Павлюк Ігор. Лірика, ліро-епос. / І.Павлюк. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2014. – 208 с.

“Гра і битва” Ігоря Павлюка – це наріжний камінь, на якому кожен вдумливий читач побудує власний храм Душі. Збірка – межа, перейшовши яку ти вже ніколи  не будеш колишнім.  Збірка найкращого і нового, упорядкована дружиною поета Людмилою Павлюк. Внутрішні й зовнішні битви та перемоги, ігри та поразки, личини та сутності, сумніви й одкровення – все це та  значно більше на сторінках книги…

Художнє оформлення здійснила Ганна Осадко.

 

СПОЧАТКУ – ЛЮБОВ

(Авторська передмова до книги)

Оглядаюся на прожите й пережите – і розумію-відчуваю: поезія визначала мою долю ще з колиски, сама стаючи поетичною долею.

Поезія (ще не усвідомлена, не ословеснена, у стадії підсвідомого романтичного поклику-виклику) забрала мене із волинського села біля лісу до Санкт-Петербурзького військового училища. Поезія, означена вже першими написаними віршами, які прийшли до мене саме там, під шинелею, як солоно-солодкий вибух мого внутрішнього всесвіту, змусила наперекір здоровому глузду і всій радянській воєнній машині залишити цю елітну «фірму інженерних військ СРСР» – і примусово полетіти в Забайкалля будувати дорогу через дрімучу тайгу… І далі, далі… в журналістику, в науку… в драматургію, прозу…. Але ревниво не даючи комусь-чомусь забрати мене повністю. Першою і улюбленою мала і має бути вона – Поезія.

У межові, найболючіші моменти-періоди мого буття, здається, що поезія перемогла навіть боротьбу зі Смертю, не віддавши мене цій косатій Бабурі вже не раз.

Ділити мою душу (та й тіло) поезія була згодна хіба що лише з Музою і, як я зрозумів недавно, із променевим шляхом до Всевишнього.

Та-от, спочатку була Муза.

Коли, повернувшись із тайгового заслання аз грішний волею долі і долею волі працював у ківерцівській районній газеті на рідній Волині, прочитав у цій же газеті симпатичні вірші не знайомої мені дівчини, яка, як виявилося, працювала ще до мене в цій же газеті.

Звали цю русяву дівчину із волинського полісся Людмила Петрук.

Моя душа тоді чекала Такої…

Випадок допоміг долі.

Я душевно закохався у її вірші і в її автора заочно, а коли автор (уже студентка-відмінниця другого курсу факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка) приїхала в редакцію у гості, відвідати своїх недавніх колег, – мої почуття до поезії і до дівчини об’єдналися в одну велику і щемливу любов.

А далі, як кажуть, пішло-поїхало…

Опускаючи, природно, інтимні деталі-інкрустації, скажу лише, що через це почуття я круто змінив свої плани: вступив на факультет журналістики Львівського університету, а не в Літературний інститут у Москві чи в Київський університет, як мріяв раніше. Бо у Львівському вчилася Вона…

Її однокурсники чомусь прийняли мене за «Людиного братика», хоча вже невдовзі ми з нею справили студентське весілля, на якому весело й лірично гуляли два наші курси: третій і п’ятий…

Потім у нас народилися дві доньки: Надія і Олеся.

Було життя.

Були пригоди, подорожі у різні світи, похорони рідних і близьких, весілля, хрестини, відчаї і радості, світло й тіні…

Захищено дисертації.

Видано тридцять різножанрових і різномовних книг.

Мемуари чекають своєї черги.

Але головне зостається з нами поезія.

Ця, що перед Вами, – тридцять перша книга моєї лірики.

Вона укладена, впорядкована моєю дружиною – Людмилою Павлюк, яка знає мене 28 років.

Це одна вічність.

Бо це вік життя кількох поетів, яких прийнято називати геніальними.

Тому їй, законній Музі-коханці, можна довіряти, вірити.

Вона перестала писати вірші…

А я пишу їх за двох (можливо, за трьох, адже моя мама померла після кількох днів після мого народження через фатальну помилку лікарів), пам’ятаючи контексти, в яких народжувалися і вирощувалися вірші, першим читачем і критиком яких була, є і буде вона – моя дружина-Муза.

Отож, читайте, співайте (для мене поезія – то написана словами музика), думайте-гадайте…

Ідемо на Ви.

 

Ігор Павлюк