Просвітлені голоси: Антологія патріотичної поезії – 4. Підготовка текстів, упорядкування, загальна редакція — Олесь Дяк. – Дрогобич: Коло, 2020. – 264 с. (Серія «Бібліотека Премії»).
Святую правду возвістить!
Тарас Шевченко
(«Пророк»)
Патріотизм – це пристрасть і чеснота. Тому важливо проявляти чесноту патріотизму в ореолі гармонічного чуттєвого тонусу, — якщо йдеться про поезію. На бунтівливих демонстраціях, де якраз доречна голосиста риторика, пристрасті можуть і зашкалювати. В поезії ж має панувати міра й навіть скромна самоіронія, щирість – аж до вдаваної простоти, – як то в поезії Івана Франка «Сідоглавому»:
Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови,–
Я ж не люблю її
З надмірної любови.
Знаменитий каламбур поета, який своєю невтомною працею виявляв аж наче надмір патріотизму… і ні слова з декларативних гасел.
Суспільне життя в Україні періоду відстоювання і захисту держави від агресивних зазіхань Росії породжує певні додаткові нюанси у вимогах до поезії саме в українській літературі, а особливо – поезії з патріотичними мотивами. Відносний мир на більшості території держави в якійсь мірі відволікає маси людей від жорсткої і страшної реальности на фронтах. А поет має своїм творчим нервом відчувати ширше й глибше… усі прояви війни, як фронтальні, де «ревуть гармати», так і приховані, віртуальні. Адже відкрита війна з регулярними російськими військами та їхніми бандитськими угрупованнями – це лиш невелика, видима частина всієї панорами наступу агресора, де на теренах ідеологічних, політичних, віртуальних калічать душі українців. У таких умовах і поезія українських майстрів слова повинна виявляти певні особливості, що притаманні тільки їй, твореній на полі бою. Ось як в Оксани Бігун:
Тату, де оте радіо,
що на Миколая
тобі подарувала?
Може, ти в небі
слухаєш станцію Свобода?
Скажи, глушать?
Чи й там російські батюшки
заправляють?
А чуєш, прийняли томос,
тепер РПЦ – офіційна тюрма
неканонічної брехні. Дарма.
Путін заперечує.
Уявляєш, той, хто над козаками сміявся,
Україну повією називав,
ото він тепер – президент.
—————————————
Тату, де наш прапор?
Модерно, сміливо, свіжо, доречно – і в святій простоті наближено до конкретики сьогодення. Такий «модерн» наче дивує… але більше радує, бо передає отим несподіваним дивом поетичного винаходу патріотизм сердечний.
З цікавинкою сприймаємо і поезію Миколи Савчука, поета відносно старших літ, з Хмельниччини. Повернутого своїм творчим лицем до традиції. Проте нові часи – владні, й від їхньої влади поетові не вберегтись. Ритміка його вірша настільки стрімка й доладна, що в читача ноги мимоволі відбивають такти, і в душі він стрімголов пускається у танець. І це не «етнографія», не давнина… забута…
Сяють гори спозарання
Величаві ладні, зграбні.
Я несусь життям арканним
Крок – за діда! Крок – за бабу!
Оце ж «арканне» життя нині щодня потрясає українським суспільством і кличе єднатися українцям у «родинному аркані», аби відважно стати, взявшись за руки, проти агресії. Микола Савчук не стрибнув у карколомну метафорику, зате його поезії не бракує сили духу. Як от у вірші «Захиснику Вітчизни»:
Тут все. Ти – син своїх земель.
Вкраїна тут. І мати, і кохана.
І кожна найрідніша паралель,
І батьківські святі меридіани.
Ольга Яворська досі не вписалася у крутий «модерн». І Богу дякувати! Письменниця чітко усвідомлює, що літературна творчість – це надзвичайно відповідальна царина інтелектуальної праці. Це не забава, не «вбивання» вільного часу з нудьги, не гонитва за пустодзвонною славою епігонно-модного «генія»… Поважний творчий доробок у поезії і прозі засвідчує, що Ольга Яворська чітко усвідомлює мету своїх творчих змагань, у чиї душі сіє живі зерна естетики, думки, філософії, любові до людей і України, де повинно вирости відповідне жниво.
Ми вічні прочани, заручники смерті й тривоги,
Невольники часу, раби нездійсненних бажань!
Шукаємо істин , хапаючись серцем за Бога,
Живемо в надії й у вирі кривавих змагань.
——————————————————————-
«Брати» московити снарядами нас пригощають,
Оманлива дійсність окутує люттю і злом,
Та згине антихрист, і Янголи в сурми заграють,
Господь Україну прикриє Небесним крилом.
Назар Данчишин – з молодих. Проте за творчим почерком – творча особистість цілком сформована, інтелектуально багата, самодостатня. Він вільно почувається у сучасних поетичних формах, світоглядно в українському дискурсі й не вдає «світову людину», а відверто подає себе українським патріотом. І коли поет у вірші «Історія в чорному» пише в формі верлібру:
ці кривомовні вчителі слабкодухости
ці будівничі дегенератства
сьогодні від рання стоять у черзі
по стріли ціянистого калію
якими стрілятимуть у стяги Вітчизни
у голоси Івасюка Білозіра Сліпака
–то читач переконується, що в українській літературі сьогодні є істинний майстер слова – і, дай Боже, щоби він не загубився у журналістиці, науці чи розмаїтих онлайн-проєктах, до яких причетний.
З Івано-Франківщини подала голос Надія Дичка – і досить відсортований, чистий, щирий; гідний голос як продовження повстанської поезії своїх духовних попередників.
Дме ураган – мов пробує терпіння
в дерев, дахів, у звірів, і в людей:
ану чи є у нас міцне коріння?
Ану чи вирве віру із грудей?
Емоційно-чуттєво й виважено-мудро Надія Дичка веде докладне проникнення у душі, в свідомість українців, щоби довідатися про відповідь на ті питання, що історично стоять перед українцями від часу до часу. Щоправда, в поезіях чимало щему, відчаю. І наче – куди діватись, якщо йде війна…
Твій ювілей, Кобзарю, ми стрічаємо
плачами над могилами синів…
Очевидно, авторці у віршах належалося би виправити гіркі перекоси. Але Надія Дичка має ще достатньо творчих сил і таланту, щоб гідно включитися в цей процес.
До цього закликає давній борець з «комуною» і нинішній оптиміст Левко Воловець.
Не впасти б у відчай із болю й розпуки,
Не скласти б у горі знетямлених рук.
Бо що нам поможуть заламані руки
В жорстокому світі страждань і розлук?
На характер поезії Левка Воловця наклало відбиток те, що він за природою – педагог, літературознавець, власне людина мисленного діяння, де переважає «раціо», а чуттєве сприйняття світу наче на другому плані. Тому в його поетичній творчості доволі відчутний струмінь дидактичний – у формі не пристрасний пошуком, зате мовно, образно в майстерні традиційного віршування стоїть твердо й похвально. Може хтось із зомбованих «модерном» закидатимуть йому дидактизм як щось негативне. Це – марно, бо його поезія має творчу завершеність, має конкретного читача й служить естетичному вихованню відповідного суспільного прошарку. Поет Воловець теж ставить «одвічні питання»: « І за що нас доля так постійно мучить?» — однак твердо вірить:
Нам прослались до щастя дороги,
Що не зникнуть ніколи в імлі.
А Юрій Хмелевський якраз із тих поетів, яких насамперед втягує у поетичне горно українська героїка, героїка незламної у віках боротьби за Україну, за її волю. У баладному триптиху «Спрага» звучить прослава Героїв Крут, Базару, Гуляйполя, «Кобзаря», Петлюри, Бандери, прокляття агресору в циклі «Гроза 2014 року»:
Бандера, і Петлюра, і Мазепа –
Як тяжко ви вертаєте до нас,
Мов прапор, символ, доля і прикмета,
Що ще настане України час!
Це поезія прямолінійної рефлексії, метою творчою якої є ритмізованим словом зреагувати на суспільний процес і заторкнути приспані душевні струни обивателя. Ану ж!.. І ряди свідомих українців поповнять лави супротиву засилля «п’ятої колони» Кремля!
А ось рішуче всртибує в літературу в часи «цифрової» епохи Микола Істин з Івано-Франківська – з поетичним лицем чисто европейським, без будь-яких ознак української ямбічної культури, зате з українським патріотичним майданним настроєм. Та мало цього, погрожує збагатити світовий дискурс якраз заснованим ним же новітнім напрямом в літературі під назвою «некстмодернізм». Богу дякувати, що винахідник недалеко втік від сучасної европейської віршотворчої моди, а висловлює свої поетичні візії банальною мовою канцелярської риторики. З художнього лишається тільки певна ритмічна структура, місцями рима…
Відкидаю корумпований ідеологізм…
і створюю некстмодернізм,
як іншу літературу,
нову культуру,
як нішу –
свободи і правди
для світобудов
безмежжя добра народів
і особистості..
Одначе, попри всі полемічні заміти, визнаємо рацію за Миколою Істином, позаяк його поезія пронизана духом «Майдану», пахне смаленими шинами, їй близька «правда і свобода» України.
Поезія Ігоря Гургули спершу привертає увагу своєю оригінальністю. Поет не витрачає енергії на пошуки формальних див. Обрав собі верлібр свого ж заснування. Той вірш спокійно тече, як тиха річечка поміж високих берегів. Там, за берегами, світ повен експериментальних творінь небесного Творця. А річечка пливе, пливе… Не голосно, ритмічно: рима – чоловіча, рима – жіноча… Без будь-яких модифікацій, декларацій і пафосу, з помірною дозою художніх троп, — мов ті мантри буддійського монаха, що ведуть до «просвітлення», відтак і в нірвану… Ліричний герой вірша висловлює наче й прості та відомі сентенції, але вони через створений настрій формою вірша виголошують щось дуже важливе…
Краю
Твоя я маленька
Пилинка
З серця у мене колись
Проросте
Вдячності мрійна
Зелена
Билинка
Любов до рідного дому – до України – проста смислова категорія, а який огром чеснотного змісту вона таїть у собі.
Левко Різник