти пощораз поправляла щось на столі, де парувала вечеря, то у себе на голові. Аж нарешті скрип вхідних дверей. “Ура, папа прийшов!” – вигукувала я, а ти мовчки йшла назустріч своєму Віталіку, розкидувала для обіймів свої руки, так схожі на крила чайки, притискала до себе дорогу людину і з докором шепотіла: “Чому так довго? Де забарився?” І зовсім то було недовго, і батько ніде не затримувався. Але тобі так видавалось. А потім ми вечеряли і розмовляли про усе. Дорослі теми ти оберігала на потім, коли після вечері ти митимеш посуд на кухні, відіславши мене доробляти уроки, і щебетатимеш чоловікові про усе на світі. Кого з однокласниць зустріла, хто де і з ким мається, хто поїхав, а хто уже повернувся, хто ще у шлюбі, а хто уже вільний як птиця… Розмови ті були довгими… Вам було про що погомоніти. А потім ви цілувались. Батько тебе мацав і усе розпускав свої руки, а ти шепотіла: “Потім, потім… Катя нехай засне… Потім… Вона уже починає усе розуміти…” Отаке було… А нині я щось не помічаю, аби ви отак щебетали удвох з Джоном. Та й ніколи ви не цілуєтесь. Може, то через мене? Тепер у вас в особняку під Варшавою багато кімнат. Є де сховатись. Але видається мені, що у тих покоях ви перш за все ховаєтесь одне від одного. Про що можна вести бесіди з уродженцем Ліверпуля та ще з твоїм рівнем знання англійської? А вивчити російську Джон не поспішає. Щоправда, польською він таки защебетав, бо то треба для ведення справ. І кумедно то у нього виходить. У польській там суціль шиплячі звуки, чого немає в англійській. Бачиш, а ти свого часу так переживала за отой шиплячий у прізвищі Решетило, що так поспіхом усе перемінила. І що маєш? Отримала “палю”, а чи “стовпа”? Правда, piers ще означає споруду, висунуту у море… Як на мене, то нехай вже паля… Або стовп – отой, мальований…
Я довго вважала тебе за російську патріотку. Ото твоє небажання наблизитись до українськості, демонстрація зверхності перед усім, що несе в собі українські національні ознаки і навіть відверте насміхання над українським, майже тотожне, як це робилося увесь час в російських фільмах. Але ні! Я помилилася. Бо коли ще десять років тому ворог поліз і захопив нашу Горлівку, ви з Джоном швиденько зібрали найнеобхідніше, прихопили бабу Настю, мого братика Оскара, собаку, кішку і вирушили до Львова. Там ви швидко придбали у центрі міста велику і простору квартиру вікнами на площу Маланюка і зайнялися тим же бізнесом, що і у Горлівці. Я ніяк не могла “в”їхати” у тонкощі ваших оборудок, але це щось пов”язане з енергоносіями, а ще – залізною рудою і металами. У вас все гаразд. Грошики пливуть звичним руслом і я навіть радію за вас. Зрештою, чого там приховувати, щось перепадає і мені, адже ти не скупилась, виділячючи на моє прожиття у Києві під час мого студентства. Частково то було платою за те, що з маленьким ще Оскаром свого часу надто часто ви залишали мене і я аж надірвалась, тягаючи братика на своїх ще тоді не дуже міцних руках.
Але то таке, то родинне, хоч власне не про громадське, не про суспільне ми ото ведемо бесіду. Ти моя мати, ти мене породила, виплекала своїм молоком, доглядала і піклувалась як могла. Як не крути, ми таки родина (згадався готель у Горлівці), пов”язанів кров”ю і долею… Тому я й прагну у дечому розібратися. Тоді, три роки тому, коли розпочалася велика війна, ви з Джоном знову зірвалися з насидженого місця. Ви нагадували мені таких собі панків, що утікають від дикої орди. Ваші два величезні позашляховики, завантажені добром , Оскаром та собаками, вирушили на захід. Десь під Варшавою на вас очікував уже придбаний вами особнячок. Я з бабусею Настею залишались у квартирі, вікнами на площу Маланюка. Ти ще тоді говорила, що у цій країні годі на щось позитивне сподіватися, що тут корупція і обман… І взагалі – рагулі та бандерівці… Я слухала тебе і мовчала… Тобі неможливо було заперечити! О, з якою люттю ти виливала усю зневагу до народу, частиною якого ти сама і є. Адже твої батьки – щирі стовідсоткові українці, з гречкосіїв, бідні і принижені саме отими московитами, мовою яких ти так залюбки користаєшся, пишаєшся своєю “рускоязичністю” і навіть гадки не маєш заговорити по-українськи. Дивина, он англійську ти сяк-так опанувала. Тепер взялася за польську. “Бо так треба!” – сказала ти. А українська… Тебе ніяк не влаштовувала мова хлопів. Мамо, але ж ти також холопка! З діда-прадіда, зі самих глибин нашого роду, з нашої пісні, наших звичаїв, нашої культури і нашої мови. Ти гордовито мені кинула, коли я врешті наважилась щось та з”ясувати, що мене зіпсував Київ, оте осідало нацистів та фашистів… І взагалі, сказала тоді ти, я нагадую гидке качення з відомої казки.
Коли ви відбули у свою Польщу, я зустріла його. Звати його Дмитром… Тільки я застерігаю тебе, якщо випаде колись нагода вас познайомити, утримуйся від отого “діми”. Діма – то з фактору роздратування. І уяви собі, він з галичан, з давньої інтелігентної львівської родини, де чимало педагогів, священиків, музикантів та військових. Там сповідують усе, що так тобі ненависне. Там служіння батьківщині – найпершла справа. Ну, і звісно, усе, що миле щирій вкраїнській натурі – там зібрано. Дмитро економіст за фахом, кандидат наук, грає на гітарі, малює і тихцем пише вірші. Отакий він. А ще “заразив” мене мандрівками у гори. О, скільки ми сходили у Карпатах! Були на Попівані, пройшли увесь Чорногірський хребет! А які цікаві вершини Пікуя та Петроса! А які неповторні та самобутні гуцули! Ми там багато чого придбали з їхніх витворів. І тепер помешкання у Львові “дихає” гуцулією.
Одного разу трапилось ось що. Я не стала тобі про це говорити по телефону. Повертаючись до Львова, ми втрапили у аварію. У нас врізався зустрічний автомобіль. Водій заснув за кермом. Машина наша страшено потовчена, але що там машина, купа металу… Я пошкодила хоребет. Дмитро нічого – тільки злегка потовк грудну клітку. Я ж… Дмитро ніс мене на руках до швидкої і просив триматися… А у самого на очах бриніли сльози. Діагноз встановили відразу і швидко. Аби не вдаватись у деталі, приписали півроку лежати на дошках. Ти можеш собі таке уявити? Півроку… Шість місяців… І не вставати у жодному випадку. Не повертатись на бік… Бабуся Настя як усе те почула, заойкала і затупотіла. Їй, виявляється, треба негайно виїжджати, сестра очікує у Фастові. А я? Що буде зі мною? Ти тоді надіслала гроші, аби найняти доглядачку. Спасибі тобі. Але ти не приїхала зі своєї Варшави, хоч це від Львова зовсім близько . Ти не приїхала, бабуся поїхала… Залишився мій Дмитрик… Він став моєю нянькою-доглядачкою… Він став моїм усім! Що там казати… Памперси, вологі серветки, годування з ложки… Не відходив від мене ні вдень, ні вночі… Ось які вони – галичани! Звичайно, трапляються посеред них різні. Я вже мала змогу надитився. Але мій Дмитрик! Найрідніший і найбажаніший на усій Земній Кулі… Далі писати, мамо, не можу… Сльози душать…
А ще… Дмитро нині воює… “Не пущу!” – кричала я у відчаї.
-Мушу! – спокійно відповів він. – Якщо не піду, то буду себе зневажати. Ти цього хочеш?
Нині він там, а я тут – у пеклі очікування і темних проваль безсонних ночей. Добре, якщо він телефонує вчасно. Ми домовились – кожного вечора. Але є дні, коли він мовчить. Аж нарешті – дзвінок наче грім піднебесний. Пояснює – був на спецзавданні… А що воно таке – оте спецзавдання? Він відмовчується , а я розумію – не можна про це йому базікати. Але серцем відчуваю, що то щось незвичне і не для усіх. А коли так, то удвічі небезпечніше. Серце сльозами обливається…
А ще, мамо, маю велику-превелику мрію. Нею уся і живу! Мрію нарешті позбутися отого “пірса” і стати остаточно та назавжди львівською панею Дідушинською. Ось тільки дочекаюсь свого Дмитрика… Мамо, коли б ти тільки знала як хороше бути пташкою, яка нарешті відшукала своє гніздечко.
Ігор Гургула