Мотто:
(…) а Бог разом із тобою
дивиться на дощ
за вікном
Вірш «Дощ за вікном»
Поетична книга Станіслава Новицького «Лабіринти світла» побудована за ознакою філософського принципу, що не все – якби нам здавалося на перший погляд, є дароване навічно. Тому важливі є миті захоплення життям і споглядання в колодязь надії, як в невгасаюче жевриво.
Така стилістика, наскрізь глибока і вивершена приходить до поета, щоб заіснувати в складній семантиці його рядків. Вона має надати сенс запитанням – як існувати, як бути, чи як нести пломінь поезії, щоб вона палала і не гасла. Така філософська настанова, це хід в сторону давньої традиції платоніського логосу, у її діалогічність, але також в українськість і її ментальний пульс часу – болючий, вибагливий і справжній.
Станіслав Новицький, як поет і творець власного поетичного «лабіринту», дуже вимогливий до себе. Втім кожне його слово, хоч і передумане та затиснене в кулак, народилося спалахом натхнення. Це найбільш помітно у харківському періоді творчості, коли поет навчаючися, писав ліричні вірші, яким надавав духовну філософську сутність. Але і потім, коли прийшли поетичні книги та їх літературознавче обговорення, поета не полишав високий стиль і мужність, критичність і стриманість.
У книзі «Лабіринти світла» поет шукаючи довершеної форми, прикликує близькі йому топоси, в їх конкретному та загальному значенні. Це власні поетичні відкриття, сперті на особистісні символи, освітлені пам’яттю, чи знаками з минулого, але з внутрішнім авторським відчуттям.
Творчість Станіслава Новицького в переносному значенні, це смислова лірика, яка живтиься авторською метрикою. Вона в якомусь глибшому сенсі наближається до емоційності, тобто до надання слову його справжньої назви:
залишились білі хмари в небеснім колі
залишились маленькі світлини в альбомі
залишились поцілунки та нічні вулиці
залишились доторки доторки доторки
(Вірш «Я кохав жінку із сірими очима»)
В книзі привертає увагу категорія аористичного часу, так сильного прикріпленого до означення подій з минулості, важливого для прочитання обставин які трапляються у послідовності життя. Тому творчість Станіслава Новицького несе, як повноводна ріка, вагомі та потужні емоції і метафоричні опоетизовані сенси. А ще творця не полишає свідомість, що поезія – це стан святості, а не денотації, тобто буквального значення символу. Творець говорить це у вірші «Яблука в порожнечі світань», вбачаючи у слові надсенс існування:
яблука в порожнечі світань
яблука в долонях трави
яблука на підвіконні
стомлено стукотять (…)
.
побіля криниці намалював
на корі дерева лелеку
хай летить до землі
напитись води
.
бо що тут
яблука стукотять
на підвіконні
сорочка у воді
як непохитний човен
присутності білого кольору
.
У збірці віршів Станіслава Новицького більше таких філософських прапочатків. У творі «Яблука в порожнечі світань», вони оконтурені неповторною стилістикою та емоціями. Символ лелеки, як семіотична конотація, означає відкликання до досвіду минулого, коли поет малим хлопцем, спостерігав за природою рідного степу і пізнавав його символи.
Ми бачимо це на прикладі твору «Остаточність голосних літер», де об’єктивна дійсність, обставини та менталітет визначають конотативне біополе. Яблука, символ райської заборони, набувають філософського розширення в якусь таємничому ізотропну сенсуальність. Цей образ, неначе хвиля розходится рівномірно в усіх напрямках і нагадує, що велич поезії закодована у її духовності. Втім для Станіслава Новицького притаманною залишається абстрактна первинність і згущена магія поезії:
я заплутався у молодій лозі
в садку з прочиненими дверима осени
в садку з холодними губами яблук
такими як твої губи в моєму серці
.
тепер біля мене
остаточність голосних літер
остаточність жовтого кольору квітки
безтілесність хмар
(безтілесність яблук)
.
тепер біля мене
ніхто не схожий на тебе (…)
.
Стилістика автора книги «Лабіринти світла» побудована шляхом метафоризації та метонімізації тексту. Вона дає почуття, що в слові, може відбуватися евокативний сенс поезії. Для неї бо, як в лабіринті – існують емоції, триває світло метафори, яке торує шлях до серця людини. Цей шлях не є суголосний з дійсністю, чи щоденням, бо він глибоко міфічний і духовний.
мабуть у найглибших снігах
не прокидаються наші сни
бо й вони за товщею вечорових дерев з
а найтоншою хвилею теплоти
туляться до чужих тіней
без спочинку без вітру туляться
.
у повільній мінливості щезання
тільки метелики відчуватимуть самоту
тоді для них пісок з глиною стане гніздом
вода стане кров’ю
а наші слова порожнечею
бо
хто за тобою
в глибокому сні
зостанеться
тільки метелики на білих квітах
тільки видива весни більше нічого
(Вірш «День останнього метелика»)
.
В своїй творчості Станіслав Новицький, як мистець метафори і слова, усвідомлено стає віч на віч зі своїм сучасником. Цей стан і справжній і апокрифічний, бо поезія не визнає приземлення і не погоджується бути служницею буднів.
Бути крок ближче до сучасного читача, не означає суб’єктивного виходу до нього. Переходячи рубікон сучасності, автор виходить до читача зі своєю об’єквтивністю. Тобто, не осуджує дійсності, не дорікає їй, не ставить клопітливих для неї запитань. Втім дуже убачливо говорить, що поезія не є додатком до приданого, а є приданим, що метафора не є додатком до життя, а є життям. А ще в час війни поезія пишеться кров’ю її героїчних Прометеїв.
.
ліплені голови з попелу споглядають на мене
мовби хочуть схопити і потягти за собою
ліплені руки з попелу
хочуть доторкнутися до мого обличчя
.
виглядають
щоб схопити не тільки мою голову
.
вранці вони ходять поміж будинків
і вишукують голови
але не свої
вранці та ввечері лягають спати
.
ліплені голови з попелу
думають про голови які у них у голові
.
тінь одягнула мою сорочку
і хоче бути справжньою людиною
(Вірш «ліплені голови з попелу»)
.
Тінь сорочки про яку мовить поет, це відкликання до родючої чорноземної глини української поезії. Це апеляція до козацького степу з його міфологемною ковилою на давніх скіфських курганах. Але це також відкликання до укріплень духу в ХХ сторіччі. Духовне і земне змішане тут вузлом присутності.
Станіслав Новицький з глини нашарувань, як зі предківського спадку, вказує на важливість тіні сорочки, наче заповіту попередників, які ліпили з буття шедеври звитяги і перемоги – Тарас Шевченко «Великий льох», Леся Українка «Лісову пісню», а Іван Франко свою віщу поему «Мойсей». Тому поет сміливо говорить про цінності духу та про правду своєї епохи. Бо має за спиною твердиню укріплену лабіринтом світла, а це означає незнищенність та існування.
Тадей Карабович
Leave a Reply