Звично сходить-заходить сонце, щоразу скорочуючи свою появу і відпочинок. Звично котиться дорогою часу ридван культури, що доправляє цивілізацію до бажаного притулку. Поскрипують заледве змащені чотири колеса – наука, мистецтво, релігія і філософія. Активізуються голоси: «Не треба коліс: йдемо під укіс!». Ефірний гомін. А промені висвітлюють обличчя тих, чиї старання приводять у відповідність рух карети і рух сонця. Візія сьогодення…
У ряді сумлінних працівників культури бачимо і постать Олега Степановича Смоляка – знаного українського вченого-етномузиколога, дириґента, письменника і композитора, професора Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Поки що єдиний на Тернопіллі доктор мистецтвознавства і єдиний член Національної спілки композиторів України. Людина проста і скромна у спілкуванні, з хорошими педагогічними якостями, великий естет, одначе із тих, які не так споглядають, як воліють діяти – творити і популяризувати культурні надбання українців, навчати тих, хто йде слідом. Народ, природа і земля, радість і життя, краса і духовність, надбання і етнос, правда і нація, гармонія і світовідчуття, єдність мистецтв і щастя творення – слова і словосполучення, переплетення яких висвітлює тло особистости цієї людини, її остов – те, що записано в генах.
Паросток роду
Разом із подивуванням різноманіттю творчих обдарувань Олега Степановича приходить думка: ця людина, певно що, з роду музикантів. Так і є. Ба й більше, виплекана у всебічно обдарованому роду Смоляків, з глибини народу, таланти якого передавалися по чоловічій лінії. Про це розповідає він сам в автобіографічних оповідях про дитячі та юнацькі роки (книжка «Загребльські придибенції»), називаючи батька Степана Олексійовича «надзвичайно талановитою та одержимою людиною»: «У його (тата) родині мистецький талант мала більшість представників чоловічої статі». Дід Олекса стельмахував – виготовляв скрипки, цимбали, грав на них. Виготовив мистецької роботи шафу для одягу, яка і нині слугує родині Смоляків. Також і шафу для книжок, які дуже любив читати і вимінював їх у жида. Батько Степан Олексійович також був добрим теслею, грав на скрипці, басолі, цимбалах і гармонії, був начитаним. Виготовив ляльковий вертеп, бо у родині віддавна ходили з вертепом, і навчив молодих майстерно озвучувати дійство. А ще – малював, саме через батькові картини малий Олег полюбив гори, а з ними проявилися і прихильність до волі, вирізнення національного. Разом із неймовірним бажанням стати музикантом синові передалися вміння малювати і любов до читання.
Саме ці деталі підкреслюють витоки обдарування: з кореня етносу, стовбура нації і здорової гілки роду, де краса, добро і здорові традиції сприймаються на генному рівні. Утім, був ще один чинник: його село Настасів, велике і мальовниче, з річкою Водавою. А головне – зі здоровим духом, цей дух у своєму селі почасти застала і авторка цих рядків, поки його не зіпсувала кривою правдою радянська дійсність… У селі Олега Степановича дітей виховувала спільнота. І в тій спільноті не одна сім’я мала свої обдарування. Музикальною була також і сім’я Ярослава Павуляка – односельця Олега Смоляка, скульптора і талановитого поета, чиє ім’я нині стараннями професора відкривається щоразу ширшому колу поціновувачів високої і неординарної поезії. Олег ще в шкільні роки визнав дещо старшого Ярослава за майстернішого в поезії. І, не зважаючи на те, що один із них вибрав музику, а другий – спочатку скульптуру, а потім – письменництво, їхні стежки не раз пересікалися любов’ю до поезії. Утім, Господь визначив кожному свій шлях.
Пригадується епізод із другої частини автобіографічних оповідок: будучи молодим хлопцем, Олег виліз на вишню у своєму саду, щоби поласувати ягодами. У той час дорогою проходив Павуляк. «Куди йдеш, Ярославе?» – запитує. «Та йду за околицю, кажуть, там росте полин» – відповів той і, почувши, що полину багато на могилах, «кивнув головою й, усміхнений, помандрував у поля». Наше призначення від Всевишнього можна визначити за нашою любов’ю, за тим, що притягує. Ну, чого, здавалося б, тобі, Славку, в липневі дні шукати гіркоту? А пішов… Дорога одного з тих двох – нелегка, але погідна, із постійним помірним підняттям на вершину, другого – була скелястою і крутою.
Одначе, щоб осягнути мету, мало бути талановитим і здібним у навчанні, потрібно було багато працювати. І Олег старанно вчився – в школі, потім у музичному училищі. Він витримував, ніс не тільки цей вантаж, а й тягар знедолености свого народу: якби не був сільською дитиною, міг би вчитися в музичній школі, якої йому дуже бракувало і яка могла скерувати його життєвий шлях у дещо інше русло. Всевишній не робить скидок нікому. Звичайно, якби мав кращі умови для розвитку, чи якби жив в іншій країні, міг би досягнути більшого. Але чи мав би тоді оте неймовірне бажання внутрішнього росту, творення світу, чи були б поштовх і спонука вкладати стільки зусиль?
Працював і внутрішньо: треба було вміти зробити правильні висновки з життєвих ситуацій, вигартовуючи свій дух. Якось малим поділився солодощами з бабусею. Цитую Олега Смоляка: «Баба Ганка втішилася моїм вчинком і з цього приводу сказала: „Будь щирим у житті й ділися з усіма, чим зможеш”. Ці слова я завжди згадую, коли роблю людям добрі справи». Основне перейняв од батька: «Багато … якостей передалося й мені у спадок, а найголовніше з них – бути чесною й порядною людиною, допомагати людям у біді, мати силу духа і волі. Я таким татовим спадком горджуся й намагаюся передати його своїм дітям і онукам».
Музичні здібності і любов до музики, прагнення грати – одне ціле. Мало було вміти, треба було дуже хотіти. І малий «не раз годинами простоював біля сільських весільних музикантів і слухав їхню гру» – скрипалів, кларнета, флейтиста і барабанщика. «Коли я їх слухав, то мені здавалося, що ніде немає кращих музикантів за наших, настасівських», – пише професор.
Коли мав шість років, святий Миколай приніс йому подарунок – дитячу клавішну гармонію. І почалося навчання, щовечора. Коли мав десять років – купили кнопкову гармонію-дворядку. «Після повернення додому (з покупкою) я годинами не випускав гармонії з рук», – признається музикознавець. Одержимим був не лише його батько, а й він сам. Праця, лише велика праця вишліфовує талант і дає йому можливість проявитися. Подібною була тяга й до малювання і книжок, від читання яких у дитинстві припсув зір.
Мистець з раннього віку вбирав у себе все, що могло послужити його становленню. У школі дізнався про давню українську письменницьку традицію і це привело його до доброго висновку: «Я вже тоді усвідомив, що справжнім письменником може стати лише та людина, яка володіє глибокими знаннями, є патріотом і може сприймати навколишній світ у художніх образах».
Зблиски краси
Вірші почав писати і друкувати в районній газеті шістнадцятирічним. Уже перші спроби віршування були вдалими: День згасав поволі, / Вже упали роси… / Сонце десь у полі / Опустило коси. / Коси – срібні весла, / В вас – чарівна сила, / Серцю радість несли, / Слову дали крила. / Тільки дуже скоро / Ви упали в тишу. / Вас вечірні хори / Снами заколишуть («Вечір», 1966 р.). У вірші – добрі ритміка і метрика, присутня романтична пейзажність, а ще – звукова палітра, яку чув, споглядаючи світ. Цю звукову присутність маємо чи не в кожній його поезії. І всепоглинаючий ліризм. «У моїх творах домінує ліризм над усіма іншими художніми проявами. Це моє творче амплуа, і я ним гордився в свій час і сьогодні дотримуюся цього» – признається автор.
Тоді ж, за порадою поета Василя Ярмуша, починає писати і друкувати прозові художні мініатюри. Вісімнадцятирічним входить у районне літературне об’єднання Тернопільщини, яке тоді саме створювалося. А сивий сон, як наполоханий перепел, зринає з хрестовиння вікон і ховається на городах у зелен-зілля. Розкурює синій легінь пропахлі димом люльки хати, підганяє відра на коромислах. Пливуть відра до криниць за цілющим студеним трунком («Ранок»), – написано у ті часи юности, як і наступне: Десь польовою доріжкою котиться гарба, стомлені колеса виспівують примхливу співанку. Густа курява веретою здіймається за гарбою. Візник пасе зором полудень, пестить словами коней («Полудень»), або: Ґазди вичікують корів. Пихкають люльками, спльовуючи втому. Лелеки калатають у гніздах, ніби кличуть вечір («Вечір»). Обдарований юнак уже тоді зумів побачити в довколишності гармонію Божого творіння, яка звучить єдиною симфонію краси і радости життя, керованого Творцем. І це міметичне бачення проявлятиметься прагненням наслідувати Творця упродовж усього життя Олега Степановича Смоляка.
Літературні вправи юнак продовжував до двадцятитрьохрічного віку, потім – зосередив увагу на навчанні у Львівській державній консерваторії імені М. В. Лисенка.
Пройти дорогу
Пройти свою дорогу до кінця – це встигнути виконати усе задане Всевишнім на час життя, а отже, стати по-справжньому щасливим. А, можливо, пройти більше заданого. Вчасно ступити на наступну сходинку, не захоплюючись широтою огляду попередньої. Щось подібне сталося і з Олегом Степановичем, коли він, передавши очільництво кафедри музикознавства й акторської майстерности факультету мистецтв ТНПУ наступникові і сповільнивши напружену науково-дослідницьку працю, цілковито повернувся до літературної творчости і діяльности, полишеної на узбіччі життєвої стежки ще в юності. Але зробив він це, можна сказати, не так із власної волі, як від поштовху вищих сил.
Олег Смоляк прийшов на світ сімдесят років тому, 27 вересня 1950 року, на велике християнське свято Чесного Хреста. Цей час вказує на те, що для нинішнього ювіляра має бути найважливішою осіння пора життя, як період збору життєвих плодів. І, цікавий факт – народився бездиханним, тому жінка, яка приймала пологи, не довго думаючи, опустила його в бочку з холодною водою. І тоді дитина заплакала, проявивши ознаки життя. Таким «холодним душем» у зрілому віці для науковця стала важка хвороба очей. Саме тоді він згадав про ще один пласт роботи, який має віддати як дар Творцю і людям. І ця його праця проявляється як найбільш значима.
За відносно короткий час (за п’ять років) професор зумів випустити у світ одинадцять авторських видань художньої літератури, переважно прози, з них одне – літературознавче. Це – збірка перших поетичних і прозових творів «Провесінь» (2015), проникливо правдиві автобіографічні оповідки про дитячі роки «Загребльські придибенції» (2015) і про юнацькі роки – «Із Загреблі на околиці» (2016), збірку із шести казок для молодшого шкільного віку «Біленьке кроленятко» (2016), які мають дуже цінне на нинішній час виховне значення, блискучі етюди «Полумисок долонь» (2017), повість про пошуки щастя на дні життєвих колізій «Блада» (2017), високохудожні прозові мініатюри «Вербне голосіння» (2018), повість про першу любов поета Ярослава Павуляка «Мишковецька любов» (2019), літературознавча книжка «Арсен Вікарук. Літературний портрет» (2019), збірка із п’яти оповідань про діяльність УПА в одному із сіл Тернопільщини (с. Постолівка Гусятинського р-ну) на основі реальних подій «Чорний понеділок» (2019) і «Листи до коханої дружини» (2019) – повість у листах про життя сім’ї сільських учителів із його рідного села Настасова. Окрім того Олег Степанович видав, переважно власним коштом, і ряд впорядкованих ним книг, зокрема присвячених Ярославові Павуляку – книжка поезій цього автора «Все про тебе» (2018), «Ярослав Павуляк у споминах» (2017), дві книги статей і рецензій «Ярослав Павуляк у слові» (2018) і «Художньо-виражальні засоби в поезіях Ярослава Павуляка», та інші, присвячені відомим діячам культури краю. А ще організовував літературно-музичні вечори, присвячені творчості тернопільських поетів, писав і публікував літературознавчі статті, започаткував щорічну обласну літературну премію імені Ярослава Павуляка і, до великої радости настасівчан, став першим її лавреатом у номінації «Популяризація творчої спадщини Ярослава Павуляка».
Така інтенсивність породжує сподівання, що автор сягне вершин і в царині літератури, залишивши відчутний слід для нащадків. А в скарбницю культури додасться животворної сили, здатної зчеплювати колеса ридвану з дорогою часу і везти до Світла.
Тож побажаймо шановному ювілярові довголітньої творчої сили, нових завдань і їх звершень на славу Творця, світу й України. Хай животворна наснага завжди буде з ним і з його славним родом на многі і благі літа.
Анна-Віталія Палій,
член НСПУ, НСЖУ.
ExLibris 70 років Олега СМОЛЯКА, автор Володимир Окрутний