Рец. на кн.: Лазарук.М. «Тилинка й литаври». Поезії, цикли, поеми. Перед. Дмитра Ільницького/ М. Лазарук – Чернівці.: «Друк Арт». Серія «Третє тисячоліття ⸺ українська поезія». 2021. – 216 с.
Почну зі слів критика Євгена Барана: «Для мене Лазарук-поет розпочався з «Цісарської дороги». Мирослав вишколив себе як поет традиції, поета високої культури слова, поета-філософа.» Поетична збірка «Цісарська дорога» дійсно стала неабияким явищем в українській поезії, у ній відображена справжня філософська палітра поетичного осмислення. Недарма збірка мала вагомий розголос.
Але у книзі «Тилинка й литаври» вчитуюсь:
“Чуєш, тилинка: за нотою нота,
Крапля роси павутину пече ⸺
Видобуває нечутно, аж доки
Щось невблаганне дійде до очей.
Наче озвучує, що проминуло,
Та повернулося ⸺ згуком ячить,
Серце луною тонкою війнуло,
Залоскотало і знову мовчить.
Що ще потрібно? Тут сповідь і тиша,
В чаші німує Господнє вино,
Мов до Причастя – розбуджена вишня
Губить пречисте зерно”
Чомусь я дуже боюсь рецензій. Цей страх розмежовується з моїм розумінням певної вартості тексту, який прочитав чи мушу прочитати. Передовсім це суто рефлексійне уникання гострих кутів. Потреба у пошуку своєї теми і найголовніше самої поезії, хоч словосполучення «самої поезії» може викликати надзвичайно цікавий привід для тверезої дискусії. Але мова про інше. Починаю читати книгу Мирослава Лазарука з передмови Данила Ільницького, безумовно глибоко обізнаної людини в українській поезії зокрема. Його довгий вступ, у якому розповідається про тилинку як музичний інструмент надто розлогий для передмови поетичної книжки. Це мене здивувало. З неодмінно явним питанням, навіщо?
Тоді, коли про Лазарукову поетику сказано, м’яко кажучи, сухо й доволі поверхово. Мало бути літературознавцем, треба розуміти поезію зсередини, треба бути наближеним до поета. Але це моя суб’єктивна думка, яка не може впливати на щось чи на когось.
Як на мене, книга «Тилинка й литаври» знакова насамперед для самого автора. У ній відчувається наближення до філософії буття, хоч поезія набагато краща за філософію. Поезія і є чистою філософією. Не у кожнім філософськім трактаті можна побачити те, що може відобразити поезія у одному катрені. Хибне уявлення світу, мовби поезія ⸺ то лише римування, метафора, образ…
У цій книзі виринає навіть щось більше за філософію, де можна знайти надзвичайно цікаві моменти. У формі і побудові текстів автор не вдавався до експериментів. Добротна класична форма на знаковому рівні силаботоніки.
Поезія, породжена з крові та плоті поета. Вона викликає залежність на рівні духовного самоосмислення, спостереження тієї сили, яка виникає від сильної любові або ненависті.
Коли я взяв за основу спостереження Євгена Барана, то це не означає, що я повною мірою поділяю його думку. Була сила і у Лазарукових поезіях 80-тих, і у його поезіях 90-тих, і на початку третього тисячоліття. Він входив у нашу літературу дійсним «вісімдесятником», його поезія обпалена тим часом і тим поколінням. Це знаково. Але Лазарук тримав конкретний рівень доволі довго, чим доводив справжність поетичного зросту і своєї позиції. Він не зробив шаленого стрибка по головах, не вирвався з Чернівців заради визнання. Він пішов своєю дорогою, і ця дорога явилась для нього особистісним зором. Отим баченням, яке перетворилося на споглядання і творення. Осмислення навколишнього крізь поезію. А може поезія і є результатом споглядання?
Ця книга вирізняється виринанням пам’яті, вірші-присвяти, їх тут доволі багато. В час глобальної забутості, знецінення пам’яті, приємно, що у книзі «Тилинка й литаври» така кількість пам’ятних рядків та присвят. Немає дикорослого саду, немає примітивних вихвалянь, а є глибина любові та сприйняття чужого таланту.
Лазарук ⸺ це дійсний мислитель не на рівні філософії, а на рівні самої поезії. Ірина Мироненко слушно зауважує наступне: «У книжці геть мало діалектизмів, але хіба обійдешся без них у посвяті Галині та Василеві Герасим’юкам?! Автор зумисне вдається до наслідування Герасим’юкового сплітання потоків давно відомих і майже так само давно забутих, але згаданих і все-одно затишних образів: міцної нитки для кептаря – волічки, свічки із тваринного жиру – лоєвої. «І мамина пісня в святошній убері, / Вона колисала, та не заколисувала, / Бо кров таку неможливо приспати, /Бо кров – не волічка / Й не лоєва свічка, / Що на Спасові мовчки згорить…»
Після цього пояснення хочеться тільки погодитись і сказати: «Я теж про це подумав!» Ірина Мироненко одна з тих, котрі розуміють поезію, її живу силу та стихію. Я не можу порівнювавти Мирослава Лазарука з іншими «вісімдесятниками». То зовсім інший шлях, структура та душа. Саме духовність відіграє вкрай важливу роль у цій книзі, але не та примітивна духовність, яка явилась жахливим смородом у душі, а саме усвідомлення духовності, як наслідка самоідентифікації. Кожен рядок у цій книзі має вигляд сповіді, покаянням, сили…
У текст мого розуміння поезії Мирослава Лазарука втрутилась доля, і я побачив ще одне надзвичайно потужне спостереження Євгена Барана:
«Повернешся туди, де води стічні,
Лишаючи обтяжливий намул,
Прозорішають, мов сніги у січні,
Й відходять чистими в далечину німу.
Повернешся, повернешся, хоч листом
У безупинній течії доріг,
Збагнеш в нетямі: був лишень артистом,
І не проститься задаремний гріх.
Повернешся? Не тішся сподіванням,
Немов стебло вологістю роси…
Повернешся, повернешся востаннє
В чужі обличчя, душі, голоси.
(Мирослав Лазарук. Коломия. К. 1988).
Коломия не оцінила любові поета. І хоча він часто приїжджає у Коломию, підкреслюючи свою спорідненість і з містом, і з селом під Коломиєю, де народився, все одно залишається чужим.
Я відкрив Мирослава Лазарука як поета з книжки «Пантір» 2006. «Коломиї» не читав, а наступні якось не вражали. Щось було в моєму читанні упередженого. Бо Мирослав є чоловіком контрастним, який живе зі своєю правдою. У 90-х, коли ми познайомилися, Мирослав був начальником управління культури Чернівецької області. Нині він ⸺ директор музею Володимира Івасюка. Ще є редактором «Буковинського журналу», якого оце видає з добрих 20 літ із 30-літньої історії журналу. Багатьох Мирослав уже втомив своїми вимаганнями-переконуваннями передплатити журнал, але це наслідок відсутности державної політики щодо літературних журналів.
Поетом Мирослав Лазарук є добрим, перфектним.
Попри певні словесні збіги з поезією Герасим’юка, а тут можна говорити про впливи, Лазарук є самостійним і глибоким автором.»
Надзвичайно слушна думка. Це результат десятків років спостереження. Євген Баран знаний критик та літературознавець. Його слову віриш…
Страшно усвідомлювати сьогоднішню дійсність ⸺ український письменник закляк у дикій самотності. Ізолювання шляхетної волі. Зникнення як закономірність часу.
На завершення своїх роздумів процитую поета:
«Отут спиняйся, щоб напитись
Неговіркої чистоти,
Аби в цвітіння перелитись
Й летіти, й вірити, й рости.»
Станіслав Новицький
22.10.22 рік