Роман Кухар, псевдонім Р.Володимир (1920-2007) — відомий український поет, прозаїк, перекладач, есеїст і вчений із діаспори, чия творчість є дуже характерною для розуміння «прометеївського світогляду» (В.Державин).
Народився Роман Кухар 21 лютого 1920 року у Львові, де в 1939-1940 рр. навчався у Львівському університеті, але війна перервала його студії і він подався на захід, у Відень (в 1943-1945 рр. студіював музику у Віденській консерваторії), а звідти ще далі р до Ґайдельберґа, де в 1948 році закінчив університет. Згодом емігрував до США, в одному з інститутів дістав науковий ступінь магістра бібліотечних наук, а в 1962 році в Українському Вільному Університеті у Мюнхені захистив дисертацію і здобув учений ступінь доктора філософії. Спершу молодий учений працював науковим співробітником у кількох бібліотеках, зокрема у Бруклині та Нью-Йорку (в університетській бібліотеці), а з 1962 року — професор державного Університету Форт Ґейс у Канзасі, де викладав англійську, німецьку мови й латину.
Володимир (а саме під таким псевдонімом він виступає як поет і прозаїк) — дуже плідний письменник. Він автор поетичних збірок «До країни провесни», «Палкі серця», «Вітчизняні поеми», «Сучасне», «Прапори думки», перекладної книги «Поезія в перекладах», збірок прозових і драматичних творів «Простір і воля», «Сучасний вертеп», повістей «Прощавай, минуле», «Манівцями», «Поцейбіч борсань», «Тиверська провесінь», «Андрій Первозванний», роману у двох томах «Нація на світанку», книги «До блакитних вершин» — про Першу академічну Гімназію у Львові, збірника науково-критичних статей «Буття в літературі», численних оповідань, нарисів, есеїв, статей з історії, культури, мови і літератури в часописах «Вісник», «Визвольний Шлях», «Свобода», «Юкреніян Ревю», «Слово», «Українська Думка», «Національна трибуна», «Батьківщина» та ін.
У 19998 році ніжинське видавництво «Просвіта» спільно з Бібліотекою Конгресу (США) видало книгу есеїв і спогадів Романа Кухара «Живі в моїй пам’яті. Профілі відомих і невідомих громадян», що є свого роду збірним портретом тих учасників національно-визвольної боротьби і діячів культури, з якими перетиналися життєві дороги автора.
Один із таких есеїв («Тарас Коробій») присвячений приятелеві письменника і його однокурсника по навчанню на філологічному факультеті Львівського університету імені Івана Франка Тарасові Коробієві. Автор стверджує, що Тарас Коробій (або Коробець, як його прозвали друзі) народився у жовтні 1918 р. у с.Сков’ятин теперішнього Борщівського району, але незабаром його сім’я переїхала до Львова. «Тарас, як і його мати, вдова невисокого росту, зате був цупко збудований, витривалий на фізичні вимоги, знаменито бігав навпростець… Заповідався він на надійного легкоатлета. Проте наука куди більше займала Тараса, ніж спортові змагання. Виявив показні здібності в математиці й фізиці, проте обрав за совєтського періоду предметом своїх студій українську філологію в Університеті».
Далі автор детально описує родинне й студентське життя Тараса Коробія, згадує «самостійницькі ідеали» його батька, з душевним теплом пише про маму, що хоч і була з французької родини, зате «вивчила справно українську», «була доброю господинею й поділяла самостійницькі ідеї свого чоловіка», згадує його старшого брата та двох сестер. З есею читач може дізнатися про насичене студентське життя, зустрічі у товариському клубі «Степ», участь у музичному вечорі за твором «Вечорниці» українського композитора, перекладача і музично-громадського діяча Петра Івановича Ніщинського (1832 – 1896), написаного в 1875 році як вставний розділ до другої дії п’єси Тараса Шевченка «Назар Стодоля». Він також був активним учасником дискусій за працями Дмитра Донцова, В’ячеслава Липинського та Миколи Міхновського в Академічному домі, походів на Зелені свята до могил національних героїв.
З особливим замилуванням та емоційним піднесенням описано в есеї мандрівку тодішніх студентів (Тараса Коробія та Романа Кухаря) «колишньою княжою землею — через Перемишляни, Бережани, Підгайці, Теребовлю до Чорткова, Бучача, Борщева й рідного села Тарасового, Сков’ятина»; мандрівка «збагатила водночас наші краєзнавчі пізнання прекрасних плодючих теренів Поділля — одної з географічних перлин нашої вужчої батьківщини. Днями маршували ми битими шляхами, а вечорами заходили до селянських господ, душпастирських приходів на ночівлю, приязну розмову, передачу новин з крайових осередків. А бувало, що й у чистому полі під стогом сіна втомлені заночували».
У цих рядках, безперечно, вгадується автентична топографія нашого неповторного Поділля, чудово виписані краєвиди; у Сков’ятині, пише Роман Кухар, «ми з Тарасом упродовж двох тижнів зустрічалися з місцевими громадянами, помагали його своякам при спільних роботах біля жнив, снували плани на майбутнє і готувались до поворотної дороги». Далі автор з сумом розповідає про те, як польська прикордонна сторожа затримала його в Копичинцях і поїздом відправила до Львова.
Дружба двох друзів, їх участь у підпільній діяльності, співи в університетському хорі під керівництвом Дем’яна Гандзія перервала більшовицька окупація Львова, енкаведистські арешти, під хвилю яких потрапила родина Кухарів. Тараса Коробія забрали до «червоної армії» і незабаром кинули на фронт, де він потрапив у німецький полон (звідки й подав останню звістку про себе). А Роман Кухар, уникаючи переслідувань, спершу опинився в Австрії, а потім у США.
А як склалася доля Тараса Коробія? Автор пише, що ні його батьки, ні він так і не дізналися про його подальшу долю. «Словом, щез, як камінь у воду. Мабуть загинув, як сотні тисяч інших полонених за колючим дротом варварських завойовників з Третього Райху. Отже і ще один мій сердешний друг відійшов у небуття. А, може, якимсь чином спасся? Дав би то Бог…»
Усе ж ми маємо бути безмежно вдячні авторові за рельєфну і художньо- переконливо виписану біографію нашого земляка, людини, не зовсім відомої загалові. Але з кількох виразних штрихів есею видно, що Тарас Коробій, персонаж Романа Кухаря, у важких історичних випробуваннях зберігав національні переконання і діяв в антибільшовицькому підпіллі, мав правдиве, прекрасне і добре серце, природну здатність розрізняти правду і фальш, добро і зло, — а хіба не на цьому незламному інстинкті тримається світ?
Передумовою для вшанування і слави людини можуть бути не лише видатні культурні та спортивні досягнення, загибель у битві. Загибель у концтаборі чи навіть безіменна смерть від руки ворога також має бути сакралізована як жертвенна смерть, у цьому полягає демократизація слави. Якщо могила приватно вшановує померлого, то пам’ятник зберігає ім’я героя для народу, нації. «Не могилу я отримаю, а пам’ятник!», — вигукує головна героїня трагедії Еврипіда «Іфігенія в Авліді». Тарас Коробій не отримав ні могили, ні пам’ятника, та він отримав вищу форму слави, втілену й одухотворену пам’ять у художньому слові, яке «духовно», а не «матеріально» житиме в кожному. Він отримав великий простір колективної пам’яті, необмежений у часі.
Олександр Астаф’єв, Михайло Ониськів, Київ — Тернопіль.