Вольвач Павло. Сни неофіта. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. – 286 с.
Літературне життя на тлі непростих дев’яностих – так я б узагальнив роман Павла Вольвача «Сни неофіта».
Поет Пашок, Гулий – керівник літгуртка, колеги по телестудії, друзі, кримінальні «авторитети» і, зрештою, вона – Дарина. Ну як же без цього!
Складні стосунки головного героя молодого поета Пашка із старшим – Гулим, характерно описуються автором й розмежовуються різним сприйняттям літератури. Якщо першому, наприклад, подобається певна поезія, то другий віддає перевагу трохи іншій. Тут «немає жирку», – доказує свого. Зрештою у житті Пашка з’являються інші поети й, власне, сам він уже поволі починає виростати й вростати у велику літературу. Вінграновський, котрий зве його «братом по крові», Микола Холодний, хоч і епатажний, але таки великий поет. Все це не подобається Гулому. Тим паче, що герой роману десь там, хоча ще й завуальовано, висловлюється критично про його твори. Конфлікт загострюється у сцені коли на стадіоні Пашок, не витримавши чергових звинувачень у невдячності, хоча сам герой це заперечує, врешті, наважується висловитись й про поезію Гулого. Відверто і щиро, однак неприємно для його вуха. Напружена ситуація. Тут навіть Дарина змушена була виступати у ролі арбітра, котрий тягне Пашка за рукав й намагається виправдовувати його перед старшим колегою.
Втім літературне життя у індустріальному мегаполісі крутиться не тільки навколо Гулого. Тут ще є хтось посадою вище. Лавро – «головний місцевий поет». «Точніше, був головним донедавна, поки його не змінив Гулий…». А є ще ж і згадувана літстудія, котру очолила поетеса Мар’яна…Балуєв, Чудін, Парубоцький…
Все дійство в романі відбувається у середині дев’яностих, непростих, м’яко кажучи, років. Хоч і «крутизна», як головна особливость цього часу, не надто вирізняється, на відміну від крутих вісімдесятих у попередньому романі автора «Кляса», все ж її присутність, її, я б сказав, подих відчутний й проходить невидимою тінню в романі. Тут не тільки ділки з базарних «точок», кримінальні авторитети, й сам герой, тим чи іншим чином, має певну дотичність із ними.
Зрештою література і «бандитура», так чи інакше, перехрещуються. Невже Чудін справді хотів «порішити» Пашка? Але «завжди є мить, щоб відскочити, ухилитися, на зустрічному русі завдати удар у відповідь», в усякому разі «не забуваючи краєм ока пильнувати за чудінською правицею». Хто такий Чудін? «Темна птаха Чудін і шляхи його темні», «…років десять тому збирався до Вознєсєнського в Москву. Мав солідний машинопис збірки, якої так і не видав».
Урешті героя, здається, таки манить «діткнутися до іншої реальності». Але «як їх поєднати?» Ці дві реальності. Скажімо, бандитського авторитета Медведя з поетом Лавром? Чи «їх обох із золоторотим жиганом». Зрештою, як каже Дарина, «усе Запоріжжя спить під одним одіялом», тому, мабуть, й отим «одіялом», умовно кажучи, можна і поєднати.
А що ж телестудія? Звичайний, буденний ритм. «Життя телерадіокомпанії триває. Спалахують датчики, мерехтять монітори. Відеокасети, поклацуючи, м’яко входять і виходять із отворів магнітофонів. Сповнені діловитого поспіху, коридори розгладжуються, переплітаються, коливаються, перепадами поверхів, усе розширюючись – візажисти, інженерний блок, художня редакція, мала студія, дикторська, операторська, вахта на прохідній, щоб упертися в стіни, які білою цеглою і скляною верандою входу нависають над вулицею Матросова».
Роз’їзди, поїздки на місце події, власне із цього й починається роман. Гротескно змальовується відрядження на периферію, де голова сільради, такий собі, я б сказав Винниченківський міні Гарпун-Задунайський, точніше тут Чуб-Безручко. Так, у ті роки ще можна було привезти із такого от відрядження й бідон з олією. А що, товар дефіцитний на той час, тому на весь колектив «по три літри в одні руки».
Дарина… Жінка із того ж індустріального центру. Цікавим у її стосунках з головним героєм видається психологічний момент запізнання із його творчістю. Випадково натрапивши на рукопис його віршів вона не так здивована відкриттям, як і тим, що написані вони саме українською, як відношеннням їх автора до свого дітища. «Це щось уже зовсім моє! Щось інтимне!», – відгороджується Пашок. А далі йде ще глибше: «Він не лише пише вірші, а й думає українською». Так-так. «Якщо десь і є його «я», то набільше тут». Але конфлікту не відбувається, за тиждень Дарка уже починає теж говорити українського, а за місяць навіть думати. Що називається українізація на побутовому рівні. Найбільш дієва, до речі.
Дарина, можливо на рівні із Гулим, є у «головних ролях» твору. Вона із властивим героєм Пашком не тільки в інтимі, котрий потім переріс у щось більше, але й в літературному процесі. Однак це друге, природньо, помітно поступається першому. «Неясно, за що вона дарована, чому саме вона, але якби її не виникло з хаосу буття, то що було б? Була б зовсім інша реальність. Іншої Павлові не хочеться уявляти». «Справді: щастя – завжди поряд. Просто його не помічаєш, кудись біжиш, женешся, щось відкладаєш і сподіваєшся – прийде час, і тоді… А воно довкола тебе, тут і тепер. Його просто треба відчути і бути вдячним. Із цим у нас, до речі, не завжди складається».
Дарина… «Усе, що є найтеплішого сконцентровано в ній. У цій середнього росту смаглявій жінці із заокруленим на кінчику носом». «Крім неї і мрій є ще вірші, але вони, на відміну від Дарини, можуть ставати непомічними, відгукуючись хіба німотою й холодом». Отак! «Тепло її шиї й щоки повніше за будь які слова».
Не дивина, що, наостанок, героєві стає «затісно» у рідному місті. Його манить Київ – столиця! «Він від’їжджає назавжди, як ніколи перед тим, і ця безповоротність підводить риску під усім, що було від народження й тепер завершується саме цим пероном і лінією привокзальних будівель, що темніють на тлі притомленого неба».
Зрештою, можливо, усе це приснилося, не тільки «неофіту», а й нам усім, в усякому разі читачам. Може нема й не було ніякого Пашка, Гулого, Дарини і всіх решта. Не даремно ж автор назвав свій роман так. Або ж «Сни…», у даному випадку, сприймються, як спосіб переосмислення пройденого. Ще Фройд колись писав про сни, як візію звернену радше до минулого, аніж прийдешнього. Як би там не було, але якщо це і був сон, то надто якийсь він реалістичний. Вирішувати залишається кожному індивідуально.
XII/2017
Петро ГНИДА,
м. Львів