Різник Л. «Містерія непокори патріарха Йосифа» роман-есей. – Дзвін. 2016. №1, с.15-120.
Це, напевно, – якась містика. Маю на увазі те, яка для мене почалося знайомство з прозою Левка Різника. Чесно кажучи, в молоді роки не надто цікавився творами цього жанру, хоча намагався бути в курсі, час від часу перелистуючи тексти Григора Тютюнника, Василя Земляка, Володимира Дрозда, Романа Іваничука, Романа Федоріва, Дмитра Герасимчука, Василя Левицького, Надії Ковалик… Та якось в кінці 70-их рр. минулого століття, студіюючи у Львові, познайомився з художником Теодором Різником, твори і судження якого сподобалися неординарністю. Згодом дізнався, що він є рідним братом письмака Левка. Це й спонукало до глибшого знайомства з його доробком (ще невеликим, як на той час).
Прочитане захопило, бо в письмі уродженця галицького Тернопілля відчувалася якась небуденна сила. Звітоді вже не пропускав його публікацій. І жалкував, що інколи дечого не вдалося знайти. Здавалося навіть, що сталося непоправне.
Зізнаюся, що під час одного такого випадку вже хотілося написати про письменника. Але щось зупиняло. І досі не можу пояснити для себе мовчанку пера. Чи не тому, що в ту пору не вдалося знайти суголосся між первісними враженнями і прикрощами сучасного книгорозповсюдження?
Тому й зрадів, коли до моїх рук потрапило перше число журналу «Дзвін» за 2016-ий із скороченими варіантом роману-есею знаного письменника, який перечитав із захопленням. Й не бачу нічого дивного у тому, що взявся за перо, аби викласти свої міркування від заглиблення у текст. Адже вже не раз пересвідчувався у тому, що вдаюся до цього, коли написане по-справжньому вразило, бо не бачу потреби затрачати час не художню безпомічність.
Отже, роман-есей Левка Різника. Не буду говорити про внесок автора у духовність краю. (Про щось інше і не може викинути думки, коли враховувати, що твір присвячено одній із сторінок життя патріарха Йосифа Сліпого). Адже тут і так все є зрозумілим. Та й мене, літератора, більше цікавить не це, а обставина, чи вдалося авторові в художньому плані викласти задумане і як виглядає твір на загальнолітературному тлі. (Давайте будемо відверті і не заперечуватимемо, що письменник теж про це перш за все думає, хоч дехто хоче втокмачити в наші голови щось інше).
Якщо мати на думці останнє, то може виникнути чимало паралелей. Вони, звісно могли б зайняти чимало місця. Тому й обмежимося загальноукраїнським контекстом. І дозволю собі провести деякі аналогії. Маємо, скажімо, романи Івана Корсака, Михайла Слабошпицького, Петра Кралюка, Василя Горбатюка з явно біографічним ухилом. Можна згадати і про подібні твори Романа Іваничука. Й треба сказати, що твір Левка Різника зовсім не програє на цьому фоні. Й мабуть в першу чергу – за рахунок мовленнєвих особливостей (він вдало використовує галицьку говірку, що надає творові неповторності. Звісно, мовні знахідки є і у творах багатьох вищезгаданих авторів. І про окремі з них довелося писати). Але мені здається, що твору Левка Різника належить особливе місце.
Думається про мовленневий апарат. Але зачудовує не тільки він. Є, як мені здається, ще один цікавий нюанс. Так багато говоримо про роль документалізму в сучасній прозі. Згоден, що це питання є вкрай важливим. Зрозуміло, що кожен письменник по-своєму використовує цей фактор. І треба напевно, наголосити, краянинові (Левко народився на Бережанщині) вдалося знайти свою нішу, вкладаючи обізнаність в уста героїв, що робить їх привабливішими для читачів. Чи не варто тут згадати про своєрідність стилю прозаїка?
Доречно либонь, зауважити, що припадання джерелиці документалізму маємо також у творах Левка Різника «Усуси на Лисоні», Самотність пророка або Добрий ангел Івана Франка», «Поет і Владика», «В’язень Христа ради». Повторні кола? Не стверджував би подібного! Радше тут може йти мова про поглиблення у використанні цього прийому.
До речі, питання про дозу документалізму у тканині художнього твору ставить ще одну проблему. Не секрет, що окремі письменники вдаються до денникового письма. На цей шлях став і Левко Різник. Але знову – особливість. Діарвушність письма часто-густо штовхає до безсюжетності. (Її не називав би якоюсь вадою, бо й без сюжетні твори ваблять до себе, якщо вони вміло написані. Досить очевидно, згадати про романи з «Жезлу і посоху» Петра Сороки).
На противагу цьому у творі Левка Різника маємо сюжетність. Спроба сказати, що немає біди у вливанні нового вина у старі міхи? Таки так! А якщо це зроблено на доброму рівні, то сюжетність неодмінно зблисне свіжістю.
…Ось-такі думки про роман-есей народилися в мене. Але це не означає, що поспішаю ставити крапку. Повернемося до давнього знайомства з братом письменника, який мав художницькі устремління. Про це чомусь згадалося, коли в «Літературному Тернополі» прочитав, що Левко Різник теж колись мріяв стати художником. Чи не слід говорити про живописання словом, коли читаєш: «Бо воістину райський закутень, де в снах блукає вона душечка щоразу, як чоловікові посвітить через чорноти страждань зірочка полине, божої благодаті. На заростях ситнику, осоки, диких качок, чайок, гусей, жайворонків, куликів, вудвудів, деркачів, перепелиць, куропатвів, бузьків». (Таких вдатних описів, слава Богу, в романі вистачає. І яскраво виразність пейзажності підштовхує до розмислу про вмілості її поєднання з вищезгаданими елементами художності).
А завершити ці нотатки хочеться ще одним спостереженням. Левко Різник порадував новим твором у поважному віці. І майже в цей час до читачів прийшли роздуми про прозу Романа Коритка, поезію Романа Вархола. Не знаю, як кого, а на мене оця творча невситимість досвідченого майстра слова змушує ще більше заглибитися у роман-есей. Чи не через це народжується твердження, що письменник досягнув своєї мети, зацікавивши читачів?
Ігор Фарина
член НСПУ
м.Шумськ
на Тернопіллі