Жило-було кафе, і звали його “Сочі”. Воно було велике і гарне, і люди його любили. Молоде воно ще було, всього 20 років, і все-таки бачило тисячі людей! Чого там тільки не було!І пишні весілля, і галасливі дні народження, і урочисті ювілеї, і незліченна кількість парочок, що приходять повечеряти. Вони зворушливо визнавалися один одному в любові, сварилися назавжди і тут же мирилися … взагалі, поводилися так, як і належить закоханим.
Усередині в “Сочі” було дуже гарно: на стінах великі картини і виткі зелені рослини, а в залах — масивні дубові лавки і столи з мереживними серветками… ввійдеш і замилуєшся! Кафе почувалося веселим і бадьорим, було повно сил і радісно-здивованого ставлення до життя.
Минуло півстоліття. Сочі було вже не впізнати: кафе постаріло і втратило колишню красу. Тепер його підлога рипіла, в щілини віконних рам дуло, а столи з плямами і зазубринами почорніли. У 70-річного Сочі був досить похмурий вигляд. Воно вже не відчувало в собі колишньої бадьорості, життя поступово покидало його.
Люди ще приходили, але їх було вже далеко не так багато, як в кращі часи. Завсідники проміняли його на новенькі, щойно відкриті кафешки, а ті, що зайшли вперше, лякалися його похмурого, втомленого вигляду і часто більше не приходили. Говорили: “Тут незатишно” або “Наше “Сочі” вже не те, що раніше”. Поступово відвідувачів ставало все менше, і кафе замість доходу стало приносити одні збитки. Його вирішили знести і знесли. А “Сочі” і радо було покинути цей світ, воно вже втомилося від життя.
На місці кафе розбили велику клумбу і встановили фонтан. Тепер це було красиве і затишне місце для відпочинку серед міського шуму і пилу. Туди і забрели одного разу під час прогулянки 70-річні старий і старенька. Сіли біля фонтану помилуватися квітами, озирнулися навколо і старий раптом згадав щось:
– Мені здається, що ми тут вже були раніше! Ти так не думаєш? Мені чомусь знайоме це місце …
– Що ти, – заперечила бабуся, – це все твій склероз! Тут тільки тиждень тому встановили фонтан, а ми лежали в лікарні і не могли тут бути.
– А все-таки були, я відчуваю! Стривай … але ж на цьому місці раніше було кафе!
– Кафе? А точно. Здається, “Сочі”?
— Ну так! І в ньому ми сиділи 50 років тому, коли я зробив тобі пропозицію! Пам’ятаєш?
— Звичайно. Я ще засміялася тоді, не відповіла відразу. А ти взяв мою руку, поцілував і сказав: “Я …
– Я буду чекати, скільки знадобиться, мила моя …
– … А через місяць я сказала “так” і незабаром ми одружилися.
Згадавши це, старі почали усміхатися і навіть начебто помолодшали. З того часу вони приходили на те місце майже кожного дня, і все згадували, згадували… І одного прекрасного літньоо вечора, коли вони сиділи, обнявшись, біля фонтану, то загадали бажання:
– От би нам померти разом, тут, серед квітів. Це була б щаслива смерть!
І в ту ж мить їх серця, що так довго билися в унісон і пронесли віддану, щиру любов через все життя, одночасно зупинилися.
Віталіна Лавдор