- Насамперед
У заголовку до книжки не обійшлося без інтелектуально-ерудиційних виражень: «Преторіанці Антонівецької Республіки», Львів, «Піраміда», 2024 р., 255 с. Власне, «преторіанці» – латинського походження: спочатку так називали солдатів особистої охорони полководця. Згодом – воїнів привілейованої імператорської гвардії. Тримаю в руках цей історичний роман Юрія Грешка, популярного романіста та інтелектуала. Літературна агенція «Піраміда» вкотре не поскупилась на якісні поліграфічні матеріали. Гадаю, від цього виграли і видавці, і автор. А також – і читальник…
… Щодо визначення «історичний роман», я б радше, схилявся до дефініції його, як роман, написаний у певному часі конкретної епохи; на певній відстані від нас. Хоча, це все ще потребує літературознавчої промоції. Напевне, що так?..
…А тут маємо «роман на історичну тематику» без сумніву. І це – первинне.
–
2.Бачити деталі
Роман починається майже з театральної мізансцени: «Коли до нарадчої зали швидко увійшов головний комісар, усі п’ятеро чиновників різко встали, наспіх поправили мундири й завмерли в очікуванні. Генріх Шьоне, який вже два роки очолював Генеральну округу Волині та Поділля у складі «Рейхскомісаріату Україна», військовим кроком, пристукуючи підборами, дійшов до середини довгого столу»… Юрій Грешко тут і надалі прискіпливий в узгодженнях і деталях. У такий спосіб переміщаючи читальника у сферу своїх героїв і їхніх інтересів і спонукань. Чи дасть це йому можливість надалі покликатися на конкретні обставини та події? Навіть фашистсько-німецький контингент має у романі свій простір і своє обличчя. Це зовсім не ті маріонетки, безликі та недолугі, що ми їх спостерігали у безпорадній літературній, радянській писанині. Я бачу тут ворога підступного, проте сильного, з конкретними мотивованими завданнями. Такого здолати – проявити свої найкращі якості. У тому числі, задіяти честь і совість. Докладності якнайвищої проби. Письменник як «дослідник», разом з нами хоче пізнати своїх персонажів. Заприятелювати з ними або ж нищити, без вагань, як лютих звірів, коли вони загрожують Україні…
Мимоволі втягуюсь у романні перипетії. Уже не просто вчитуюсь, а живу в реаліях історії та уяви. Аж – до докладностей… З чого й розпочинав у цьому роздумі.
–
3.Бути собою
У творі діють два персонажі, яких аж ніяк не прогавити: Андрій та Михайло – брати. Один з них, Андрій, військовий розвідник. У главі 2-ї частини роману докладно розписана його спецоперація, проведена у ворожому лігві, гебіткомісаріату СД.Повністю володіючи собою, він опанував ситуацію, видаючи себе за поштаря. Зумів заволодіти потрібними повстанцям секретними матеріалами. І вдало зникнути, залишивши німців у дурнях…
Михайло був іншим. Хоча, безумовно, щирим українцем! І коли брат закидав йому: «У той час коли ми з однолітками захищаєм Вітчизну, ти влаштовуєш читання в народних домах». Михайло відповів: «Ти ж знаєш, Андрійку, я стріляти в живих людей не люблю!»
–Братику, візьми нас! – в один голос озвалися близнюки. – Ми будемо крепко воювати!
–Ану цитьте! – гаркнув громом. – Я вам повоюю.
Дітиська, а як виховані були! Україно, непроминальна для мене… Твої діти достойні тебе.
–
4.Правда життя
Юрій Грешко добре знає побут повстанців. Вишкіл бойовий, підготовчі комплексні заходи. Виразно передає особливості життя на базових стоянках у лісах та ближніх селах. Зв’язок, зброя, набої, їжа, – усе це не так просто, бо його нерідко слід забрати, саме у ворога! Стосунки з місцевим населенням упівці цінують передусім. Без цього боротьба стала б просто неможливою.
… Навіть закоханості є місце в Антонівецькій республіці.
«Михайло спустився пологим схилом до лісового струмка. Слідом за ним, тримаючись його руки, йшла Анна, її голос весело бринів.
–Як я рада, Михайлику, що ця страшна історія завершилась. У мене мало серце не розірвалось від туги за тобою!
Михайло допоміг коханій перескочити небезпечний корінь і ніжно пригорнув її до грудей.
…Ганна поправила під хустиною неслухняні чорні коси, а тоді погладила обличчя парубка…»
Тож, мало не щоденні бої та жорстка муштра не витіснили з сердець людських почуттів.
Автор, саме, тут та в іншій ситуативній знаковості, не впадав в крайнощі, проте правда життя, якою б вона не видавалась, – завше поруч.
–
5.Праведні бої
«Палала вся Волинь. Українські повстанці взялися за німців по всьому краю, від Кременця і Шумська на півдні до Сарн та білоруських лісів на півночі. Майже кожне село створювало загони самооборони, зброю до рук взяли навіть старезні діди. А про хлопчаків годі й казати. Усі марили потрапити до якоїсь повстанської сотні й вистріляти окупантів до цурки. Поліцаї та шуцмани вже боялися заходити в українські села, щоб вилучати продовольство».
«Те, що нас не вбиває, робить сильнішими», – проведу цю істину за руку… А чи вона мене?.. Звіряюся з нею. … І вірю. Без зайвого пафосу та панібратства.
Приведена тут геополітична врізка потрібна письменникові, аби дати загальні обриси ситуації, що тоді склалася на Волині. Зокрема, і в повстанській Антонівецькій республіці, виокремленій упівцями. А назагал автор аж ніяк не страждає на публіцистичні доповнення, як це трапляється у воєнних романах, нерідко.
–
6. Енергія візії
Якісь докладності, образково-пейзажні Юрій Грешко, безумовно, використовує. Одначе, вони, радше, енергетично підсилюючі ніж навпрошки пейзажно-ілюстративні.
«Прадавній ліс нагадував гігантський мурашник, у якому кожна особа щось несе й метушиться. Гамір, крики та сміх перемішалися. Якщо будівничим Вавилонської вежі Господь змішав мови, щоб їх розділити, то тут усе було навпаки: робота кипіла злагоджено й весело. Певно, Всевишній мав до цього місця якісь особливі плани».
…Хіба скажете тут, що ні? Так творилася історія… Наша…
–
7. Кривавиця
Грешко аж ніяк не пропускає і, здавалося б, невигідних для нього сцен. Жорстокість – вона й на війні залишається жорстокістю. Одначе, філософія зради – максимально проста: зрадив – несеш заслужене покарання. І тут так і сталося: повстанський суд зрадника прирік на смерть. І вирок було виконано.
«Миколу Мартиновського кинули на коліна і сперли на ковбан.
Командир Еней, взявши велетенську сокиру в руки, замахнувся й опустив темне лезо на потилицю смертника. Вибух струменю крові забарвив руки і гімнастерку виконавця вироку… Замахнувшись ще раз, Еней рубанув, і голова зрадника, спиваючи кров’ю, покотилася по траві».
Чи було багато таких страт?.. Ні! Їх майже не було. Бо весь повстанський рух тримався на братерстві. Воно й схвалило цей акт… А письменник зумів передати, не вносячи це до узагальнення…
–
8. Краєм ока
Ю. Грешко не боїться якихось, здавалося б, відверто невигідних мізансцен. Коли героїка не грає, а злі примари заступають душу. І сила полишає тебе, не питаючи дозволу. Я певен, – це тільки додає роману життєвої та художньої правди: залучає міцно читальника до романтичних подій, що у них мудрий завше відчуває себе співучасником, бо переживає разом з героями, приймає вирішальні рішення, не боїться вступати у відкритий бій зі втіленням зла.
«Михайло заплакав. Досить! Треба забиратися з цих лісів. Тут лише смерть ходить і підступно косить найкращих. Моїй війні кінець! Поїзд на Захід, а там, можливо, й до Канади дістануся, молодших братів і сестер до себе заберу…» Але це, як і слід було сподіватися, хвилинна слабкість. Учитель лишився, аби й надалі провадити уроки патріотизму». Лише краєм ока зафіксував свій сумнів і здолав його…
–
9. Літераторське
Прагнеться літератору роману зауважити, що у добре викінченому виданні таких негативних, хоч і окрушин, не мало б випадати: власне, «як дуже полюбляють», «молодий юнак», «кинута німцями з лісу граната», «став бігати», «може не відкинуть такого робітника» та подібне…
Ріка тече та потроху виносить на поверхню чимало дечого.
–
10. Помічене
І ще одне. У романі «Преторіанці Антонівецької республіки» не помітив особливої боротьби між автором-белетристом і автором-документалістом. Усе виглядає доволі злагоджено. Так, ніби втілюється певна, заздалегідь добре пропрацьована, творча програма. Довготривала. І – поза поспіхом. Ось так якось воно виглядає.
–
11.P.S.
Героїка Української повстанської армії під час Другої світової війни у волинських лісах та поза ними – не випадкова, не спонтанна. Як і сьогоднішня велика битва з московською ордою.
Український народ віками накопичував у собі силу, аби в будь-яку мить змогти захистити свою Україну. Упівський досвід та відданість справі дозволяють давати належну відсіч москалям сьогодні. Ось чому книжка Юрія Грешка «Преторіанці Антонівецької республіки» має своє особливе місце в новітньому книговиданні та заслуговує на відзнаку.На мою гадку.
Не промину й того, що цей роман – і нагода порівняти себе нинішнього з упівським досконалим воїнством патріотів, що билося та перемагало… Отож, – можливість пізнати себе самісного… Тут і зараз, – вона очевидна.
Віктор Палинський
Leave a Reply