Вечір… Тиша лягає на втомлене моє обличчя… Я прислухаюсь. Ніжні обійми вітру заколихують, змушують закрити очі і віддатись поривам своєї згорбленої душі. І ось починається. Все, що так наболіло, що тривожило хоче вирватися на волю, намагається нагадати про себе, але я не можу відволікатися. Я мушу йти.
Почуття дають про себе знати вони захоплюють тебе зненацька і не відпускають. Тягнуть назад, змушують зупинитися. Я йду. Серце починає прискорено битися, неначе мріє розправити свої крила і вирватися з тісної камери, хоче вдихнути того благодатного повітря, відчути свободу, полегшення, піднятися до неба і ніколи не повертатися до нестерпного ув’язнення. Та марно… Крила його давно уже обпалені людьми, які обіцяли щастя, а дали лише смуток та біль. Я йду. Відчуваю як стомлені ноги відмовляються рухатися, тіло хоче відпочинку. Повернувшись, бачу скільки шляху вже встигла подолати і стає краще. Багато разів ходила цією дорогою, але тільки чомусь зараз помічаю ту надзвичайну красу в простому. Всі дерева, кожна травинка має свою чарівність. Часто люди не звертають уваги на красу у повсякденності і їх не можна в цьому звинувачувати. Всі ми різні тому не варто дивуватися, що хтось вважає інакше. Кожна думка має право на існування, кожне слово має право бути почутим. З моїх роздумів мене вирвав знайомий голос:
– Куди це ти йдеш? Вечоріє вже вертайся додому.
– Ні, ще хочу прогулятися. – Я не хотіла розповідати куди і для чого я йду.
Життя в селі мені завжди більше подобалося ніж в місті. Когось можливо лякав обсяг роботи, що там потрібно виконувати, але це дрібниці. Набагато важливіше це те, який досвід і задоволення ти там отримаєш. Ніщо не зрівняється з тим відчуттям, коли, прокинувшись, вийдеш на вулицю і побачиш як приходить новий день. Каплі роси на траві, розкішні квіти, озера, річки – ніщо не зрівняється з цим. Саме тут я відчувала себе вільною. Відчувала себе живою. У мене була мета, я знала, що хочу зробити, як жити, куди рухатися. Буденні справи, зустрічі із знайомими людьми, прогулянки в будь – який час робили мене собою. Ох, як я любила ті прогулянки. Я все б віддала, щоб повернутися в той час і пережити кожний день знову і знову, запам’ятати кожний момент, хвилину, секунду. Спогади навіюються так швидко і від них робиться сумно. Я йду. За роки життя в місті я навчилася приховувати все в собі. Нікому не цікава твоя особистість, ти непримітна істота, для тих вищих створінь, що призначили себе володарями життя. Все повернеться проти тебе: твої добрі наміри і вчинки спаплюжать і обіллють брудом. Довіра до когось може стати твоїм квитком в пекло. Там не існує слів порядність, честь, а лише виживання. Кожний свій крок ти повинен продумати мільйони разів, адже мусиш пам’ятати, що маєш багато глядачів, які чекають поки ти зробиш помилку, щоб відсвяткувати твою поразку. Для тебе це кінець, а для них початок. Кохання більше нічого не варте. Ці святі, сокровенні слова не мають своєї ваги. О, любов. Я не осмілюсь більше думати про тебе. Я порожня і буду такою, бо не маю права відчути твій подих і спів. Я покарана і своє покарання буду нести аж поки зірка не впаде мені до ніг. Я згадую. Переді мною ніби оживає та перша зустріч з тобою, твоє прекрасне обличчя, постать, рухи, голос, очі. Очі, які переслідували мене кожного дня з ранку до вечора, не даючи спокою. Мені не потрібний був спокій, мені потрібний був ти. Один твій погляд міг затьмарити весь всесвіт і достатньо було одного слова, щоб опустити мене на дно прірви з якої немає виходу. Та я його й не шукала. Поглинаючи кожний момент перебування з тобою я ніби збирала уламки одного великого пазлу, що дав би мені уявлення чи справжній ти. Справжній… Не хотілося ділити тебе з кимось, ти мав належати тільки мені тій, хто втратила інтерес до свого власного життя, бо думками весь час була з тобою. Ти так і не помітив цього. Твої бажання мали пріоритети, твої вчинки завжди були правильні, твої мрії були важливіші. Тебе вистачало для всіх, а мені було завжди мало. І коли ти гордо проходячи поруч не звертав на мене уваги, роблячи вигляд, що ми не знайомі це вбивало мене, в ту саму мить я була мертва. Ти вбивав мене сотні разів і навіть не підозрював цього. Моя душа кричала, рвалася, бунтувала проти розуму їй було байдуже вона линула тільки до тебе, а твої очі не прийняли її, твій холодний погляд змусив заплакати, замовчати. Надовго замовчати. Твоє життя продовжується, вирує, а моє втратило сенс. Хотілося б дізнатися чи згадуєш ти мене, коли йдеш до дому, готуєш сніданок або обіймаєш іншу чи згадував ти мене хоча б один раз? Звісно ні, ти напевно забув мене відразу, а так шкода, що я не змогла залишити свій слід в твоєму серці такий як ти залишив в моєму, щоб він хоч інколи нагадував про мене, щоб виснажував твій мозок і не давав змоги затьмарити мій образ в потаємних куточках твоєї пам’яті. Я хочу твоїх страждань, побачити каяття у твоїх гордих, незабутніх очах, як ти впадеш зі свого примарного трону і будеш благати прощення. Мій внутрішній демон хоче помсти, отримати задоволення споглядаючи твій крах, моя любове, і можливо тоді я зможу видужати, знову дивитися на світ як раніше, помічати не лише його недоліки, а й переваги. Зможу скинути той величезний вантаж, що каменем лежить всередині мене, викинути все старе, зламане, зачерствіле, подолаю те зло, що в’їлося в кожну мою клітину і почну спочатку. Але очі…як зможу я жити, забувши їх. Кохання моє, я так втомилася мовчати, боротися проти всього світу і проти себе. Я не маю надії. Мабуть несу своє покарання цілу вічність, а пройшла лише хвилина. Мушу зібрати всі свої шматки і продовжувати існувати. Так існувати, бо жити я припинила коли востаннє бачила тебе. Тепер лише порожнеча бездонна і чорна, що затягує далі і далі. Ти в цьому винен, щастя моє і немає від цього порятунку. Зупиняюсь. Ось воно те місце, куди я так хотіла прийти. Дивлюсь і бачу дівчину з малим блідим обличчям і страшним поглядом, в якому ніби зібралася вся печаль людства, всі гріхи і страждання. Вона мовчить. Саме тоді я збагнула невже я схожа на неї?
– Ей, голубко, відійди від води, бо ще застудишся.
А в мене не вистачає сил і поворухнутися. Невже я могла так змінитися. Ось так просто перетворитися в людину від яких обіцяла триматися подалі. Як могло це трапитися? Коли я втратила свій якір, свої принципи, ідеали як я могла так швидко знищити все найкраще в собі? Як я цього не помічала? Страх і відчай накривають своєю величезною хвилею. Час схаменутися. Прокинься, озирнись подумай хто ти є і ким хочеш стати. Що є важливішим копирсання в своїй голові і життя в минулому чи дорога далі до чогось нового, неймовірного і незабутнього. Вибір є завжди тільки необхідно мати сміливість зробити його. Минуле не повернути, а час іде і він нікого не буде чекати і йому байдуже на твої рани. Питання в тому чи ти зможеш іти разом з ним, не тікаючи в свій уявний світ. Непомітно стало прохолодно, вже образи дерев сховалися в густій чорній темряві, не чути співу птахів, лише легеньке шуршання листя. Відхожу від річки і йду по стежині в напрямку села. Легко посміхаюся. Іноді просто необхідно побути на одинці з собою, бо саме такі моменти можуть перевернути ваш світ, направити вас на істинний шлях, вказати правильний напрям. Прискорюю темп адже становиться все прохолодніше дивлюсь на небо і бачу безліч зірок, які виблискують, ніби діаманти. Не можу припинити любуватися цим краєвидом як раптом розумію, що я вільна. І від цього хочеться сміятися, танцювати просто жити, насолоджуватися кожною дрібницею. Стомлена підходжу до свого будинку востаннє глянувши на небо і бачу зірку, що падає мені до ніг.
Лера Бржестовська.