Історичні долі українських ікон: Січова Козацька Покрова

Історик Запорожжя Дмитро Яворницький оповідає, що першу січову церкву Покрови Пресвятої Богородиці побудовано над  річкою Чортомлик 1659 року, де на той час розташувалася Запорозька Січ. Ця дерев’яна церква стояла недовго, бо в 1664 році згоріла від удару блискавки – старі люди казали «… то лихий знак»!

Удруге будували церкву Святої Покрови на тому ж місці декілька років підряд, дбайливо обкладали із зовні цеглою-«межигіркою» з Києво-Межигірського Спасівського «військового» монастиря. Року 1693 гетьман Іван Мазепа подарував цій церкві різьблений коштовний іконостас, виготовлений у Києві. Коли за дорученням гетьмана гадяцький полковник Степан Трощинський з почтом віз той іконостас запорожцям і наблизився до Січі, то назустріч йому вийшла процесія – шість січових священиків, церковні причетники з хрестами та хоругвами і кошовий отаман з січовим товариством та з гарматами. При самій зустрічі запорожці вклонилися гетьманському дарові і воздали врочисту подяку з гармат. 1695 року гетьман Мазепа ще подарував січовій Покровській церкві 300 червінців, а для козацтва Січі – дорогий прапор з мистецьки вишитим на ньому образом Покрови Богородиці, яку прийняли запорожці як свою Небесну Заступницю. Багатий за часів гетьмана монастир – Межигірський Спас, якому підлягала січова церква, також дбав своїми дарами про її оздобу. Найвищою святинею для козаків-запорожців була в церкві ікона Покрови Богородиці, привезена разом з іконостасом з Межигірського монастиря. Намалював «Запорозьку Покрову» ієромонах цього монастиря Віталій, талановитий маляр, прізвище якого, на жаль, загубилося у вирі історії. На цій іконі Богородиця покриває святим омофором молитовну січову старшину Війська Запорозького. Богоматір зображена тут посеред сивовусих січовиків,запорізької геральдики, клейнодів, військового обладунку. Храмову ікону Покрови дбайливо охороняли козаки в найлихіші часи. Тож на початку ХVІІІ століття Святопокровська церква на Січі купалася у красі та багатстві. Проте 1709 року цар Петро І, опісля знаменитої перемоги під Полтавою, розлючений домовленістю гетьмана Івана Мазепи зі шведським королем Карлом ХІІ проти Росії, вирішив знищити Січ. У травні того ж таки року три полки російського війська під проводом генерала князя Г. Волконського, полковника Яковлєва та загін українських козаків, очолюваних прилуцьким полковником-перебіжником Гнатом Галаганом, напали на Січ і з бою зайняли її. Майже всіх полонених запорожців по-звіриному було убито, а січові будівлі зруйновано дощенту. Ця дика руйнація не минула і Святопокровської церкви. Її насамперед пограбували – всі золоті та срібні Богослужбові речі, три Євангелії в коштовних оправах, хрести, різьблений гетьманський іконостас, дорогі шати з настінних ікон та інші скарби, навіть свічки і ладан забрали, а саму будівлю церкви у варварський спосіб зруйнували.

 Грамотою від 26 травня 1709 року цар заборонив пускати запорожців у Росію. Отож, козаки, що вижили по руїні, попросилися під протекцію кримського хана й поселилися військовим табором нижче Казикермена в урочищі Олешках у пониззі Дніпра, заснувавши там Олешківську Січ, де у 38-и куренях проживало майже півтори тисячі запорожців. Інші ж кочували куренями по Бугу, Великому Інгулу та інших річках. На Олешківську Січ помандрувала з козаками-запорожцями і вирятувана з руїни храмова Свята Покрова. Про це читаємо в поемі Тараса Шевченка «Іржавець»:

Тільки в 1733 році з огляду на початок російсько-турецької війни, царський уряд, маючи на меті використати запорожців як військову силу, дозволив їм «навсегда» вернутися на своє Запорожжя, де вони знову заснували Нову Січ біля річки Підпільної. Відбудовуючи Січ, козаки почали зводити й церкву Покрови Пресвятої Богородиці. Вже 1736 року церква була збудована. Зокрема, знову допоміг Межигірський Спасо-Преображенський монастир, його коштом споруджено для нової церкви різьблений іконостас. Церкву побудовано у стилі бароко, з трьома банями, у вигляді корабля. У відбудовану церкву повернулася врятована козаками ікона січової Богородиці Покрови. На початку червня 1775 року з наказу імператриці Катерини ІІ майже сімдесяти-тисячне російське військо у складі 31 полку та 37 ескадронів під орудою генерала Текелія обступило Січ. Запорожці міркували битися до загину, але настоятель січової церкви архімандрит Володимир Сокальський і старші січовики, розуміючи безнадійність оборони, порадили не гинути марно, бо сили надто нерівні – козаків було тоді на Січі всього 10 тисяч і мали вони менше як 20 невеликих гармат. Уранці 17 червня генерал Текелій запросив козацьку старшину до себе «на гостину». Порадившись із козаками, кошовий Петро Калнишевський, військовий суддя Андрій Головатий, січовий писар Іван Глоба та курінні отамани пішли до російського генерала, хоча Калнишевський і припускав, що звідти вони вже не повернуться. Так воно і сталося. За наказом генерала Текелія кошового Калнишевського, Головатого і Глобу закували в кайдани і того ж дня повезли в Петербург, звідки їх за звинуваченням новоросійського генерал-губернатора Григорія Потьомкіна відправили на довічне заслання: Калнишевського – на Соловки, а Головатого і Глобу – в Сибір. Козаки, дізнавшись від курінних, що повернулися від Текелія, про долю старшини і про те, що з наказу цариці Катерини Запорозьку Січ скасовано, вночі на човнах тихо перепливли з Січі в Дніпрові плавні, захопивши зброю та харчі, аби потім вибратися за Дунай. В дорогу, як уже повелося в часи небезпеки, козаки взяли свою найбільшу святиню – храмову січову ікону «Запорозької Покрови». Уранці 18 червня військо генерала Текелія, мов сарана, навалилося на Січ. Солдати розсипались по куренях відбирати зброю у козаків, а старшини взялися грабувати церкву, бо чули що «вона багата». Курені були вже майже порожні, бо в них залишилися лише кількадесят запорожців-дідів. Тому із неймовірною лютістю військо почало розправу – руйнувалися курені та інші будівлі Січі. Зі Святопокровської церкви солдати забрали геть усе: срібні врата з іконостасу мистецької роботи,коштовне Євангеліє в мистецькій оправі (дар кошового Петра Калнишевського), багаті митри, ризи, чаші, хрести… То були безцінні пам’ятки українського сакрального мистецтва. Шукаючи більших скарбів, перевертали престол та вівтарі, а закінчивши той грабунок, наказали солдатам зруйнувати церкву. Дзвони церковні порозбивали, а металеві уламки продали перекупникам. При руйнації Січі та її церкви військо генерала Текелія не помилувало навіть померлих козаків, похованих за церковною огорожею. Всі надгробні пам’ятники у варварський спосіб було знищено. Страшну, моторошну картину руйнації Січі змалював Тарас Шевченко у поемі «Невольник» (1845р.).

Запорожжя перестало існувати, не залишилося навіть назви «Січ»! На її місці було засновано слободу Покровську. Землі запорозької Січі імператриця Катерина ІІ пожалувала генерал-прокуророві – князю Вязємському та князю Прозоровському. З ліквідацією Січі Межигірський монастир утратив свій особливий статус «військового» Запорозької Січі та почав занепадати. 1787 року монастир закрили. Тяжкі непроминальні уроки історичної минувшини козацької України!

Після ліквідації в 1775 році Запорозької Січі на річці Підпільній, ікона запорозької святої Богородиці-Покрови потрапила до соборної Покровської церкви Переяслава, потім опинилась у збірці творів мистецтва царської родини – спочатку Миколи Миколайовича, а згодом Сергія Олександровича. Останній подав ікону на виставку ХІ Археологічного з’їзду в Києві (1899 р.), після чого «Запорозька Покрова» стала широко відома завдяки численним публікаціям. Копії її зберігаються тепер у музеях Одеси та міста Дніпра. Далі сліди цієї історичної реліквії губляться. Можливо, оригінал і досі переховується у Санкт-Петербурзі? Адже, до прикладу, основу Музею російського мистецтва становлять твори із зібрань царської родини – колишня його назва «Музей Олександра ІІІ»! Згадаємо тільки, що запорозьке Євангеліє київського друку 1689 року, оздоблене коштовними шатами – з Січової Покровської церкви (дар кошового Петра Калнишевського), як і клейнодні гармати, виготовлені в Глухові для гетьмана Розумовського, пишно прикрашені бароковими візерунками, геральдичними композиціями та написами-присвятами, потрапили на Кубань і тепер експонуються в Краснодарському крайовому музеї. «Запорозьке Євангеліє» на Кубань перевезли козаки Кущівського куреня, коли чорноморське козацтво переселялося на Кубань. Історичні реліквії запорізького козацтва, скарбниці історичних коштовностей зберігаються у фондах Санкт-Петербурзького Ермітажу. Є вони також у Палаті зброї Московського Кремля. Зрозуміло, що за стінами Кремля вони знаходяться «за сімома замками» і, думається, що ніколи в Україну не повернуться!

Як не постане з руїни стерта з лиця землі пам’ятка колишньої слави та величі запорозького козацтва – Січова церква Пресвятої Богородиці Покрови. Лише невмирущі тексти Шевченкового «Кобзаря» розказуватимуть про неї українським нащадкам.