Наша розмова із поетом Василем Кузаном із Довгого відбулася напередодні його ювілею.Було що згадувати,про що говорити,бо позаду цікаве і змістовне життя,наповнене яскравими подіями. Втім, усе по порядку…
– Невблаганно летить час! Ми стоїмо на порозі Вашого 60-річного ювілею. Про що думаєте? Чи, можливо, запитати, як ся маєте, пане Василю?
– Здається, що вчора я відзначав 50. Тоді ще були мирні часи і я міг собі дозволити величезний концерт на центральній площі Іршави. Там було присутньо кілька тисяч земляків, а концерт за участі народних і знаних артистів тривав понад три години. Тепер війна…
А маюся добре. Різниці не відчуваю. Як казав мій друг: після 50 можна налити собі ще по 50. Хоча такої мірки не існує, але я нині кажу: після 60 теж можна налити собі ще по 50. Але Ви, Василю Васильовичу, то знаєте краще))
– Що із задуманного вдалося наразі реалізувати?
– Вдалося багато, але не все. Війна вибила нас усіх із усіх графіків. Але 26-ту книгу я таки видав у кінці минулого року. Трохи поїздив по світу. Брав участь у Франкфуртському книжковому форумі…
– Що можете сказати про свій шлях у світ Поезії.
– Шлях, як шлях. Важливо ніколи не збиватися на манівці. А я ось уже скоро 40 років серйозно займаюся поезією. Маю на увазі, що не тільки римую – читаю інших, пишу передмови, відгуки, рецензії, досліджую літературний процес у його поетичному вимірі.
– Що спонукало Вас до поезії?
– Життя. Воно прекрасне і не оспівувати його просто неможливо.
– Чи є у Вас кумири у літературі?
– Кумирів нема. Але є авторитети, є улюблені поети, є друзі, які пишуть чудові тексти. Є дружина, яка створила особливий міфічно-поетичний світ. Є десятки українських поетів, які дозволяють мені стверджувати, що сьогодні українська поезія є найпотужнішою у світі.
– Поезія це Ваше покликання чи просто хобі?
– Поезія – це моє життя.
– Розкажіть, будь-ласка, про свою творчу лабораторію.
– Як такої, лабораторії у класичному розумінні слова, у мене нема. Жодних підвалів, пробірок, реактивів, алхімічних приладів та матеріалів не маю (сміється). А процес творення – це теж лабораторія, і тут я уже серйозний. Насправді – це таємниця кожного автора. Ніхто не може пояснити звідки береться, як приходить отой особливий стан Творення. Деякі тексти писалися за 5-10 хвилин і писалися без жодних правок. Інші писалися довше і мали десятки правок. Але і ті, і ті мої тексти – чудові (сміється). Це кажу не я – так кажуть мої читачі, яких у мене тільки на одному сайті Поезія.орг більше мільйона.
– У кожної творчої людини свої секрети до написання. А які у Вас?
– Є секрет, яким я ділюся постійно: щоб добре писати поезію треба багато читати хорошої поезії. І, бажано, не тільки своєї (сміється).
– Вчитуючись у Ваші віршовані рядки,простежується філософське сприйняття світу. Десь уподібнюєтесь Петру Скунцю і Дмитру Креміню. Чи то мені просто так здається?
– Кожен із нас унікальний і неповторний. Я люблю і Петра Скунця, і Дмитра Креміня, і багатьох інших. Але не хочу бути схожим на жодного з них. Наша цінність, цінність кожної людини – у нашій неповторності. Я самодостатній і несхожий на жодного автора в світі. Інша справа – мотиви моїх творів. Вони можуть перегукуватися із мотивами названих Вами і не названих письменників. Бо ми всі, у тому чисті і не письменники, замислюємося над темами життя і смерті, добра і зла, швидкоплинності та вічності, любові та ненависті… І часто приходимо до схожих висновків. Як ото Великий Тарас називав москалів ворогами, так і ми їх тепер називаємо. Але ми не стаємо від цього схожими на Шевченка. Ми реально оцінюємо ситуацію. Ми бачимо хто є хто і можемо дозволити собі про це сказати. На жаль, не всі можуть на це зважитися, не можуть набратися мужності.
У цьому аспекті ми з Кременем та Скунцем дійсно схожі.
– Не секрет,що свого часу Ви починали писати російською, потім перейшли на українську, тепер робите пробу віршувати русинською. Що це?
– Російською у мене було всього кілька віршів. Уся система освіти в окупованій комуномоскалями Україні була побудована таким чином, що молоде покоління не мало перед собою кращих зразків української поезії – тільки московської. Усі наші великі поети були розстріляні москалями, а їхні твори були заборонені. Але я про це багато писав – не буду повторюватися. Скажу тільки, що 4 роки я жив у Петербурзі. Уже в Ужгородському університеті почав займатися в літстудії і повністю відійшов від рос. мови. Завдячую Степанові Жупанину, який колись зауважив: чужою мовою ти ніколи не напишеш краще ніж той, хто виріс у тій мові і увібрав її в себе з молоком матері.
Певно саме це і спонукає мене час від часу писати мовою моїх предків. Це українська мова, яка тисячоліття зберігалася у наших горах. Це як старе добре вино закарпатського розливу, яким насолоджуєшся. Бо воно увібрало у себе соки рідної землі, правду нашої історії та мудрість нашого народу.
– У своїй поезії Петро Мідянка намагається передати дух Закарпаття, колорит нашого краю. А для Вас що є головним?
– Для мене головним є душа. Наша мова колоритна сама по собі. Та і я, зізнаюся, не позбавлений цієї якості (сміється)
– Ви автор багатьох книжок,лауреат обласних, всеукраїнських і міжнародних літературних премій. Що далі? Які у Вас плани на майбутнє? Зрештою, яку ставите перед собою мету?
– Далі… Намагаюся працювати. А премії, як каже наш друг Мирослав Дочинець, вони як яблука. Яблуко, красиве, стигле, червиве чи гниле – це вже додаю я – колись та впаде тобі на голову. Звісно, якщо ти живеш і працюєш не у фініковому саду і не на фабриці фетрових виробів.
– Пане Василю! Ваші поетичні рядки покладено на музику.Пісні співають відомі виконавці. Розкажіть,будь ласка, про Вашу співпрацю з композиторами і співаками, як знаходите один одного?
– Про це можна багато говорити. Адже понад сотня моїх пісень живе і час від часу виконується на сцені. А про те, як ми з композиторами знаходимо один одного… Якщо коротко, то переважно тексти самі знаходять музику. Хоча тепер є багато пропозицій і від композиторів, і від співаків. Але на замовлення я пишу вкрай рідко. Це дуже виснажлива праця.
– Коли Ваш твір виконує «народний артист» – то вже,напевнее,неабиякий успіх, чи не так?
– Так, це успіх. Тепер я можу дозволити собі вільно і в будь-який час випити каву з Народним артистом. Але це не настільки великий успіх, щоб мене впізнавали на вулиці і прагнули пригостити кавою мене. (Сміється). Якщо повернутися до одного з попередніх питань про мої плани, то я б додав: планую стати настільки відомим, щоб мене впізнавали на вулиці не тільки у моєму рідному селі (сміється).
– Чим для Вас є поезія?
– Коротке питання вимагає короткої відповіді. Поєзія – це життя. Це повітря, яким дихає, яким насичується моя душа.
– Імена наших авторів рідко з’являються у шкільній хрестоматії. Творчість закарпатських письменників майже не вивчають.
– Вивчати письменника у шкільній програмі – це не найкращий спосіб його популяризувати. На жаль, рівень викладання літератури в школі ще не вирвався повністю з радянської освітньої системи. Жаль, але школа у нас не прививає любові до читання. Це найстрашніша біда і проблема нашого суспільства. Про це я теж багато писав, аналізував підручники, критикував підхід до формування освітньої програми. Бажаючі зможуть прочитати все на моїй сторінці у Фейсбуці. Бо про це я можу говорити надто багато, а цього не дозволяє формат нашої розмови.
– Знаю, Вам доводиться багато подорожувати.Робите презентації у багатьох містах і селах України і за кордоном. Де найбільш тепло, із відкритим серцем і душею сприймають Вас?
– У рідному селі, в Хусті, Іршаві, Сваляві, Луцьку, Ковелі, Харкові, в селі Керецьки, в Кракові, Франкфурті, Києві… Всюди, де є живі люди, здатні душею і серцем сприймати живе слово.
– Крім поезії, Ви пробували себе у прозі. Чи вдалося знайти свого читача? Зрештою,яка доля роману «Експрес – наречений»?
– Роман мав шалений успіх і досить швидко розійшовся серед вдячних читачів. Планую його перевидати.
– Книги яких письменників стали для Вас настільними?
– Завершив читати «Руки і сльози» Степана Процюка. Це роман про нашого генія Івана Франка. Читаю багато поезії. З нетерпінням очікую рукопису нового роману моєї дружини Тані П’янкової. Планую познайомитися із творчістю Салмана Рушді. Люблю Маркеса. Але настільних книг не маю. У нас велика бібліотека – хочеться прочитати якомога більше яскравого, талановитого, різного.
– Пане Василю! Ви Були учасником трьох майданів: Революції на граніті, Помаранчевої революції і Революції Гідності. Що можете сказати про ці пам’ятні сторінки Вашого життя.
– Революцію на граніті я підтримав, але її учасником не був. Два дні моєї присутності там не дають права називатися учасником студентського голодування. А от дві наступні революції дозволяють називатися їх учасниками. На Революції Гідності я навіть виступав із великої сцени 11 лютого – майже 25 хвилин читав свої революційні вірші. От там мене впізнавали майже всі. Бо я ті сміливі і актуальні тексти публікував майже щодня на Фейсбуці. Вони були популярними, їх читали і цитували. Хоча… я визнаю, що у тих творах було більше наболілого, ніж власне поезії. Та це яскраві сторінки мого життя, життя моєї країни. Усі ці революції зробили націю нацією та дали знати світові, що українці – це сильний волелюбний народ, який нічого спільного з москалями не мав і не хоче мати.
– Людину повсякчас переслідують вдячність і розчарування. Що переважає у Вас?
– Вдячність. Я вдячний багатьом, багато хто висловлює вдячність мені. Той, хто постійно творить добро, не має часу на розчарування. Я так думаю. Хоча розумію, що когось у житті я розчаровував. Головне – не розчаровувати себе. Бути собою – ось що не розчаровує. Якщо ближні зрозуміють, що ти такий як є і навчаться тебе таким сприймати, то пробачать тобі і перестануть розчаровуватися. Оце я закрутив – треба буде самому перечитати, щоб зрозуміти (сміється).
–Ви брали інтерв’ю у багатьох відомих особистостей. Що найбільше запам’яталося у спілкування з ними?
– Я спілкувався з цікавими людьми. У кожній розмові були присутні неординарність, сила духу, творчий потенціал співрозмовника. Саме це і запам’яталося. Персонально виокремлювати нікого не буду. Більшість розмов опубліковано у моїх книгах «Віагра для поета» та «Книжка як жінка». Вони є у обласній бібліотеці імені Потушняка. Одна вже має електронну версію.
– Ви багато працюєте і,звісно,втомлюєтеся. Що Вам допомагає поновлювати енергію?
– Найкращий відпочинок – зміна виду діяльності. Життя у селі дозволяє відпочивати від творчої праці у саду та на городі з лопатою, мотикою чи іншими інструментами. Добре відновлюють творчу енергію подорожі. У Римі, Венеції, Берліні, Любліні, Будапешті, Люксорі, Празі чи інших містах я намагаюся не працювати, а накопичувати враження та емоції, нові знання та насолоджуватися атмосферою свободи, якої мені бракувало у юності. Згодом усе це так чи інакше трансформується у слова і вплететься у твори.
– Ви серед засновників Літературної агенції «Зілля». Що вдалося зробити на цій ділянці роботи?
– Літературна агенція працює. Ми видали два поетичні альманахи «М’ята» та «Імбир». Крім того, ми організували та провели більше десяти унікальних поетичних вечорів, презентацій та перформенсів. Знову ж таки, війна перешкоджає більш активній діяльності. Додам ще, що співзасновниками агенції є моя дружина та наш друг і кум, креативний журналіст та організатор унікальних фестивалів Михайло Носа (Неділя).
– Багаті люди вкладають гроші в те, що може дати прибутки. У що вкладає свої кошти поет Василь Кузан?
– Були б гроші (сміється). Ми вкладаємо гроші у нові подорожі, нові враження. Спілкування з новими друзями у нових країнах і містах робить нас духовно багатшими. Це робить нас вільнішими і, відповідно, сильнішими.
– Про що наразі мрієте?
– Про Перемогу України і звільнення усіх наших земель від москальського окупанта. Усіх земель, аж до Білгорода, Кубані… Але ще важливіше звільнити душі наших людей від брехні і стереотипів, які залишив у спадок совок. Побороти проблеми і вилікувати суспільство від постколоніальних і посттравматичних хвороб. Адже голодомори, репресії та всілякі переслідування українців за національною ознакою залишили глибокий слід і ще довго будуть нас виснажувати духовно і матеріально.
– Що вдалося Вам зробити на посаді голови Закарпатської обласної організації Національної спілки письменників України?
– Через ковід та війну вдалося дуже мало із запланованого. Є ще кілька незавершених проєктів, які сподіваюся реалізувати. Але все впирається в кошти, які під час воєнного стану використовувати заборонено. Та із усього зробленого виокремлю альманах «Літературне Закарпаття» та сторінку у Фейсбуці «Письменники Закарпаття». Завдяки цьому багато наших колег вперше засвітилися у віртуальному просторі.
– І, насамкінець,трохи пофантазуймо: яким би найприємнішим був для Вас подарунок на 60-річчя? Які Ваші плани на майбутнє? У якій країні хотілося б,щоб жили Ваші онуки? Що, зрештою, слід зробити, щоб Україна стала заможною державою, щоб українці перестали бути заробітчанами.
– О! Насамкінець! Та у цьому питанні приховано стільки, що вистачить на цілий розворот у вашій газеті!
Яким найкращим був би подарунок? Перемога і мир! А ще кілька картин від моїх друзів-художників: Бориса Кузьми, Віктора Миговича, Василя Ловски, Василя Павлишина, Наталії Сіми, Антона Ковача, Василя Павліщука, Степана Ляха, Миколи Якимечка… Ой, здається я захопився.
Плани на майбутнє? Працювати і видаватися, їздити по світу і насолоджуватися красою життя.
Де мають жити онуки? У сильній заможній і вільній від москалів Україні.
Що треба зробити? Треба любити Україну і себе в Україні! Треба мати честь і гідність. Треба вичавити із себе не тільки раба, але і відчуття меншовартісності. Треба бути вільним і любити свободу. Треба боротися, перемагати і молитися. Але спочатку перемагати. Треба любити Бога і творити добро. Що ми з Вами, друже Василю, разом із мільйонами побратимів і робимо.
Слава Україні!
Слава нації!
Розмову записав Василь ШКІРЯ
член Національної спілки журналістів України,
м. Іршава, Закарпаття