Чесно кажучи, не хотілося аналізувати 3-є число альманаху «Франкова нива» (далі ФН), видане до 162-ї річниці від дня народження Івана Франка /Львів, Сполом, 2018, 503 с./, оскільки доволі детально розглянуто попередній.

Не хотілося, але з певних причин довелося. Чому? Бо у ньому, як і в попередньому упорядники і науковці Микола Зимомря та Богдан Завідняк, як мовиться, знову наступили на ті самі граблі, себто жодних висновків із критичних зауважень не зробили, а навпаки, повторили й поглибили попередні помилки та недогляди.
Забігаючи вперед, наведемо основні недоліки нинішнього видання. Мається на увазі ігнорування реального стану об’єктивних речей; за окремими винятками, одна й та ж автура; постійне вихваляння свого творчого доробку; поспішність у доборі матеріалів і т. ін. Усупереч думці Уляни Галів, Тетяни Ліхтей, що, мовляв, альманах «Франкова нива» – цілісний, неординарний, просякнутий яскравою символікою», це, м’яко кажучи, далеко не так! Далі. Вікторія Жулан стверджує, ніби «М. Зимомря, Б. Завідняк, як завжди, зібрали і систематизували як свій доробок, так і відомих митців». І це – правда.Правда й те,що твори упорядників і жанрово, і посторінково переважають твори інших авторів, зокрема тих, що лише починають своє літературне життя. Втім, ознайомити з кількома новими іменами ще не означає всієї повноти і тяглості поколінь…
Так, це добре, що в розділі «Поезія» ФН присутні відомі імена – світлої пам’яті Ігор Качуровський, сущі Микола Петренко, Любов Рудавська-Вовк, Любомир Сеник, Ольга Яворська. Вони мають що сказати й запропонувати читачеві. Гарне враження справляє і поезія Любові Бенедишин /Львів/, Ольги Іванів-Вакуленко /Щирець, Львівщина/, Олени О’ ОЛІР-Брасиліної /Київ! / та інших.Зрештою,чому немає творчого доробку поетки із Самбірщини Любові Проць? Що,вона дальше живе,ніж поети Закарпаття чи Львова?!.
На жаль, структурна канва ФН у жанровому відношенні окреслена не зовсім чітко. Мабуть, треба упорядникам бодай фрагментарно звернути увагу на такі зразки творчости, як краєзнавство, композиторсько-пісенна діяльність, фольклор, дитяча література тощо. Втім, щодо останнього, то дехто може заперечити. Мовляв, збірник присвячений Іванові Франкові. Так то воно так, але…Але скільки тут творів чи присвят, які мали б відображати титанічну постать генія нашої нації? Аж два-три…
А тепер конкретніше. Шкода, що серед нових імен – відомих і не дуже – красуються одні й ті ж, котрі у кожному конкретному випадку можна зарахувати до фундаментальних…У поезії – це Богдан Завідняк, Богдан Британ, Роман Квітневий-Іванців, Йосип Фиштик. А де інші? У прозі – Микола Зимомря, Роман Соловчук, знову Йосип Фиштик. У критиці – Б. Завідняк, М. Зимомря, Іван Зимомря, Р. Соловчук.Чомусь немає членів НСПУ Михайла Шалати, Романа Пастуха, Андрія Грущака, у кожного з яких – не один десяток літературознавчих статей та фахових мистецьких оглядів!
Втім, у прозі ФН теж є свої плюси і мінуси. Як завжди, тут домінують образки Миколи Зимомрі ”Ремінь”, ”Почуття долоні” , ”Сон крізь віконце”, ”Життєвий пісок”, ”Зла тінь”. Це не що інше, як короткі життєві оповідки! До того ж на збиту тематику. Самі назви творів є свідченням сказаного. Деякі критики неодноразово зупинялись на прозі цього автора, що жанрово вона значно не дотягує до новел чи оповідань. Натомість актуальність деяких із них є незаперечною. Як і художній рівень письма автора. Однак це не заважає декому вбачати у них мало не вершину геніальності…
Ось промовиста новела Віктора Кирія “Грибочки – боручики”. У ній виразно відчуваються містичні мотиви, які часто-густо мають місце в житті. Виглядає, ніби це не новела, а маленька повість. Цей твір, якщо продовжити, може послужити фундаментом для роману. Тема, як і сюжетика, варта того, аби над нею ще попрацювати.
Примітною є новели Аделі Станіславської /Олександри Федів/ “Файний” і “Бабине весілля”. Короткі, немов рубані речення, фольклорні мотиви, м’яка гуцульська лексика, народні висловлювання – це ті мистецькі стрижні живописання, котрі визначають вартісність оповіді. У її новелах відчутне життєствердне перо, світ незабутнього Романа Федоріва. Можливо, родича письменниці…
Вагомий дебют і головного редактора часопису «Франковий край» Івана Шведа. Його прозові візії належать до, так би мовити, теологічної тематики. Сама назва публікаціі «Філософські етюди: любити, пізнавати, співтворити» підтверджують це. На користь такого висновку свідчать оповідки «Віра», «Світло розуму», «Точка переходу», «Духовна вісь і світова лінія», «Духовна гравітація», «Покаяння», «Преображення», «Повернення у світ», «Би не гірше», «Від ілюзій до реальності», «Богоявлення». Його писання повчальні і світлі, наснажені релігійним змістом. Здається, наш колега знайшов свою власну творчу нішу в прозі. Раді за нього.
Драматургію у ФН репрезентують Юлія Драгун казкою для дітей «Шукачі добрих справ» та Олександра Завідняк /Палюх/ «Різдвяною містерією». Обидва твори – на часі, високохудожні, потрібні, особливо для підростаючого покоління.
У критиці теж домінують прізвища Б. Завідняка та трьох Зимомрів – Миколи, Івана, Мирослави. Незрозуміло інше: яке відношення до критичного цеху мають Роман Соловчук та…голова Дрогобицької районної ради Михайло Сікора? Щодо Р. Соловчука все нібито зрозуміло. Його стаття «Співець небесної діадеми» є нічим іншим, як літературним портретом упорядника та редактора альманаху Богдана Завідняка, котрого захвальний «критик» назвав ні багато, ні мало, а «людиною-оркестром… У публікації надибуємо лише хвалебні сентенції і не надибуємо жодного критичного зауваження. Є довгий список виданих «на-гора» книг, статей, заслуг. Складається враження, ніби статтю писали два автори – Р. Соловчук і…сам Б. Завідняк…Це по-перше. По-друге, співавтором статті «Часопростір у кольорах доби» про творчість Богдана Британа чомусь є голова Дрогобицької районної ради М. Сікора. Це не тільки сумнівнно, але й смішно, бо ж він ніколи й ніде не проявив себе як журналіст, фаховий літературознавець, есеїст. Тож чи не є автором згаданої статті М. Зимомря або хтось інший? Скажімо, Іван Швед? Адже така чи подібна стаття була в нього про того ж Б. Британа…
Добре «скроєні» рецензіі Б. Завідняка про творчість Богдана Стельмаха «Поет ліричного тайнопису» і про творчість Ольги Яворської «Лебідка Гнатюкового грона», Романа Банського про поезію Романа Квітневого-Іванціва «Нова літературна зірка на поетичному Олімпі» та Ігоря Фарини «Зорі засвічені душами» про «Антологію Бойківського краю»/ заг. ред. Олеся Дяка. – Львів-Дрогобич, Коло, 2017 р. – 360 с./.
Є у ФН і розділ перекладів з інших літератур. Тут, як і в попередньому числі альманаху, вміщені переклади Б. Завідняка, Олени О’ ЛІР, Ігоря Качуровського та Олени Іванців-Вакуленко. Знов, як і в попередній книжці, упорядники альманаху дують у ту ж саму дуду… Якщо у 2-ому випуску ФН прозові етюди М. Зимомрі надруковані хорватською мовою /хто їх зрозумів?/, то у цьому – німецькою та російською.Так, мовою московського окупанта читачі ще сяк-так зрозуміють, але як бути з німецькою? Цю філологічну вмотивованість і слабкість упорядників складно зрозуміти. А може, це не що інше, а ЕГО? Коли ще надрукувати й англійською, то твори М. Зимомрі можна подавати на Нобеля!
Ще один розділ у ФН вельми цікавий. Це «Наші краяни». «Його стожари і роки»– слово про книгу поезій «Центр Європи» поета зі Стрия Віктора Романюка. Тут усе зроуміло: В. Романюк – відомий поет, політичний і громадський діяч, депутат Верховонї Ради першого демократичного скликання, культурно-громадський діяч. Не зрозуміло інше: чому в альманасі появилася про нього та сама стаття, що і в книзі В. Романюка «Центр Європи»? Більше того, у першому випадку вона підписана прізвищем самого М. Зимомрі, а в альманасі до неї «причеплені» ще й інші прізвища – Ігоря Добрянського та Миколи Ткачука?То хто насправді її автор?
Далі. «Свої зернини для посіву» /так зветься стаття М. Зимомрі та І. Шведа/ про голову райради того ж Михайла Сікору. Його «зірці, що засвітилася в листопаді 1957 року над присілком Торховим у селі Нижні Гаї…» відведено аж 32 сторінки! М. Сікора фіґурує тут не тільки як відмінний керівник району, гойний господар, але й прекрасний отрок роду свого, вірний син України, великий патріот, меценат рецензованого видання і прочая, і прочая… Словом, тут змальовано його родовід, дитячі, шкільні, студентські роки, трудові й чиновницькі здобутки і звитяги. Для підсилення образу зразкового керманича району навіть долучена притча про народження Ісуса Христа у Вифлеємі…
Цікаві й такі пасажі: «Села і присілки, вигони Великі і Малі Ласки, Малі та Великі Верховини, де він свині пас, були йому першою доброю та дуже важливою школою, в якій він учився приймати самостійні рішення та відповідати за них…». Либонь, цьому сприяло й те, що «вплинув на його долю й знак Глави воїнства світла: змалку в хлопцеві проявилися задатки лідера…» От так-так! Уже в босоного пуцьвірінька просвічувалися риси майбутнього керівника: «де людська гуща, там й Михайло Сікора, який вміє не тільки очолити, але й повести людей /куди,за ким?).”
До речі, поет і громадський діяч Павло Головчук М. Сікорі сотворив навіть присвяту «Ти прямував сходами до престолу…». У вірші є просто-таки захвальні речі: «Між Сходом і Заходом знаходишся, // Бо Ти воїн України – титаніт!. // Ти посіяв, як добрий сіяч – // А плоди позбирає Небесний Косач!». А ще таке: «А Твої руки завжди знайдуться // В руках племен Вічного Творця!». Після таких велемовних слів і сам не зможеш, голово райради, себе не любити!
Не гірше втнув й інший поцінувач ФН своїм «Зеленосвяттям»: «Зеленосвяття з причини виходу у бентежно-невловимий світ двох чисел «Франкової ниви» відбулося під патронатом та за підтримки Михайла Сікори – голови Дрогобицької районної ради.То достойний здвиг угору галицького патріота, аби під клубочками вітровію /?/ грона на духовному винограднику призабуто не здригались /?/ у мінливо-байдужій імлі».Що цим хотів сказати автор витієватої супліки, не утямиш! Хіба що простежується хибна самооцінка свого приятеля, що пре через край…
Як бачимо, до- обре попотіли автори статті /хоча відчувається рука одного!/ та іже з ними, співаючи осанну патронатові альманаху. М. Сікора показаний не тільки земною людиною, але й заледве не…Ісусом Христом. Чи не тому,що фінансує /але чи справді своїм коштом?/ це «приватне» видання, де «хрестоматійні» автори та їхні чолобитники з випуску до випуску можуть надуспішно друкуватися і,звісно, славою,як циган, потішатися. Варто порадити захваленому героєві публікацій запитати самого себе: «На біса мені ті дифірамби, що замість позитиву сприймаються як негатив і викликають іронічну посмішку читача?».
І ще про одне актуальне й досить важливе. Перше: чому в альманасі, присвяченому Іванові Франку, є все, крім, за окремими винятками, присвят чи творів про нашого світової слави письменника? Друге: чому в д ФН відсутні твори інших поетів-бориславців Ольги Сидорак, Ганни Костик, Ігоря Юринця, Андрія Грущака? У них теж є твори, а то й цілі цикли про нашого Галицького Будителя. Зрештою, не гріх би передрукувати твори і тих письменників, котрі вже у Засвітах: Івана Гнатюка, Євгена Титикайла, Ігоря Нижника. І в них є твори про автора повісті «Борислав сміється”.Цікаві і неординарні.
Хтось може запитати: «А навіщо? Адже вони є у їхніх книжках?» Так, є, але хто про них нині знає? Третє: чому не друкуються твори і дрогобичан – Михайла Шалати, Романа Пастуха? До речі, в другого є три книги плюс низка статей і в’язанка віршів та поем про Івана Франка! Книги цікаві, талановиті.Є добротні письменники і в Стрию, Самборі,в інших галицьких містах. Чому упорядники їх ігнорують? Натомість є ціла галерея письменних людей із малої батьківщини Миколи Зимомрі – Закарпаття. І це не вперше. Але постривайте: на Закарпатті теж виходять збірники, альманахи, періодика, в яких знайдеться місце для прослави творчості тамтешніх літераторів.
Ще і ще. Як так сталося, що у ФН вміщено альбомний етюд «Велика родина» покійної нині Дарії Соловчук? Вона ж бо ніколи не була ні журналістом,ні письменником! Схоже, це абсолютно невмотивована затія Р. Соловчука, аби свою суджену увічнити. Ведмежу послугу зробили школярці Юлії Фиштик статею «Світ на зеленій землі» М. Зимомря, Мирослава Зимомря та В’ячеслав Ярош. Таким щедрим славослів’ям можна не так допомогти талантові, але навпаки. Подібне траплялося в літературі не раз.
Що додати до сказаного? А те, що українці мають дуже прикметне прислів’я: «Своя сорочка ближче до тіла». У трьох числах ФН є ціла вервечка одних і тих же прізвищ упорядників – брати, дружини, знайомі…На жаль, увесь цей гурт вважає себе за вершину класичної досконалості! Нам же вони видаються Спілкою нарцисів та «сімейного підряду» з обмеженою відповідальністю… А ще в упорядників існує цікава практика: хтось один пише, а прізвищ авторів – два,три…
Насамкінець дивує такий явний цинізм. Коли М. Зимомрю запитали, чому в альманасі ось уже вдруге немає творів інших відомих місцевих членів НСПУ, то цей доктор філологічних наук, професор, академік Українськоі АН вищої школи обійшовся реплікою: «А чого вони нічого нам не надсилали? Втім, це байка: у наступному випуску будуть ці хлопці». Але куди і кому вони мали надсилати тоді й надалі, якщо випуски ФН готуються кулуарно, без телефонних або усних пропозицій?

Так, це перший цинізм. Другий: при зустрічі Б.Завідняк автору цієї рецензії повідомив, що він підготував для третього випуску альманаху його поезії. Так- так, пообіцяв – і обіцянку- цяцянку не виконав. Вийшло так, як у цій приповістці: «Казав пан- кожух дам, та слово його тепле…». А ще – той пан з науковим вишколом, поліглот!..Для чого було тоді обіцяти, га?!.

Андрій ГРУЩАК,
член НСПУ.
м.Борислав /Львівщина/

“ЗП”: Мабуь, Микола Зимомря та Богдан Завідняк мають теж, що сказати у відповідь автору цієї статті, бо правда, як підказує досвід, яко палиця, має два кінці.