Таїна одкровення із кожного слова зорить…
Ганна Костів-Гуска
Усе минуще: радощі і сум,
Цілунок перший і сльоза гаряча,
Травневий цвіт і вітерець-пустун.
І небо, що дощем рясним заплаче.
І перший крок, і те найперше «мамо» –
Таке солодке на вустах дитини.
І ніч пройде, і день заступить ранок…
Лишається, як вічність:
Україна.
Ганна Костів-Гуска
Поезія Ганни Костів-Гуски – прекрасний неповторний світ, віддзеркалений витонченою натурою в квітучому розмаї рідної української мови, в весняній повені чистих почуттів, картин і вражень благословенного Богом таланту. Це материзна, з якої джерельно б’ють у, здається, такому простому слові, та в ліричному контексті вже незрівняному у своїй виразності, в традиційній класичній формі нові животворні золоті ключі непроминаючих людських цінностей:
Вдома
О, як мені болять,болять
Жарини давніх тих багать.
І перепілки голос житній,
І день, що наче сміх, прожитий,
І ясеновий скрип осінній,
Як церквички – копички сіна,
І ці на цвинтарі горбочки,
В горошок бант школярки-дочки,
І в небеса – стіною мальви,
І вишита сорочка мами,
І призабутий батьків голос,
І цей Нічлави срібний пояс,
І в надвечір’ї хвилі сплеск,
І синій оксамит небес,
І це сліпе в гнізді пташа –
Знайде тут прихисток душа…
Вся поезія – торжествуючий гімн швидкоплинній хвилі людського життя, благословення і прийняття всього, що нам дароване, і поклик до Божої Досконалості, вболівання і боротьба за долю України і її народу.
На фоні подій планетарного масштабу в її творах оживає історія минулих поколінь народу, жертовного творення держави України, героїчного українського лицарства, його світочів і тісно переплетена з нашою історією доля простої і водночас неординарної жінки з її світлою любов’ю, духовними пошуками і високими прагненнями.
Направду, її збірки – це жива ріка пам’яті, що промовляє до нас: «Не забудь, хто ти є і якого ти коріння!» Вже самі назви їх звучать, як дзвін пам’яті до сучасників: «Автограф вірності», «Нічлава», «Цвіте біля хати калина», «Зона», «Червоні коралі», «Зелені свята», «Неприручена пташка» (переклад з білоруської), «Голгофа», «Страсна дорога», «Цей тихий сум вечірнього вікна», «Червоні кетяги калини», «Знайде тут прихисток душа».
Почуття, яке одухотворює кожну поезію, повне світла. Її освічують влучно підібрані образи, природні фони, особлива естетика слова, з якої пливе його неповторна мелодика, гармонія оживаючої краси поетичного видива:
Тут пахне сном. Дитина у колисці,
І молоко у глечиках скисає.
Вусатий кіт вилизує щось в мисці
Й на мене винувато поглядає.
Тут пахне сном. Найпершим теплим сном.
Дитина спить найпершим сном солодким.
І яблуко дзвінке, червонобоке
На яблуні дрімає за вікном.
Білява хата вишнею цвіте.
Спливає ледве чутно колискова.
Співаю я малому колоскові,
Що з дум моїх, як із землі росте.
*
Калиновий світе, калинова мріє,
Не дай загубитись в широкому світі.
Я слово, мов кетяг калини дозрілий,
Тобі подарую в гарячому літі.
*
Я вимокну до нитки на дощі.
Таке це літо – дощове і тепле.
Блищать смарагдово дерева і кущі,
А тато мій косу на завтра клепле.
А завтра – дощ. І так щодня, щодня.
І я росту. І трави – аж по пояс.
До хати мене кличе мамин голос ,
Ласкавий голос в хату заганя.
Та я не йду. Бо змокла все одно.
Пливе подвір’ям до городу річка.
Червоні мальви хиляться в вікно,
І квітка мальви, ніби в косах стрічка.
І запах кропу на цілий город.
І гупання ранет у картоплиння.
Те літо – як найкраща з нагород
В моїм житті, далекім і дитиннім.
*
У сяйві бабиного літа
Червоні кетяги калин
Земля, теплом ще обігріта,
Не помічає часу плин.
Не помічає, чи не хоче,
А заодно із нею я.
Чиїсь сумні забуті очі
На мене дивляться здаля.
В ньому все прекрасне: не тільки радість, а і біль, сум, печаль, страждання. Все сповите ніжністю, легким, обережним дотиком, бо воно таке дороге для зболеного серця, це її і тільки її відчуття:
Моя душа – чутливий камертон.
*
Така оця любов:
немов сльоза – терпка.
Гірка, ніби полин.
неначе мед – цілюща.
*
Ти не дивися так печально,
Моя сльоза уже тремтить…
Так величально, так вінчально
Над нами білий сніг летить.
*
Ти небо мені дарував!
Як нам літалось у парі!
*
Душа за Вами заплаче,..
Щось невимовно ніжне
Торкнуло мене крилом.
Сумно душі моїй, сніжно
За голосом Вашим, теплом.
*
Стою з останнім словом на устах.
Воно в мені тріпоче, наче птах…
Люблю, -лиш видихну, бо губи вже чужі
У судну мить, на ТІЙ уже межі…
Головний рушій, глибинний поштовх до народження кожної поезії – біль і любов, які сплетені воєдино. І це святе, бо Любов -двигун життя, воскресіння і поступу вперед, прогресу всього людства. Вся її творчість глибоко інтимна, найвищою домінантою якої є Совість, що в постійному діалозі з Богом. Звідси роздуми над життям, прагнення чистоти, ясності і справедливості як в особистісних, так і в суспільних вимірах:
Блудили вони по пустині дорогою голою.
Псалом107:4
Чи довго ще блудити по пустині
Моїй стражденній бідній Україні?
Вожді, керманичі давно забули Бога.
Хто виведе її на праведну дорогу?
Народ обкрадений, зневірений до краю.
Йому однаково: до пекла чи до раю.
Крім Тебе, хто нам в світі допоможе?
За що караєш нас так тяжко, Боже?
То голод шлеш, то війни, то Чорнобиль.
То зрада нас пече незгойним болем…
В Мордовії, на Соловках, в Сибіру
Наш цвіт обмерз за волю і за віру.
Хто нас на світло виведе з пітьми?
Дорога гола. На дорозі ми.
Кожен вірш – сторінка жіночого життя ліричної героїні і самої авторки. Вірш за віршем виливається у хвилюючий ліричний роман – сповідь, який читаєш і не можеш відірватися. В ньому палає святий вогонь любові, сповитий незабутніми митями, коханим голосом, усміхом очей, теплом долонь, єднанням «душ – як причастя», живописними образами, духмяними запахами, чарівною музикою благословенних почуттів і безсмертних почувань, сфокусованих у цій дивовижній жінці високої душі, що прагне неба на землі:
Ще ти – зі мою!
Вічність – біля нас!
Немає ще і згадки про розлуку.
І ти мої замерзлі грієш руки,
Іще вогонь любові не погас.
І ми збираєм іскорки святі.
Ще день – високий!
Небеса – бездонні!
Іще люблю тебе так безборонно,
Так юно, наче вперше у житті!
Іще тобі до мене йти і йти,
Іще мені
тебе не дочекатись…
Та хочу я,
щоб сяйво цього свята
На все життя
вдалося зберегти…
Поезія Ганни Костів-Гуски перш за все духовна і чуттєва, живописна і духмяна, пісенна і молитовна. Часто це сама молитва, або звернення до Бога:
З Божої ласки усе на світі!
Яблуні квітнуть і зорі нам світять.
З Божої Ласки, з Божого слова.
Наша присутність тут тимчасова.
*
Я Щиро Богу дякую за день,
Що був для мене, як найкраща пісня.
*
Помолюся на святу ікону,
Може, Господь сил мені додасть.
*
Що ці серпневі зливи
Роблять, коханий, з нами?
Як вони гоять рани,
В очі цілують і губи.
Боже, яке це щастя –
Знати, що хтось тебе любить!
Це може бути суто релігійна поезія (як от «Голгофа»), в якій є прямі посилання на біблійні події, спілкування з Господом:
Хрестопоклонна неділя
Хто не візьме свого хреста, і не піде за
Мною слідом, той Мене недостойний.
Євангеліє від Матвія
Хрестопоклонна неділя.
Народу в церкві, як маку.
Христе! Твої страждання
Кожний несе в душі.
Хрест підносим з Тобою,
Разом йдемо на Голгофу.
Тож поможи Йому, Боже,
Дійти до тієї межі.
Хрестопоклонна неділя.
Душі свої очищуєм.
Душі свої розпинаєм
Кожний на своїм хресті.
Господи, дай нам сили,
Дай нам терпіння такого,
Щоб ми могли подолати –
Кожен – Голгофи круті.
Хрестопоклонна неділя.
Ревно б’ємо поклони.
Богу молитви шлемо –
Господи, їх прийми!
Господи, дай нам надію,
Твердості дай і мудрості,
Щоб ми у цьому світі
Звались народом, людьми.
Хрестопоклонна неділя…
Середохресний тиждень…
Але й в усій її філософській, пейзажній, інтимній, патріотичній ліриці, так чи інакше, відчувається Присутність Вищої Таїни, настільки вони узгоджені зі станом душі справжньої християнки, віруючої жінки, яка у всій цій красі і доцільності, людській долі бачить Перст Божий:
Чому тебе не вибрали, народе,
Як з неба роздавали благодаті?
Як і колись, ординці та заброди
Господарюють вправно в моїй хаті.
І землі ці, що в світі найчорніші,
Колосся родять хиле і бліде.
Правителі найменші і найбільші, –
В свою комору кожен лиш гребе.
Чи в Бога кращої не варті долі?
Чи кров козацька в жилах не тече?
Ми звикли до кайданів і неволі,
клеймо рабів нам душі не пече.
І рідна мова – наймичкою в хаті,
І пісня материнська, слово – гинуть…
Тоді, як роздавали благодаті,
Чому забув Ти, Боже, Україну?
ЇЇ рядки, як промені світла, осявають, благословляють багатомовне, розкішне у барвах і звуках, відчуттях і миттєвостях скороминуще, безцінне людське життя, як найвищий скарб Божий, і вчать його вдячно приймати, як Дар з висоти, і самому у постійній борні вдосконалення прямувати до висот Божественної святості:
Вже вижато останній житній клин,
Дрімає вітер у рясних снопах…
І сниться стерням білий коровай,
І чебрецями весь мій світ пропах.
Вмирає спека на вістрях дощу.
Ледь дихають притомлені дороги.
І літо верболозяне в ріці,
Углиб забрівши, миє босі ноги.
*
Зелені свята
Та згадка, наче блискавка, сяйне:
Зелений день. Зелений лан. Зелені свята.
Веде за руку тато мій мене,
У ліс, щоби клечання наламати.
Так весело і радісно мені!
Нічлава. Кладка. Знов снується стежка.
Хоча б на мить вернутися в ті дні,
Де загубилася слідів мережка…
Навколо царство зелені й пташок.
І дощ грибний пробіг собі над нами…
Ми оберемок молодих гілок
Кладемо на подвір’ї коло брами.
В святковій хаті з калачами піч.
На образах святі велично-строгі.
І буде шепотіти цілу ніч
Кленова гілка біля ліжка мого…
Клечальний день. Субота. Зелен-світ!
Зелені свята. Все навкруг зелене.
Той неповторний у дитинство слід
Ще буде довго, довго коло мене.
*
Святі пророки. Німби. Ореоли.
От нам би хоч одного віднайти!
Щоб усміхнулись долі видноколи,
Щоб не втікали діти у світи.
О, де ви, єремії, авакуми?
У цьому холоді вже голос ваш закляк.
Той – тому сват, і кум цілує кума,
І гостро пахне молодий первак.
І брат вбиває брата, наче Каїн.
І Ной помер. Немає в тім вини.
І юна мати ніжними руками
Своє дитя кладе у бур’яни…
Гріхи содомні – на гріховні душі.
І злобою спотворене лице.
Пошли пророка, Боже,
бо спасти нас мусиш,
Ми Твої діти, Боже,
хоч Тобі і гірко чути це.
Все, про що вона пише, слушне, необхідне, актуальне, вічне, у всі часи сучасне і цілюще для тих, хто доторкається її віршів. Благословенній Божій іскрі її поезії дано відкривати глибинну таїну слова, його суть, що покликана творити в душах людей свій храм, в якому завжди присутній Бог, Творець миру і гармонії. Звідси потужна зціляючи сила її творчості:
Зневіри дух проймає наскрізь нас,
Дух фальші, лицемірства та облуди,
За упокій Землі готуєм парастас,
За упокій Землі? – Отямтесь, люди!
Дитячий сміх до неба доліта,
І яблуні в цвіту – рожеве диво.
В гарячім липні золоті жита
Гойдаються під вітром так щасливо.
Для нас іще розливи срібних плес,
Багрянці осені і заметілі білі…
І голос Божий із святих небес –
Бальзамом на серця наші зболілі.
Поезія Ганни Михайлівни обіймає і ніжно плекає предвічні святі поняття: Божий Закон в нас, Пам’ять, Віра, Надія, Любов, батько, мати, родина, вітчизна, культура і звичай, душа, , Бог – і все це її і наше – Україна – , без якої нема людини, громадянина, нації, народу, майбутнього. Ця висока гуманістична поезія, дарована нам дивовижною жінкою, галицькою квіткою, українкою – берегинею. В ній із вірша у вірш, із рядка в рядок ходить Любов. Вона органічна з природою, часто зливається з нею, вони говорять в унісон:
Останнє золото беріз
Зриває вітер нетерпляче.
Стоїть такий печальний ліс,
Що ледь душа моя не плаче.
Така згасаюча краса,
Така розлука безоглядна…
Роса по шибці, чи сльоза…
Жінки згортають листя в рядна.
Тривожна жовта заметіль.
Бентежна акварель жовтнева.
Так тяжко журяться дерева,
Що аж мені на серці біль.
Природо! В нас одна душа.
Мені сестрою ця калина.
І я не винна, я не винна,
Що виросла з її куща…
Її рядки проймають незвичайною силою і заворожують красою:
Борщівське вишиття
Вічна пісня барв і кольорів,
Неповторна музика натхнення!
Шепіт трав, і шелест яворів,
І небес святе благословення
Хрестиком укладено в рядки.
Поспліталось, блиснуло веселкою,
Ніжність материнської руки,
Пісні щем весільної, веселої.
Батьківської хати голоси,
Призабута стежечка любові,
І дитинства золоті часи –
Поєднались в кольорі і в слові.
Дух народу в колір заплете,
Проросте і піснею і цвітом.
А над світом, гляньте, а над світом –
Знов борщівське вишиття цвіте!
Цей талант від Бога, і він належить не тільки Борщівщині, Галичині, навіть не тільки українцям, а цілому світові. Нехай же її цілюще слово живить чисті пориви молодого покоління, вкраплюється Божою росою у їх свідомість, що вони покликані бути великим культурним українським народом, сильною, здоровою нацією, гордою своєю ідентичністю, неповторністю, здатною до подвижницької праці, котра змінить обличчя України, лице землі. І усміхнуться щасливі люди…
Творчого Вам довголіття!
Ірина Ярчук
с.Іванків, Борщівський р-н, Тернопільська обл.