26 березня цього року нашому видатному землякові, політв’язню, лауреату Шевченківської премії Степанові Сапеляку виповнилося б 65. Того дня, сонячного суботнього опівдня, на подвір`ї його альма-матер – Росохацької ЗОШ І – ІІІ ступенів, відбулося гідне пошанування пам`яті поета. 23 березня було оголошено про заснування Всеукраїнської премії ім. С.Сапеляка редакцією журналу «Золота ПЕКТОРАЛЬ», НСПУ, Харківською та Івано-Франківською обласними організаціями НСПУ. Редактор журналу «Золота пектораль» Володимир Погорецький зініціював встановлення та поофірував виготовлення меморіальної дошки Степанові Сапелякові. У день народження письменника й громадського діяча відбулося відкриття пам’ятної дошки.
Віддати шану знаному в Україні митцю з`їхалося творче товариство, його друзі з Тернополя, Чернівців, Івано-Франківська, Закарпаття. Серед них – голова Івано-Франківської обласної організації НСПУ Євген Баран, голова Тернопільської обласної організації НСПУ Олександр Смик, художники Богдан Ткачик та Євген Удін, культурно-громадський діяч Богдан Хаварівський, редактор журналу «Літературний Тернопіль» Богдан Мельничук, режисер Орест Савка, заслужений артист України Іван Дерда, поет-пісняр Василь Кузан, письменниця Ганна Костів-Гуска… Приїхала родина з Тернополя, прийшли земляки-сільчани. Прибули народний депутат України Олег Барна, депутат обласної ради Любомир Білик, керівники району – голова райдержадміністрації Михайло Сташків, голова райради Віктор Шепета, їхні заступники Іван Віват та Петро Пушкар, Чортківський міський голова Володимир Шматько, начальник районного відділу освіти Ірина Гулька й ін. Представники духовенства краю – священики Богдан Школьницький, Євген Махніцький та Василь Погорецький освятили меморіальну дошку, честь відкрити яку мали мама поета Ганна Сапеляк, нардеп Олег Барна й архівіст Богдан Хаварівський, та відправили поминальну панахиду. Молитвою та хвилиною мовчання присутні пом`янули видатну особистість, засвітили лампадки, поклали квіти. Педагогічний та учнівський колективи Росохацької школи підготували невеличку урочисту програму.
Спомини, спомини… Вони линули з уст матері поета Ганни Сапеляк, котра у довгому монолозі намагалась викласти увесь біль-розпач отої гіркої кривди, що зазнало її материнське серце, трагічність пережитої напару з сином, розділеної (а відтак, на її сподівання, безперечно полегшеної для синових пліч) його сумовитої долі, свою безмежну гордість за рідну кровиночку й невимовну любов, яка проривалася крізь плетиво скупих слів жінки-селянки й без сумніву гостро відчувалася усіма присутніми. Почуття усіх, хто того дня був на заході в честь Степана Сапеляка, до Ганни Сапеляк, викликані її з душевним надривом зробленим виступом, висловив літературознавець Богдан Мельничук. Унікальній із матерів – мамі Степана, присвятив він поетичні рядки, в яких рефреном проходить думка про сокровенне материнське відчуття оберегу, що й зараз б’ється у серці, не даючи спокою: «Якби ж то я поруч, синочку, була, тоді б я напевно тобі помогла»…
Майже брат Сапеляка (як він сам себе представив) Євген Баран зауважив, що «Нема пророка в нашім краю, а є людина, котра завжди протягом життя любила Україну й продовжує любити, навіть відлетівши. Відлітають найближчі, а ми кажем – журавлі».
«Чуєш, брате мій, товаришу мій…» – звернувся пісенним поривом до побратима, який посмішку й душу проніс крізь нелюдські катівні, Іван Дерда. Словами у відповідь було Мельничукове:
Степане, Степаночку, нації совість,
страждальце в Сибіру за нас за усіх,
ми чуємо з неба твій голос-журбопис,
що кличе до дії вкраїнців живих.
Оксана Свистун, “Голос народу”
Фото Ореста Лижечки
