16 травня 2019 року видатному перекладачеві і літературознавцеві Миколі Ігнатенку сповнилося б 80 років
Він несподівано зійшов у могилу у повному розцвіті сил, до кінця не виявивши і не втіливши своїх великих творчих можливостей. Це був справжній перекладач і вчений, тонкий цінитель краси, шукач правди і творець естетичних цінностей.
Його наукові праці сповнені нового й актуального змісту, гіпотези й образи, виведені його творчою уявою, нікого не полишають байдужим; від книги до книги форма його творів удосконалювалася, думка в них ставала дедалі гнучкішою, мальовничо рухливою і яскравою у світлі неповторності. Все це свідчило про те, що запас наукових ідей і вражень у вченого великий, і він обдарує нашу науку новими й новими цінностями, бо джерела живого мислення, звідки він черпає свої чудові образи і слова, що збагачували рідну мову, у нього невичерпні.
Народився Микола Андрійович Ігнатенко 16 травня 1939 року в селі Калинки, тепер Тинна Дунаєвецького району Хмельницької області. Батько загинув на фронті, тож свої життєві дороги йому довелося торувати самому. У 1961 році закінчив Чернівецький університет, був кореспондентом Чернівецького обласного радіомовлення, працював у районних газетах. Вивчив німецьку, румунську та польську мови, при потребі перекладав з англійської та французької.
Писав вірші, пробував свої сили в перекладі. Його перекладацький хист підтримав Микола Лукаш, умістивши у томику «Творів» Й.-В.Гете (К., 1969, серія «Шкільна бібліотека») перекладені ним поезії «Літа», «Вік», «Товариство», «Добро утратив». Відтоді кожен новий твір, перекладений Миколою Ігнатенком, стане не лише радістю для читача, а й для самого перекладача, бо свідчать про невпинне художнє зростання, ясність та зрілість думки. Він переклав: з німецької – романи «Брати-віталійці» В.Бределя (1969), «Загибель воїнів-ягуарів» В.Мейнка (1973), окремі поезії В.-Й.Гете; з румунської – повісті «Щасливий млин» і «Скарб» І.Славича (обидві – 1972), ряд новел Х.Зінке, поезій М.Емінеску та ін. Про глибину його душевних переживань та уміння тонко передати дух оригіналу свідчать і його останні перекладні книги: «Золоті слова» Й.В.Гете (з німецької) і «Вірші для дітей» Ю.Тувіма (з польської), вони вийшли за моєю редакцією в Києві, у 2001 році. А ще – «Порівняльна історія слов’янських літератур» Д.Чижевського (К., 2005, друга книга, з німецької), до якої Микола Андрійович встиг написати ґрунтовні примітки.
У 1972 році вступив до аспірантури Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка АН України. У 1977 році захистив кандидатську дисертацію, у 1991 – докторську. Захоплювався філософією, математикою, прагнув до синтезу літературознавчого, культурологічного та філософського підходів до проблем літератури. Його праці відзначалися глибоким зануренням у сутність глобальних культурологічних проблем, універсалізмом, сміливими прогнозами і висновками. Це стосується його першої монографії «Читач як учасник літературного процесу» (1980), скорочений варіант якої у перекладі словацькою мовою вийшов у Братиславі. Його монографія «Генезис сучасного художнього мислення» (К., 1986) є етапною не лише для Миколи Андрійовича, а й усього українського літературознавства. Глибокий знавець історії культури, філософії, міфології, релігії і літератури, Микола Ігнатенко створює багаторівневу концептуальну модель трансформації християнських етико-естетичних цінностей у новоєвропейську літературу, інтерпретує її поетику як результат синтезу неоплатонізму і пізніших художніх нашарувань. Це допомогло вченому, з одного боку, зафіксувати і пояснити з історико-генетичного і компаративного поглядів деякі феномени новоєвропейської культури (теїзм, раціоналізм, іронія, відчуження, специфіка символізму і поетики), з іншого – виявити загальні міфологічні параметри сучасної культури, тонкі механізми її динаміки, а також ударити на сполох з приводу деградації християнських цінностей у сучасній літературі, де вивітрено її гуманітарний зміст. Недарма ця праця отримала схвальні відгуки таких видатних учених, як Сергій Аверінцев та Вольфганг Краус.
Невелика за обсягом, однак містка за змістом книга Миколи Ігнатенка «Мистецтво слова в технократичній цивілізації» (2008) присвячена проблемі обезцінення та деперсоналізації людини в літературі ХХ ст. Насамперед слід звернути увагу на погляд ученого на проблему і окреслити поняття, якими він оперує, бо вони багатомірні, їхній обсяг не завжди сумісний із нашими уявленнями про описувані процеси і явища; труднощі виникають ще й тому, що вчені репрезентують їх по-різному, що, цілком природно, залежить від різних методологій, світоглядів, типів культур, теоретичних настанов та ін.
Під поняттям «мистецтво слова» Микола Ігнатенко має на увазі класичну модель літератури, яка ще в античну добу була експлікована категоріями «poiesis – mimesis – techne» і при всій своїй еволюції до ХІХ-ХХ ст. і численних інноваціях, які позначають терміном «modern art», зберігає орієнтацію на єдність краси і моралі, гармонію, прозорість і ясність художньої думки, тобто постає системою адекватного віддзеркалення дійсності і сперта на художній образ. При аналізі літератури доби модерну і постмодерну вчений спирається на ідеал класичного мистецтва як гуманітарно-антропологічний проект.
Ще одне поняття, використане в дослідженні – «технократична цивілізація». Йдеться про концепції індустріального (Арон, Гелбрейт, А.Берлі), постіндустріального (Белл, Ж.Фурастьє), технотронного (З.Бжезінський), програмованого (Турен), інформаційного (Е.Масуда) суспільства, «третьої хвилі» (Тоффлер), які приписують вирішальне значення у розвиткові суспільно-економічних структур техносфері і технократії (політичній владі технічних спеціалістів), а це призводить до негативних побічних ефектів, втрати гуманітарних ідеалів і моральних імперативів, технофобії.
Об’єктом дослідження є романи Томаса Манна «Доктор Фаустус»; Роберта Музіля «Людина без властивостей»; Андре Жіда «Іммораліст»; Райнера Марії Рільке «Нотатки Мальте Лаурідса Брігге»; Йозефа Рота «Втеча без кінця»; Макса Фріша «Штіллер», «Homo Фабер. Назову себе Гантенбайн»; Генріха Броха «Сновиди» «Смерть Вергілія»; Федора Достоєвського «Брати Карамазови»; Івана Франка «Борислав сміється»; повісті Панаса Мирного «Лихо давнє і сьогочасне»; оповідання Франца Кафки «Перевтілення»; Ольги Кобилянської «Битва»; поезії Гете, Райнера Марії Рільке, Бертольда Брехта, Ернста Толлера, Павла Тичини та ін.
Якщо говорити про методологічні засади Миколи Ігнатенка, то він у своїй праці спирається на стандарти класичної філософії, зміщуючи їх у бік феноменології, таку методологію, за О.Лосєвим, можна назвати «феноменологічною діалектикою». У книзі автор не раз апелює до авторитетів Гегеля, Ф.Ніцше, О.Шпенглера, М.Гайдегера, К.Ясперса, М.Фуко, Ж.Дерріда, Т.Адорно, В.Беньяміна та ін.
У структурному аспекті книга складається з трьох, тісно зв’язаних між собою есеїв і висновків.
У першому розділі «Що таке ”Двадцяте століття”? Кон’юнктивне або ігрове буття» провадиться думка, що «Двадцяте століття – доба цілковитого розпаду людинотворчих цінностей, отже доба не храмової а позахрамової поезії» (с.3). Тут панує релігія розпаду людини; класичну, «божественну» культуру (з її мотивами серця і всеохопної любові) заступає технократична онтологія, втілена в імморалізмі. Побоювання Гете щодо неминучої метаморфози моральних цінностей у кон’юнктивні (недійсні, ілюзорні, награні) справдилися в «кон’юнктивній – ігровій – духовності ХХ ст.» (с.8). На матеріалі творів Ф.Кафки, Р.М.Рільке, Р.Музіля, А.Жіда, М.Фріша та ін. автор аналізує явище кризи особистісного начала в літературі ХХ ст., залучає до аналізу теорії структуралізму, постструктуралізму і постмодернізму. Він переконує, що образ людини в літературі модернізму й постмодернізму втрачає свою цілісність, фрагментацію її свідомості позначають багатьма поняттями: «теоретичний антигуманізм», «смерть автора», «смерть героя», «смерть суб’єкта» і т.д. Дослідник доходить висновку: «Учорашня класична Культура, її духовні цінності живуть у Постмодерні мертвими – його епоха ними не живе, вона ними грає, вона у них грає: вона їх знедійснює» (с.24). Він аналізує деякі аспекти цієї проблеми: «техноморфна дійсність» переводить в ігрову площину красу, патріотизм, мову, християнські чесноти, навіть ідею правової держави – чи не найбільшу класичну цінність.
У другому розділі «Тотальна відчуженість — фатум у Культурі ХХ-го ст. (рефлексії літератури)» увага автора зосереджена на розриві відношень між суб’єктом і його функціями, що призводить до зміни, спотворення і виродження цих функцій. Біосфера, на думку дослідника, нині почалася персоніфікуватися в «гомо сфері» (Д.Лихачов), тобто у техногенній і технократичній дійсності, створеній людством. «У ній-то множинне Життя глаболістично відчужується у своєму одиничному артефакті – в штучному трансприродному (кон’юнктивному) існуванні Людини. А в свою чергу в штучно змайстрованій нею тотальній (отже, й кон’юнктивній) нібитодійсності відчужується також дійсна Природа» (с.39). Автор помічає, що творам М.Гоголя, Ф.Достоєвського, М.Хвильового, В.Підмогильного, Є.Зам’ятіна, А.Платонова, М.Булгакова притаманна одна спільна риса – їхнім героєм виступає людина, позбавлена частини своїх сутнісних характеристик, людина, яка втратила свою божественну природу і сама стала «обезлюдненою». В її світогляді помітні такі домінанти: 1) відчуття безсилля, переживання того, що доля вийшла з-під її контролю й детермінована лише зовнішніми чинниками; 2) вона живе уявленнями про безсенсовість існування, її вчинки не приносять бажаного результату; 3) вона сприймає дійсність як світ, де втрачено взаємні зобов’язання людей стосовно дотримання правил суспільного співжиття, зруйнована культура і система цінностей; 4) вона дуже самотня і випала із системи соціальних зв’язків; 5) вона втратила своє істинне «я», зруйновано автентичність її особистості. Автор підкреслює: «…Індивід повністю відчужується від самого себе на догоду і користь Тотальності – Раціонально Організованому Суспільству з його «спіритуалістичною» державою, на всі заставки розрекламованою як «демократична» (с.44). І далі: «Спіритуалістична» Тотальність прагне бачити в ньому (індивідові – Авт.) хіба що безопірного виконавця, живу машину, розумну лише у згоді з її – Тотальності – інтересами. Така машина працює тільки заради свого фізичного самовідтворення через, хай навіть і щире, споживацтво, яке підмінило машинальним упаданням за ним, машинальною покорою «спіритуалістичній» необхідності, механічною службою новітньому «трансцендентному Панові» класичні життєві ідеали, що врешті-решт і обродилися появою у ситуації Постмодерну найважливішого його складника – постмодерної «зневластивленої» нібитолюдини» (с.44).
Життя таких відчужених людей, а це, як вважає Микола Ігнатенко, панівна тенденція у літературі ХХ-го ст. – «рольове», стандартизоване, ігрове, гротескне, поставлене на всезагальний конвеєр вмирання. Як каже один із героїв Музілевого роману: «Сучасна людина народжується у клініці, й у клініці вмирає, то хай і живе, наче в клініці».
Усі аспекти відчуження людини ґрунтовно проаналізовано на матеріалі романів Йозефа Рота «Втеча без кінця», Германа Броха «Сновиди», Еліаса Каретті «Осліплені» та ін. У Музіля герой навіть відчужується від власної смерті: «Це вже смерть не моя, це смерть від рук байдужих лікарів». Дослідник узагальнює, що вмирає не лише людина, вмирають колишні міфологеми – Самопожертва, Героїзм, Вірність, Дружба, Співчуття, Сім’я, Патріотизм, Честь, Батьківство і т.д., вони стають музейними реліквіями, ігровими жестами в бік доброї пам’яті класичної міфології. Що ж залишається? Для характеристики нібитокультури, яка залишається, автор використовує дотепний вираз із Номисового словника: «нізчимна юшка» — тобто юшка ні з чим, тільки для того, щоб у ній викупали ложку. Саме так, замість багатої на міфологію культури залишається «нізчимна юшка».
Третій розділ «Машина як творець нового «духу часу» (і про зняття одного табу в літературі)» присвячений міфологемі машини в світовій літературі. Автор зупиняється на «комплексі машинофобії» в німецькій та українській літературах, показуючи, скільки зусиль доклала тодішня критика, щоб розкомплектувати художнє мислення від машинофобії. На матеріалі романів «Роки мандрів Вільгельма Мейстера» Гете, «Епігони» Карла Іммермана, циклу новел «Сентенція» Готфріда Келлера дослідник показує наступ «машинної дійсності» на природу. Скандальне проникнення феномену Машини в літературу помітне й у творах українських письменників. У повісті «Лихо давнє і сьогочасне» Панаса Мирного описано бунт селян проти двох «машин», привезених німцем-управителем: одна з них жала, а друга молола зібраний урожай, однак через підступну техніку людина зрадила соборній громаді. В оповіданні «Битва» Ольги Кобилянської змальовується «нищитель-локомотив», який в’їжджає в буковинські Карпати і лишає після себе трупи дерев.
Хвалебну поезію на адресу машини започатковують футуристи, а вслід за ними й експресіоністи, саме вони, на думку автора, відкривають «машинну еру» в літературі, де від несприймання машини дійде до любові до неї (як у трилогії «Сновиди» Германа Броха»), а письменник Альфред Дублін у своєму романі «Гори, моря і титани» навіть досліджуватиме «душевний ландшафт машинних людей». Детально проаналізувавши поезії Райнер Марії Рільке, Бертольда Брехта, українських та російських футуристів, автор доходить висновку, що продукована машиною «нова речовинність» «виганяє Бога із Всесвіту, людського суспільства й самої людини» (с.98). І замість Орфея, що був символом поета домашнного часу, з’явиться «поет із бляшаним барабаном» — Оскар із роману «Бляшаний барабан» Германа Грасса.
У розділі «Замість висновків» автор підсумовує, що доба «бляшаних барабанщиків» відтісняє добу «Орфеєвої поезії», де панували Краса і Гармонія. На противагу колишній духовності тепер на перше місце висувається Техніка з її «символом віри» — Машиною. Символікою машини пронизана література доби Модерну і Постмодерну. Інтерпретуючи «машинні коди» в літературі, він подає демаркацію категорій «модерн», «постмодерн» і «постмодернізм», аналізує їхню рецепцію в сучасній філософії і літературно-художній критиці.
Як я уже сказав, Микола Ігнатенко є прихильником класичної моделі мистецтва, він вихований на ідеях Платона, Плотіна, Прокла, Гегеля. просякнутої ідеальним смислом, це духовне піднесення, осінене любов’ю до прекрасного і високою мораллю. У такому мистецтві, зокрема літературі, особа автора відіграє роль ключової семантичної фігури в аспекті інтерпретації тексту, реконструкції у ньому особистісно-психологічного і соціокультурного досвіду митця. Тому зрозуміло, що представники тих шкіл, чий досвід основується на моделях і методах, несумісних із засадами класичної філософії і традиційного індивідуалізму, можуть не прийняти його ідей.
Однак це зовсім не применшує вагомого значення його справді новаторської, глибокої й актуальної книги, яка в технократичну, постіндустріальну, інформаційну добу радше скидається на останню сльозу великого гуманіста, пролиту на могилу класичної літератури.
Наукова діяльність Миколи Ігнатенка вражала своєю різнобічністю. Він є автором багатьох розділів і статей у колективних монографіях і збірниках, на сторінках журналу «Філософська і соціологічна думка» надрукував статті, присвячені Франкфуртській школі, філософських проблемам сучасної культури, її долі у технократичному суспільстві, духовній спадщині Просвітництва, романтизму, модернізму і постмодернізму.
Компаративні інтереси Миколи Андрійовича помітні в його статтях і есеях, присвячених українській літературі: «Християнський неоплатонізм та українська художня культура», «Два екстериторіальні центри української культури – Відень і Авґсбург», «Алюзія у словесній творчості Т.Г.Шевченка» та інші.
Окремо можна вести мову про Миколу Ігнатенка – редактора і текстолога. Редаговані ним наукові праці (книги, автореферати, статті) засвідчують його вміння тонко відчувати архітектоніку твору, концентрувати увагу на головному, дбати про барвистість і багатство української мови. А його коментарі до творів М.Рильського, Д.Чижевського спонукають читача глибше занурюватися в літературну традицію і реконструювати первісний смисл.
Микола Андрійович був принциповою, інтелігентною, надзвичайно чесною людиною, яка завжди підтримувала свіжі наукові ідеї і виявляла толерантність до колеги, котрий стояв на принципово інших методологічних позиціях.
Він був талановитим і вдумливим науковим керівником. Кандидатські дисертації, написані і захищені під його керівництвом, відзначаються філософським підґрунтям, багатством проблематики і широким спектром наукових інтересів, глибоким знанням предмета, спробами виявити механізми явища у товщі середньовічної європейської традиції.
Шкода, що талановитий учений і перекладач так швидко згас. Він трагічно загинув у вересні 2005 року у своєму помешканні у Києві, по вул. Ломоносова, 24, від рук бандитів, які, прикинувшись ремонтниками, намагалися заволодіти його житлом. Офіційна дата смерті – 1 жовтня, саме в цей день виявили його тіло.
У рідній школі с.Тинна Дунаєвецького району Хмельницької області відкрито його музей.
Олександр Астаф’єв, м.Київ