Васильчук В.Б. Пробач мені, Цукерочко!: оповідання. – Житомир: Вид. О.О. Євенок, 2017. – 88 с.
За роки літературної роботи мною написано чимало рецензій, що не є дивиною для критика. Але упіймав себе на одній особливості. Серед моїх відгуків – твори про книги поезій і прози, літературознавчі та художньо-публіцистичні збірники. І жодного оприлюднення розмислів про видання для наймолодших читачів, хоч сам інколи беру їх у руки. З точки зору елементарної логіки це можна назвати якоюсь незрозумілістю. Та що вдієш, коли воно так у реалі?
Хоч зізнаюся: неодноразово робив спроби «прикайданити» себе до робочого столу, щоб створити такий опус. Та, на жаль, справджувалася поговірка про те, що силуваним конем далеко не заїдеш. Бо з моїх «творчих мук» нічого путнього не виходило. І у безсилій люті шматував всипані мачинням буквиць аркуші паперу.
Не знаю, як довго це тривало б, та якось в одній з газет прочитав інтерв’ю письменниці Марії Людкевич зі Львова (авторки 27-и видань для дітей), яка нарікала на неувагу літературної критики до творів для наймолодших читачів. Зачепило! Вирішив повернутися до старого задуму і відгукнутися рецензією на подібне видання. І в поле зору потрапила книга «Пробач мені, Цукерочко!» Віктора Васильчука з Коростеня, що на Житомирщині.
Вважаю написане до певної міри творчим експериментом. Адже вперше пишу про книгу для дітей. Так би мовити, освоююся у висловленні літературознавчої оцінки творів ще малознаного (для мене) пласту книжності. Отож вирішив не винаходити велосипед (хоча, можливо, специфіка твору і спонукає до цього), а писати про книгу так, як про «доросле» видання. Розумію, звісно, що не всім сподобається такий підхід. Але… Хочемо того чи ні, а резонні зерниночки існують. Сприйняття дитячого мікросвіту з дорослої «дзвінниці»? Погодьмося, що саме його пропонує автор, умовно, «залізаючи в душу підлітка». А якщо воно так, то чому і не подивитися на книгу «дорослими» очима? Тим паче, що літературний критик перебуває у такій віковій категорії, що їх має.
Це – так би мовити преамбула (нехай і великувата за обсягом) до моїх розмислів. А тепер – про суть. І почну з твердження, що Віктор Васильчук не належить до літературних неофітів. Заперечить це, зокрема, книга «Несподівані зустрічі», котрою він дебютував ще у далекому 1992-му. А ще ж були «Не стріляйте, дядьку!..», «Чорнобильські поневіряння Бучі», «Чому Нічка посварилася з Ранком», «Мандри темно-вишневої самописки», «Гавчик і Курчатко», «Казки від дяді Віті», «Пригоди Сновиди та його друзів», «Під знаком Риб» та інші видання, котрими автор утвердив себе, як вдатного ловця слів (так іноді називають письменників) на ниві літератури для дітей. Мені доводилося перечитати деякі з цих прозових збірок і смію сказати, що автор вміє зачепити словом струни дитячої душі. Без надокучливого моралізування, що дуже подобається дорослим, які переконані, що воно приносить шкоду вихованню.
І ось перед нами з`являється нова книга «Пробач мені, Цукерочко!». Про що ж розповідає вона? Якщо коротко, то знову йдеться про те, що справедливість неодмінно восторжествує, хоч шлях до неї завжди є непростим. Загальникове твердження? Воно звичайно – так. Але, на мою думку, подібне узагальнення належить до вкрай необхідних. Вже хоча б тому, що допомагає углибитися в сюжет. Адже результат «пірнання у нього» не може не зацікавити. Починається все з того, що мама хоче, аби Юрчик навчився грати на акордеоні. Але малий шибайголова не горить особливим бажанням до цього. І він вмовляє знайомого директора магазину Миколу Федоровича не продавати родині музичний інструмент. Має на те поважну причину: хоче доглядати собаку. Врешті-решт (цим завершується книга) його мрія стає реальністю. Хоч і не без пригод з певними дозами гірчинок.
Як на мене, то у сюжеті попри його тривіальність відображено те, чим живе Юрчикове покоління. Зрештою давайте згадаємо, що і ми у дитинстві теж були такими. Й Віктор Васильчук точно підмічає це. Але веде розмову про ситуацію з врахуванням часовиміру. Згадався ще один момент: як невимовно радіє Малюк з відомого твору про Карлсона, коли батьки купили йому цуценя. Певні аналогії тут, мабуть, можна провести. Правда, з великою дозою непростості. Якщо у всесвітньовідомому тексті владарює добре дитяче фентезі, то в українця Віктора – своєрідні доторки до реальності. Доторки, яким віриш!
Маючи їх при собі, спробуємо плисти далі у світ словосполучень. Впадає у вічі, що письменник вміє неквапно розгорнути сюжетну лінію, залишаючись при цьому ощадливим у словах та образах. Нерідко від цього маємо вибуховий ефект, бо перед внутрішнім зором читальників зримо постає картина, котру він прагнув змалювати.
Дещо розпросторимо цю думку. І перш за все скажемо, що у новому творі літератор виявив себе у ролі тонкого психолога і знавця людських сердець. Й при цьому з`являється можливість говорити про естетику письма, збереження міри у її мудрості та краси. Відчувається, що письменник спроможний переломити світ і через призму іншої людини. І жодного значення немає те, що це стосується дорослої людини чи підлітка. Чомусь згадалося, як директор магазину Микола Федорович виявляється тонким психологом, пропонуючи Юрчиковим батькам відправити хлопця в село Березівку до його батька. Ніби й немає нічого надзвичайного. Скільки разів таке траплялося в житті! Та зумисно зупиняюся на цьому моменті, констатуючи той факт, що автор через тривіальну ситуацію зобразити те, як простість допомагає показати перелом у Юрчиковій свідомості. Перелом без тіні моралізування, що вважаю дуже важливим для творів такого ґатунку.
Мені здається, що варто повести мову і про таке. Ми звикли говорити, що прозовий твір обов’язково повинен вказувати на час дії. Необхідна умова! Але особливої пікантності (не побоюся такого твердження!) додають імена і топоніміка. Сумніваюся у тому, що мені вдасться перерахувати усі такі «ознаки часу». Тому згадаю лишень про ті, що запам’яталися: мама Зіна, татко Степан, Федір Остапович, донечка сусіда діда Федора Софійка, Березівка… Чи не можна тут говорити про позитивний ефект від емоційності у вищезгаданих словосполученнях?
Наступний момент – пейзажність, що нею послуговується автор. Акварельність. Навіть починає здаватися, що руками чи поглядом доторкаєшся до описуваного автором. «Щойно дощ під звуки травневої громовиці рясно зросив злегка засмарагділі клапті газонів, що де-не-де притулилися під однотипними багатоповерхівками». «Неподалік від невеличкої річечки, що носила назву відомого жовтовухого плазуна. Вона й справді вужем звивалася між акуратними хатками і губилася за селом, десь у густому лісі». «Зненацька біля неї, здійнявши хмару куряви, загальмувала пошарпана вантажівка. Грюкнули розхойдохані дверцята кабіни і з авто вискочив коренастий чоловік з похилими плечима, у засмальцьованих джинсах і чорній робі». Згоден, що не кожен віднесе останню цитату до виявів пейзажності в інтерпретації письменника. Та й не ставлю перед собою такої мети. Бо маю намір підкреслити дещо інше. Зосібно. Вміння автора поряд з пейзажем створити картинки буденності, в яких немає зримих описів краси рідно краю. Та повернімося до питання про пейзажність, що не є таким простим, як може здатися на перший погляд. У творі «Пробач мені, Цукерочко!» маємо мінімалізм пейзажних описів. Якщо виходити з логіки побудови твору, то так воно, очевидно, і має бути. Хоча особисто жалкую, що таких картинок обмаль. Враховуючи те, що отак ненав’язливо можна відкривати юним красу рідно краю. Особливо в наш динамічний час, коли припадання до пейзажності дехто зараховує до архаїки невиправного штибу.
А тепер поговоримо ще про деякі виражальні засоби, зокрема. уваги заслуговують порівняння. «І він почимчикував вулицею, підстрибуючи, ніби виробляв умовні футбольні фінти». Разом з порівняннями типу «весь час мов дзиґа, крутився коло дівчини» словосполучення створюють колоритність. Слід, очевидно, торкнутися і такого читання, як присутність поетичних уявлень у прозовому тексті. «Тепер згорблені дерева розправили свої могутні плечі». Ще можна говорити про такі вдатні (на мою думку) словосполучення, як «руки-віти». Очевидно, дехто скаже, що не варто вдаватися до поетизмів, змальовуючи звичну ситуацію. Та мені здається, що така позиція не витримує серйозної критики. Поетизми у прозі потрібні. Назвав би їх необхідним атрибутом високоякісного тексту.
Є ще кілька питань, які хотілося б зачепити в цьому опусі. Автор означує твір, як оповідання. Це – його суверенне право. Але мені чомусь здається, що «Пробач мені, Цукерочко!» радше є повістю з невеликих оповідань та етюдів. А ще бажається повести бесіду про мову твору. Зрозуміло, добре, що Віктор Васильчук, як письменник, сповідує вірність сучасному українському літературному мовленню. Але хотілося б більшої мовної прив’язаності до території, де живе автор. Хоча, можливо, це – лише моє бажання.
Наостанок ще про один момент згадаю. До якої літературної течії варто віднести твір. Та з моєї точки зору це – традиціоналізм без будь-яких модернових штучок. Не маю на увазі «літературний нафталін». Боронь, Боже! Так прагнеться у річищі сучасної літератури зануритись у джерелицю традицій. І добре, що книга «Пробач мені, Цукерочко!» дає саме таку змогу. Очікуватимемо подібного і від нових книг Віктора Васильчука.
Ігор ФАРИНА, член НСПУ,
лауреат Всеукраїнської літературної премії імені братів Лепких
(м. Шумськ, що на Тернопільщині).
