…Напівзабуте знову мріє…
М. Рильський
Ні, незабутнє –
добросиле,
нетлінне,
чисте в мить одну
ввійшло,
збудило,
воскресило,
на повен світ заговорило,
відкривши серця таїну…
«Ні, незабутнє…»
Про таїну, метафоричність, зірну вись, значиме думне слово поезії мовлено-перемовлено, однак: «Поет для доконання (здійснення) сугестії (навіювання. – Б. Д.) мусить розворушити цілу свою духовну істоту, зворушити своє чуття, напружити свою уяву» (Іван Франко), щоб у вірші проступила наскрізна гармонія, здатна торкнутися серця і душі читача. Це про книжку поезії Любомира Сеника «Таїна» (Ужгород: Граджа, 2009. – 160 с.).
Петро Перебийніс стверджує: «Ми живемо в загрозливу епоху приросту поетів на душу населення. Тільки лінивий не видає сьогодні віршовану збірку. Та от парадокс. Авторів багато, а поетів мало» («Літературна Україна», № 19 (5902), 11 вересня 2021 року).
Цікавою, як на мене, видається думка Володимира Базилевського про тенденцію сьогочасних публікацій, які претендують на те, щоб їхні автори називалися поетами: «Сьогодні, коли вільно говорити усе, що захочеться, зауважуємо дивну тенденцію: поети граються в загадковість в ім’я загадковості. Намагаються зашифрувати текст і тоді, коли зашифровувати нічого. Коли за шифром – приблизність чи порожнеча. Класична ясність нині не в моді» («Літературна Україна», № 41 (5774), 8 листопада 2018 року). Талановитий римський сатирик Персій, оприлюднюючи свої друки, роздумував: «“Але хто це читатиме?..” Сам же й відповідає собі: “Vel duo, vel nemo…” – “Ніхто, а може, якихось двоє…”» (Андрій Содомора, «Про що писати…»).
Люблю читати тексти письменників мого покоління. Любов Голота має рацію, коли гірко констатує: «– Так вже не пишуть… / – Так вже не дишуть…» Ключова ж інтенція мого письма – спонукати читача до роздумів, критичного мислення. Адже в творчості Любомира Сеника «Медитативні поезії з флером ліризму набувають філософського заглиблення в буття людини». Академік Олег Кришталь стверджує: «Відомо, що мозок людини працює не на 100%… Ми і все, що ми знаємо, записано у зв’язки між нервовими клітинами, у синапси, яких приблизно 100 мільярдів у корі нашого мозку. Це фантастична за складністю система. Чому ми його не використовуємо більш ефективно, говориться у моїй книжці “До співу пташок”».
Річ у тому, що ми, якщо говорити по правді, все ж недооцінюємо силу слова рідної мови, його таїну, а з письма можна почерпнути неймовірно багато. Хоча ще «З Гомера, казали в давнину, кожен може взяти стільки, скільки спроможний взяти» (Андрій Содомора, «Про що писати…»):
Один рядок – як день прожитий,
як мить, непізнана й незнана,
а може, вічністю він стане,
як злота самородний злиток?
У ньому все:
тепер і завтра,
і вчора миті незабутні,
вагання,
вибір на розпутті,
і в гордім серці вічна ватра.
«Один рядок…»
Слово – думне слово, його таїна про божественне і земне дивовижно, гіпнотично оживає в кожному рядку поезії, спонукаючи читача до глибинного осмислення, воно ж бо має «здатність доносити до свідомості яскраві образи-спогади і почуття…» (Андрій Содомора, «Про що писати…»). Слово рідної мови Любомира Сеника рясніє метафорами, глибинними означеннями, бо ключова інтенція поезії автора – повага до слова, а квінтенсеція полягає в тому, щоб спонукати читача до розмислів, розбурхати незникому цікавість до книжки: «Слово звуками пахне, / вщерть напоєне часом, / слово, як сонце, не чахне, / слово зі мною разом», бо «В кожну хвилину твоїм здоров’ям / є материнська твоя мова»… Материнська мова, письмо – «Це ніби таємниця слова, його колись хтось відчитає… збагнувши щастя слів, / як в лоні дар насіння… і колисковою від мами… Закон, / як Слово, / серцем слухай… запахом слова дишеш? / Таїна твоя поза межею… / Твориш таємність слова… усі і все сьогодні й завтра в Слові вічнім», щоб «брехливим словом заколисаним, / не жити – / скніти і конати?» Не поспішай, мій друже – вслухайся у слово МАТЕРИНСЬКОЇ МОВИ, пригадай колискові пісні від мами!
Українське слово, мова рідної землі має властивість створювати атмосферу емпатії – розуміння відносин, почуттів, психічних станів іншої людини у формі співпереживання, прийняття іншого таким, яким він є. За допомогою української мови (до-мови-тися) люди здатні порозумітися, зрозуміти, полюбити один одного, бо ж форми (краси), руху до єдності забагато не буває. Якщо кордоцентризм – це третій космос людського серця, то в українців мова – це мова любові, інтелектуалів, які на практиці сповідують кордоцентризм, «Тому обмеження сфери вживання української мови означає звуження зони духовності, зубожіння духовного всесвіту українців» (І. С. Захара, «Українська філософія»)…
Душа на вітрі, це вітрило біле,
розгорнене супроти бур, як щит,
тріпоче, б’ється, мов осиротіле,
та не вмирає під вагою літ.
Загадка дивна, певно, незбагненна
в потоці літ, в щоденному труді,
у дивній одержимости натхнення,
в таємности і ритму, й слів рядів,
у цілости з окремих літ страждальних,
у попелі, з якого птах встає
безсмертним, позабувши вік печальний,
і в простір неба крила розів’є,
щоби могли із радістю з’єднатись
у небесах, в загадку тисяч літ,
спуститися на землю і почати
новий, таємний, дивний кололіт…
«Душа на вітрі, це вітрило біле…»
Це спонукає до глибшої застанови над простими й очевидними, властивими українцеві речами, і допомагатиме виховувати молоде, нове покоління України з центром сили у серцях – кордоцетричною філософією. Хоча дехто вважає, шо саме кордоцентризм – наша, українців, трагедія…
Але ж «Світ українців обов’язково позначений українською мовою – це світ кулястої писанки, мелодійного “о” у вимові, а також знаменитої ліричності, пісенності та м’якості мови, принципів добропрекрасного – калокагатії і кордоцентризму. Це цілковито відмінний світ як від Східної парадигми з її оберненою перспективою, так і від Західної парадигми з її прямою перспективою. Україна – це світ, де людина розглядається як біологічна замкнута система, символом якої є коло і кордоцентризм» (Уляна Свередюк, «Українська екзотика звичайного кола». – «Буковинський журнал», 2018. – Ч. 1).
Світ Українця, все в світі – це ТАЇНА: слова рідної мови, любові, буття, творчості… Ми змушені ловити ці моменти таїни в усій повноті, щоб наше життя мало сенси. Саме тому Петро Шкраб’юк написав у передмові до книжки: «Тим-то й укріпилось переконання, що вірші Любомира Сеника, як і його прозові й наукові твори, мають право на видрук. А значить – на самостійне життя»:
Без таємниці світ зникає,
метелик крильми не стріпоче,
не вкриє обрії безкраї
блакитно-срібна велич ночі…
Науковець, прозаїк, поет Любомир Сеник жив Україною, працював задля неї і вірив у її майбутнє:
Гряде новий Закон і Час
на перехресті тисяч років,
і вийдемо на шлях широкий,
освяченим навік для нас
всевидячим і вічним Оком.
Немає іншого добра,
як наша рідна і єдина
без слави й в славі Україна,
Свята Софія й синь Дніпра,
що феніксом звелись з руїни.
«Гряде новий Закон і Час…»
Сила дієвості письма Любомира Сеника покликана СЛОВОМ ЛАМАТИ МУРИ НЕДОСКОНАЛОСТІ СВІТУ: «На мечі принесуть волю. / А меч скапує кров’ю…» Сьогодення свідчить, що людство загнане в глухий кут… Пізнання ж реалізує думка, яка випереджає дію: «Міркуй, коли кладеш стрілу на лук, / А не тоді, як випустиш із рук» (Сааді, «Бустан»)…
- S. Якщо коротко… Любоми́р Таде́йович Се́ник (16. 06.1930–7.04. 2021). Народився в с. Чернихів (нині Зборівського району Тернопільської області). Упокоївся на Полі почесних поховань Личаківського кладовища поряд із дружиною Володимирою Сеник – членкинею національного підпілля, Юнацтва ОУН. Український літературознавець, літературний критик (є автором 35 наукових і художніх книжок, а літературно-критичних та наукових публікацій у періодиці, збірниках, антологіях не злічити), громадський діяч. Доктор філологічних наук, професор Львівського університету ім. Івана Франка, член НСПУ, дійсний член НТШ).
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів