Па­ву­ляк Ярослав. Сон є сон: вір­ші і по­е­ми. – К.: СО­ОР Media, 2016. – 144 с.

Упер­ше про по­е­та Ярос­ла­ва Па­ву­ля­ка по­чув я на по­чат­ку 1980-х ро­ків од не­за­бу­тньо­го Іго­ря Ґе­ре­ти, нав­ко­ло яко­го то­ді гур­ту­ва­ла­ся твор­ча ін­те­лі­ґен­ція краю. Ще ні­чо­го не знав про вір­шот­вор­ця (та й, чес­но ка­жу­чи, в мо­ло­ді ро­ки не над­то пе­рей­мав­ся бі­ог­ра­фіч­ни­ми де­та­ля­ми осо­бис­тос­ті, вва­жа­ю­чи, що не во­ни ма­ють го­во­ри­ти про лі­те­ра­то­ра, а йо­го тво­ри), а ті кіль­ка вір­шів, які нез­баг­нен­ним чи­ном пот­ра­пи­ли до ме­не, оше­ле­ши­ли не­ор­ди­нар­ніс­тю сло­ва. І, звіс­но, то­ді ще біль­ше по­чав жал­ку­ва­ти, що на шпаль­тах ча­со­пи­сів не вид­но та­ких са­мо­бут­ніх тво­рів, бо їх за­по­ло­ни­ли ба­наль­ні не­о­ко­вир­нос­ті про­ко­му­ніс­тич­них гра­фо­ма­нів з вір­шо­робсь­ким ухи­лом.

У від­да­ле­ну в ча­со­ви­мі­рі реальність по­вер­та­ю­ся не­ви­пад­ко­во, вже хо­ча б то­му, що в оті лі­та по­ча­лося моє озна­йомлення з твор­чіс­тю цього урод­жен­ця Тер­но­піл­ля. Але маю на ува­зі й ін­ше. Ни­ні не­рід­ко мож­на по­чу­ти і від лі­те­ра­то­рів, що то­діш­нє прис­то­сов­ниц­тво до ви­мог сис­те­ми бу­ло… ви­я­вом пат­рі­о­тиз­му. До та­ких сло­вес­них па­са­жів ставлюся іронічно. Чи не то­му, що біль­ше сим­па­ти­зую ду­хов­ній не­по­ко­рі Ярос­ла­ва Па­ву­ля­ка? Йо­му ж бо­ля­че дошкуляла сис­те­ма, а він за­ли­шав­ся со­бою. І на чу­жи­ну по­дав­ся ви­му­ше­но, бо не міг зра­ди­ти рід­ну піс­ню, нез­ва­жа­ю­чи на жор­сто­кі ка­де­бістсь­кі віт­ри.

Ще один ек­скурс у дав­ні ча­си. Прав­да, в уже ближ­чі до нас. Од­но­го лі­та піс­ля про­го­ло­шен­ня Не­за­леж­нос­ті Ук­ра­ї­ни влаш­ту­вав для се­бе ман­дру­ван­ня кни­гар­ня­ми об­лас­но­го цен­тру. І в од­ній з них нат­ра­пив на “Блуд­но­го ле­бе­дя” Ярос­ла­ва Па­ву­ля­ка (пер­шу кни­гу по­е­та, ім’я яко­го вгніз­ди­ло­сь у мо­їй пам’яті). Як не прик­ро, уже не пам’ятаю де­та­лей пер­шоп­ро­чи­тан­ня, але й до­сі не мо­жу за­бу­ти де­я­ких об­раз­них вис­лов­лю­вань: “Ме­ні в ди­тинс­тві з де­рев­ця кру­то­го нет­лін­ний та­то вис­тру­гав до­ро­гу”, “З чу­жи­ни до от­чо­го по­ро­га го­ло­ву об­мо­тує до­ро­га”. (Про­шу за­у­ва­жи­ти, що в обох ви­пад­ках ви­ко­рис­та­но об­раз до­ро­ги; по­ет не­мов на­га­дує, що кож­на лю­ди­на має свій, визначений з волі Бо­га, шлях, який во­на зо­бов’яза­на прой­ти чес­но). Він, зро­зу­мі­ло, не го­во­рить про це пря­мим тек­стом, бо ро­зу­міє, що то є чу­жим для по­е­тич­ної справ­жнос­ті. “З чу­жи­ни до от­чо­го по­ро­га го­ло­ву роз­мо­тує до­ро­га. Та й жи­ву з та­кою го­ло­вою – лю­ди ог­ля­да­ють­ся за мною”. Ота не­до­мов­ле­ність ма­ни­ла, притягувала, наче маг­ніт.

На той час Ярос­лав Па­ву­ляк уже за­меш­кав у Тер­но­по­лі й прилучив­ся до лі­те­ра­тур­ного жит­тя краю. Він пи­сав не­ба­га­то – піс­ля “Блуд­но­го ле­бе­дя” (1993 р.) ви­пус­тив “Мо­ги­ли на ко­нях” (1999 р.), а в 2009-му – “До­ро­ги до­до­му” (де­я­кі пі­ї­ти по­на­пи­су­ва­ли, по­на­ви­да­ва­ли на­ба­га­то біль­ше. Але кіль­кіс­ні по­каз­ни­ки аж ніяк не є ви­мі­ром по­е­тич­ної ма­гіч­нос­ті. Та час­то-гус­то на­віть ав­то­ри го­ре-пи­сань са­мі не пам’ята­ють наз­виськ сво­їх тек­стів (що вже ка­за­ти про чи­та­чів!), а оті не­ве­ли­кі за об­ся­гом по­е­тич­ні кни­ги Ярос­ла­ва Па­ву­ля­ка (ли­ше три!) на­зав­жди за­ли­ши­лись у сві­до­мос­ті справ­жніх по­ці­но­ву­ва­чів крас­но­го пись­менс­тва. Гус­ти­ною ме­та­фо­ри­ки, спря­мо­ва­ної на ос­пі­ву­ван­ня лю­бо­ві до най­рід­ні­шо­го. “А не­бо гой­да­лось сі­ре, а в не­бі з піс­ня­ми прок­лять, у без­дум, не­мов­би у ви­рій, Шев­чен­ко­ві стру­ни ле­тять”. (Цю стро­фу ци­тую за збір­ни­ком, який Тер­но­піль­ська обласна організація НСПУ випустила до 190-річ­чя від дня на­род­жен­ня Коб­за­ря. Ще раз із за­до­во­лен­ням про­чи­тав там стат­тю Бог­да­на Бас­тю­ка про пам’ят­ник ге­ні­аль­но­му по­е­то­ві, котрий юний Ярос­ла­в встановив у рід­но­му се­лі Настасові в то­та­лі­тар­ні ча­си без доз­во­лу офі­цій­ної вла­ди. І цієї миті упій­мав се­бе на дум­ці: то ж так чу­до­во, що про доб­рі спра­ви пись­мен­ни­ка та йо­го не­пов­тор­ні стро­фи зга­ду­ють і піс­ля фі­зич­ної кон­чи­ни лю­ди­ни!).

Упев­не­ний, що та­ке ж не­за­бут­тя че­кає і на пос­мер­тну кни­гу лі­ро-епі­ки Ярос­ла­ва Па­ву­ля­ка “Сон є сон”, яка не­дав­но по­ба­чи­ла світ у Ки­є­ві за спри­ян­ня на­род­но­го ху­дож­ни­ка Ук­ра­ї­ни, нашого земляка Іва­на Мар­чу­ка. Чо­му? Та не тре­ба да­ле­ко хо­ди­ти за від­по­ві­дя­ми на це за­пи­тан­ня. Мож­на, оче­вид­но, по­ча­ти з роз­мис­лів про при­ро­ду та­лан­ту, що ма­ти­ме сенс, тим па­че, що у ви­пад­ку з твор­чіс­тю урод­жен­ця надз­бру­чансь­ко­го краю є уні­каль­на мож­ли­вість по­роз­мірковува­ти про важ­ли­вість твор­чо­го сти­лю в жит­ті мит­ця. Та про особ­ли­вос­ті не­пов­тор­но­го го­ло­су не вес­ти­му мо­ви з кіль­кох при­чин. По-пер­ше, про це вже пи­са­но-пе­ре­пи­са­но, і мож­на не­од­мін­но нат­кну­ти­ся на пов­то­рю­ва­ність тих чи ін­ших тез, чо­го ду­же не хо­чу. По-дру­ге, чи не ко­жен за­ли­ша­єть­ся при сво­їй дум­ці, нез­ва­жа­ю­чи на ва­го­мі кон­трар­ґу­мен­ти, бо та­кою є при­ро­да людсь­кої пси­хі­ки. По-тре­тє, ав­тор час­то-гус­то сам не мо­же усе по­яс­ни­ти. Ні! Це – не ви­яв зай­вої скром­нос­ті, а оче­вид­ність. По-чет­вер­те, слід вра­хо­ву­ва­ти сус­піль­ні ре­а­лії, справ­жність сло­ва – ду­хов­ний опір то­та­лі­тар­ній за­ду­сі. Про це ду­ма­єть­ся, ко­ли пе­ре­чи­ту­єш тво­ри Сте­па­на Са­пе­ля­ка, Гриць­ка Чу­бая, Гри­го­рія Ти­мен­ка, які не впи­су­ва­лись у “соціалістічний реалізм”. А яким вра­жа­ю­чим бу­ло б твор­че зрос­тан­ня Ва­ле­рія Іл­лі, Оле­га Ли­ше­ги, Вік­то­ра Кор­ду­на, Ген­на­дія Тур­ко­ва (спи­сок, на жаль, мож­на про­дов­жу­ва­ти), як­би не злю­щість то­та­лі­тар­них віт­рів.

Не ви­пад­ко­во на­зи­ваю тих кіль­ка імен, аби ще раз ствер­ди­ти, що ґе­ні­аль­ність не ви­рос­тає на го­ло­му міс­ці. Та­ки­ми вже є на­ші буд­ні, що во­на має сво­їх по­пе­ред­ни­ків. Ма­буть, твор­чі пе­ре­гу­ки мож­на знай­ти й у Ярос­ла­ва Па­ву­ля­ка. Але не став­лю пе­ред со­бою та­кої ме­ти. Та не ба­чу в цьо­му жодної ва­ди. Ад­же сві­то­ва лі­те­ра­ту­ра в ці­ло­му і по­е­зія зо­сіб­на не мо­же пох­ва­ли­ти­ся ве­ли­ким різ­но­тем’ям, що є за­ко­но­мір­ним ще з ча­сів її по­я­ви. Для ме­не як чи­та­ча і лі­те­ра­тур­но­го кри­ти­ка має зна­чен­ня твор­чо ос­мис­ли­ти ми­нув­ши­ну та змо­де­лю­ва­ти влас­ний мік­рос­віт (чи мак­ро­кос­мос уя­ви). Як­що з цього погляду оці­ню­ва­ти збір­ку, то уз­дрі­єм оте па­ву­ля­ківсь­ке вже у пер­шо­му вір­ші: “Цей сон у сні – ні­я­кий за­бо­бон, і ми не­мов не спо­лох, та без ля­ку, прис­нім­ся кра­ще дзво­на­ми, ніж ма­ком, щоб ліж­ко стре­пе­ну­лось… Сон є сон”.

Як­що мож­на так вис­ло­ви­ти­ся, то ме­та­фо­рич­ність мис­лен­ня є осер­дям йо­го по­е­зії. І ду­же ра­дує її ви­со­кий рі­вень. Аби ав­то­ра тих ряд­ків не зви­ну­ва­ти­ли у го­лос­лів­нос­ті твер­джень, на­ве­ду кіль­ка прик­ла­дів: “За­со­ро­мив­ся степ з ко­за­ка­ми на дні”, “І вив­чає мо­лит­ву ку­рей”, “В му­зе­ях на­ших жи­во­тів”, “В мо­їй кім­на­ті се­ред но­чі на сті­нах вік­на роз­цві­ли”, “І їх­ні очі, мов ка­мін­ня, у ду­шу ки­ну­ті зда­ля”. (Подібні вдат­нос­ті мож­на знай­ти чи не на кож­ній сто­рін­ці. Хі­ба це ще раз не аґі­тує за підтвердження тези, що без за­ну­рен­ня сві­до­мос­ті лю­ди­ни у ме­та­фо­рич­ність мис­лен­ня по­е­тич­ної спря­мо­ва­нос­ті не іс­нує?). Ро­зу­мію, звіс­но, що читачі не­од­ноз­нач­но сприй­ма­ють сим­во­лі­ку то­го чи ін­шо­го об­ра­зу, ек­спе­ри­мен­ти зі зву­чан­ням сло­ва… Але що там не бу­ло б, не мо­же не вра­жа­ти нес­по­ді­ва­ність рим, нез­баг­нен­ність асо­ці­а­цій. А ще – від­сут­ність ба­наль­них епі­те­тів, зби­тих по­рів­нянь, які роб­лять вірш без­си­лим. Уза­га­лі, наз­вав­ши по­рів­нян­ня чи най­час­ті­ше вжи­ва­ним серед тро­пів, без яких не бу­ло б не­бес­нос­ті по­е­тич­них віб­ра­цій, як тут не зга­да­ти “твер­ді очі”, “сон­це са­моз­ван­не”, “дні, мов ки­ти”, “спі­ває дір­ка”, “ка­мін­ня підс­три­бує вго­ру, мов іс­кри”?..

Тут, ли­бонь, вар­то сказа­ти і про та­ке. Го­во­ри­мо про ме­та­фо­ри­ку, це – ло­гіч­но, особ­ли­во для то­го, хто знає твор­чість Ярос­ла­ва Па­ву­ля­ка. Але проб­ле­ма має й ін­ший кі­нець. Ме­та­фо­ризм ні­ко­ли так ло­гіч­но не ді­яв би на сприй­нят­тя, як­би не був тіс­но пе­реп­ле­те­ним зі спо­ві­даль­ніс­тю. Сво­є­рід­ний нас­лі­док да­вньо­го дво­бою “ме­та­фо­рис­тів” і “спо­ві­даль­ни­ків”? Але з про­ек­ці­єю у ни­ніш­ній день, де за­ко­рі­не­ність у не­ок­ла­сич­ні тра­ди­ції співдіє з мо­дер­но­ви­ми ді­ян­ня­ми. І, го­лов­не, ненав’яз­ли­вість, не­ви­му­ше­ність. Десь під­сві­до­мо від­чу­ва­єш. що все це вреш­ті-решт пе­ре­рос­тає у мис­лен­нє­ву фра­зу з виш­ніх сві­тів. Ота не­зем­на ме­ло­дій­ність да­рує ес­те­тич­ну на­со­ло­ду, як­що її по­чу­єш. “Щоб до­до­му вер­та­ли­ся дні лі­ку­ва­ти зна­ме­на на скро­нях, так жи­ву, щоб ко­лись на­вес­ні зас­пі­ва­ли мо­ги­ли на ко­нях”.

“Сон є сон” дає та­кож змогу за­че­пи­ти пи­тан­ня про ін­тим­ність лі­ри­ки. Ад­же ма­є­мо чи­ма­ло прик­ла­дів ви­со­ко­го зву­чан­ня лю­бов­ної по­е­зії. “Це ла­дан лас­ки із очей”, “та спо­ло­ха­не на­ше ко­хан­ня ос­мут­ні­ло ве­ли­ким дзво­ном тво­го ті­ла – твої пас­те­лі, з мо­го ті­ла мій клен ви­рос­те”. Той, хто ро­зу­міє, не­од­мін­но говорити­ме про вис­траж­да­ність по­чут­тів, без яких від­вер­тість не на­род­жу­єть­ся; це, оче­вид­но, є зро­зу­мі­лим. Але в мо­є­му ро­зу­мін­ні те­ма ін­тим­нос­ті має на­ба­га­то глиб­ший ас­пект. Ви­со­коп­роб­ність лю­бов­ної лі­ри­ки не ста­ла б та­кою без осо­бис­тіс­нос­ті ав­то­рос­прий­нять. Чи не вар­то її ма­ти на ува­зі й у став­лен­ні до ін­шо­го те­ма­рію? (Якось див­но во­но ви­хо­дить. Ні­би за­пи­тую. А для се­бе вже дав­но зро­бив це іс­ти­ною, з якою і по­дум­ки не спе­ре­ча­ю­ся).

До ре­чі, цю дум­ку під­твер­джує і не­ве­ли­кий ек­скурс у гли­бо­ре­лі­гій­ність по­е­зії Ярос­ла­ва Па­ву­ля­ка, хоча й роз­ча­рую тих, хто бо­жість у по­е­зії ба­чить че­рез оку­ля­ри ор­то­док­саль­нос­ті. Во­на є чу­жою для по­е­та. Йдеть­ся про нут­ря­ність виш­ніх сприй­нять, пер­віс­ність від­чут­тів, “Я – твій бор­жник, не в то­му суть. Є щось до­рож­че мо­го кра­му. Як­що зне­ві­рив­ся – за­будь всі­ма гря­ду­щи­ми си­на­ми”. Є, на мою дум­ку, ще кіль­ка ас­пек­тів, які пот­ре­бу­ють вис­віт­лен­ня. Бу­ває, що по­е­ти – при­хиль­ни­ки од­ні­єї лі­те­ра­тур­ної фор­ми. Ска­жі­мо, Ми­ко­ла Бо­ров­ко тя­жіє до рон­де­лі­в, а Ми­ко­ла Во­роб­йов – до вер­ліб­рів. А у ви­пад­ко­ві з Ярос­ла­вом Па­ву­ля­ком ба­чи­мо, що він віль­но по­чу­вався у сти­хі­ях ри­мо­ва­них і не­ри­мо­ва­них вір­шів. Трап­ля­ло­ся на­віть так, що во­ни су­сі­ду­ва­ли в од­но­му цик­лі. Наз­ве­мо тут хо­ча б “Ме­та­мор­фо­зи”. Але ди­со­нан­су не по­мі­ча­єш. Вплив ор­га­ніч­нос­ті.

Не мож­на прой­ти ми­мо­хідь і повз пи­тан­ня про мов­ле­ннє­вий апа­рат. Ме­ні, при­мі­ром, ду­же по­до­ба­ють­ся но­вот­во­ри та рід­ко вжи­ва­ні сло­ва ти­пу: “не по­чу­жай­мо­ся”, “без­дум”, “без­пта­хо”, “нав­за­гудь”. По­ет вда­ло використовував і га­ли­циз­ми “баб­ця”, “юж”, “повми­ра­ли”, “яб­ко”. Як­що усе це поз­на­че­не ор­га­ніч­ніс­тю, то є, як у нашому контексті, під­ста­ви го­во­ри­ти про ви­со­ку мов­ну куль­ту­ру. (Во­но й не див­но, ма­буть, як­що ма­ти на дум­ці доб­рот­ність лі­те­ра­тур­но­го виш­ко­лу Ярос­ла­ва Па­ву­ля­ка).

Ос­тан­ня (у ча­со­ви­мі­рі) кни­га нашого земляка за­чі­пає пи­тан­ня про епіч­ність мис­лен­ня. Во­но, звичайно, неп­рос­те. Чи­та­чі звик­ли, зде­біль­шо­го, до сю­жет­нос­ті у по­е­мах. А в цього ав­то­ра її нема. Ні, “Блуд­ний ле­бідь”, “Рек­ві­єм” та “Пі­дош­ва” ма­ють нас­кріз­ні ідеї, але і з ве­ли­кою на­тяж­кою їх не наз­веш сю­же­та­ми. Проте вважаю, що чи­та­чі цим не пе­рей­ма­ють­ся, бо при­во­ро­жує об­раз­ність вис­лов­лю­вань: “Хо­чуть ха­ту ме­ні спек­ти зі сті­на­ми яб­лу­не­ви­ми, з пти­ця­ми на сте­лі, з ма­лень­кою річ­кою все­ре­ди­ні” (по­е­ма “Блуд­ний ле­бідь”); “Де­ре­ва мої, де­ре­ва, на­ві­що свої ніж­ки зло­жи­ли? На­що свої руч­ки скла­ли?” (по­е­ма “Рек­ві­єм”); “Кож­ний на­род має свій шлях і має свою пі­дош­ву” (по­е­ма “Пі­дош­ва”). А ще ж ма­є­мо вдат­нос­ті на кшталт: “Де­рев’яні зна­ме­на”, “Край бе­ре­га ра­ни”, “По­ра­не­ний стру­ною в ду­шу”, “Сто­ус­ту брунь­ку”, “Та­ла­но­ви­ту куз­ню”, “Ін­терв’ю пі­дош­ви на сміт­ни­ку”. Прик­мет­ним є те, що всі три тво­ри на­пи­са­ні з ви­ко­рис­тан­ням ана­ло­гіч­них об­ра­зів. Але на­га­да­є­мо, що у не­ве­ли­ко­му за об­ся­гом лі­рич­но­му до­роб­ко­ві Ярос­ла­ва Па­ву­ля­ка є і ри­мо­ва­ні по­е­зії. Але це (ри­ми і вер­ліб­ри) – тво­ри, з яки­ми не со­ром­но з’яви­тись і на єв­ро­пейсь­ко­му ови­ді, в по­е­зії яко­го ос­тан­нім ча­сом кіль­кіс­но і якіс­но пе­ре­ва­жають не­ри­мо­ва­ні тексти. Мож­ли­во, саме така пов’язь двох різ­них форм у рід­но­му пись­менс­тві є оз­на­кою на­ці­о­наль­ної іден­тич­нос­ті на єв­ро­пейсь­ких по­е­тич­них об­ши­рах? (Му­си­мо ж за­тя­ми­ти, що без оті­єї твор­чої са­мо­і­ден­ти­фі­ка­ції нас там ніх­то не чекає).

І, вреш­ті-решт, про та­ке. Ко­ли пе­ре­чи­ту­вав “Сон є сон”, то не раз ло­вив се­бе на дум­ці, що вар­то, ли­бонь, по­вер­ну­ти­ся до пи­тан­ня про буд­ні й свя­та лю­ди­ни та її твор­чість. Так во­но скла­ло­ся, що на час озна­йомлення з кни­гою уже чи­ма­ло знав про неп­рос­ті пе­ри­пе­тії до­лі по­е­та. Зго­ден, що це має зна­чен­ня для оцін­ки ді­янь лю­ди­ни. Але не слід ро­би­ти йо­го ос­нов­ним при оцін­юванні твор­чо­го на­бут­ку. І ті­шусь я, що тут для ме­не тор­жес­тву­ють юнаць­кі іде­а­ли. А ще при­єм­ні­ше, що та­кі під­хо­ди до­мі­ну­ють то­ді, ко­ли го­во­ри­ли про справ­ді та­ла­но­ви­те не­бо­сяж­не…

От і все – про кни­гу. Але зу­мис­но став­лю трик­рап’я. Бо, оче­вид­но, потребує по­яс­нен­ня са­ма наз­ва цьо­го від­гу­ку. “Про­рос­тан­ня зі стеб­ла мов­чан­ня”. Див­ність якась, ска­же­те? Мов­ляв, яке мо­же бу­ти про­рос­тан­ня, ко­ли па­нує мов­чан­ня? Така… па­ра­док­саль­ність – оз­на­ка по­е­тич­ної справ­жнос­ті Ярос­ла­ва Па­ву­ля­ка. Уг­либ­люй­мо­ся в про­рос­тан­ня зі стеб­ла мов­чан­ня. Во­но то­го вар­те! При­най­мні, я так ду­маю!

Ігор Фа­ри­на,

член На­ці­о­наль­ної спіл­ки пись­мен­ни­ків Ук­ра­ї­ни,

ла­у­ре­ат Все­ук­ра­їнсь­кої пре­мії іме­ні Бра­тів Богдана та Левка Лепких.

м. Шумськ. 27–28 січ­ня 2017 р.

Post Views: 139