Написати цей матеріал мене спонукала звістка про важку хворобу мого відомого земляка Степана Гіги. Боляче читати в інтернеті думки окремих горе-дописувачів, що співак, мовляв, піариться. Таким скажу: Степану Петровичу слава не потрібна. Він вже давно сягнув пісенних вершин, ще в юності став володарем багатьох престижних нагород. Серед них: гран-прі міжнародного конкурсу “Золоті трембіти”, гран-прі Всесвітнього фестивалю в Торонто, лауреат “Пісенного вернісажу-96” у Києві. Вдумайтеся лише: відомий український композитор, музикант, естрадний співак – тенор, народний артист України із концертними програмами виступав у багатьох країнах світу, першим у незалежній Україні одержав іменний золотий диск, який розійшовся більш як мільйонним тиражем! Його пісні “Вулиця Наталі”, “Яворина”, “Друзі мої”, “Біла вуаль”, “Остання ніч”,”Королева” вже давно увійшли до золотого фонду України. А хіба можна забути те, що він свого часу у турне по Європі виконував арії Рудольфа, Феррандо, Грцога, Каллафа… Його академічний голос полонив серця мільйонів глядачів.
… То було ще на початку 80-х років минулого століття. Василь Кузан із Довгого писав оригінальні вірші, Степан Гіга з Білок своєрідно і неповторно виконував пісні і творив музику, а я із гірського Загаття поринув у незвідані царини журналістики. Нас усіх згуртував творчий порив, бажання створити щось нове, унікальне і неповторне.
Збиралися ми разом в м. Іршаві, в першому тоді міському барі райспоживспілки, за філіжанкою смачної кави. Нам, молодим, завзятим і енергійним було про що поговорити. Я вже тоді працював у районній газеті “Нове життя”, Василь викладав у Довжанському економічному коледжі, а Степан брав активну участь у різних пісенних конкурсах і фестивалях. Нам усім було цікаво, бо життєві дороги тільки починалися, перед нами усе було попереду. Зазвичай, як газетяр, я все це занотовував до блокнота, щоб згодом написати про це не тільки в районці, а й обласних виданнях – “Молодь Закарпаття” та “Закарпатська правда” . Газети тоді були в пошані. Їх охоче читали і молоді, і старі. Тепер уже й не віриться, що тираж “закарпатки”, коли редактором видання був Степан Ваш, складав понад 100 тисяч примірників.
Скажу відверто: ми з Василем Кузаном по доброму заздрили нашому другу. Про нього вже тоді говорили як про перспективного співака, називали Соловейком Срібної Землі. Він був лауреатом республіканських конкурсів артистів естради, виступав у Чехії, Угорщині, Німеччині, Іспанії, Італії, Туреччині, Франції, в багатьох містах і селах колишнього радянського союзу. Йому було про що розповісти після повернення з турне. Зокрема, чимало вражень у нього залишилось після концертних виступів у США.
У переповнених концертних залах Нью-Йорка, Детройта, Клівленда і Чикаго за три тижні дав сім концертів, не без гордості говорив Степан Гіга. У такі хвилини його серце переповнювала радість і душевне задоволення. А нас, звісно, брала цікавість: які враження залишилися від зустрічі із американським глядачем?
– Найкращі!, – задоволено відповідав Степан. – Разом із гуртом “Друзі мої” за океаном побували також дружина Галя і син Степанко. Майже на кожному кроці нас зустрічали земляки із Закарпаття. Здається, ми потрапили не в Нью-Йорк, а в Ужгород чи Іршаву. На виступах було до 500-700 глядачів. І це не тільки наші заробітчани, а й англомовна публіка. Усі вони дружно нагороджували нас тривалими оплесками і квітами, просили передати рідним і знайомим привіт.
Приємно було зустріти в Нью-Йорку юних співачок Лідію і Габріелу Орос з Іршави (ще два-три роки тому ми їх бачили на сцені обласного українського музично-драматичного театру). Дівчата і тут не закинули улюблену справу, а навпаки, продовжують популяризувати сучасні українські хіти. Недавно на конкурсі естрадної пісні в Нью-Йорку вони були нагороджені золотою медаллю.
Гоже було дізнатися від Степана Гіги, що у Сполучених Штатах Америки українську пісню люблять. Після кожного концерту до нього підходили глядачі й просили компакт-диски і аудіокасети. Особливо сподобалися їм пісні з альбому “Троянди для тебе”, автором багатьох із них є поет Василь Кузан.
Де б не виступав, Степан Гіга всюди намагався переконати глядача, що українці – пісенний народ, що наша мова милозвучна, чарівна, вона зворушує серце.
Степан Гіга ніколи не втішався досягнутим. Він завжди прагнув більшого. Як і те, що у нього свого часу визріла ідея мати власну студію. Так і виникла його приватна студія “Гіга-рекордс. Пройшло небагато часу, і вона стала однією з кращих на Закарпатті. Сюди приїжджали записуватися навіть з-за меж краю – Львова, Івано-Франківська, Рівного, Чернівців.
На питання, чому саме Ужгород він обрав для своєї творчої діяльності (адже всі відомі співаки і композитори прагнули жити в Києві чи москві, Степан відповідав просто: “Попри деяку його нинішню необлаштованість, це дуже гарне європейське місто. Тут у мене багато друзів. Тут я відчуваю, що потрібен людям. Хоча народний артист України Павло Зібров дещо іншої думки. Якось після концерту в Києві він сказав мені: “Степане, ти живеш у провінції, а диктуєш умови столиці. Можливо, час і самому переїхати жити сюди.” Від почутого Степан Гіга тільки знизав плечима, а сам подумав, що ця пропозиція не для нього.
Оособисто я неодноразово бував на концертах С.Гіги і помітив, що він завжди викладався на всі сто відсотків. Тому й поцікавився якось, ніби між іншим, що його до цього спонукає. Відповідь була проста: “А я ніколи раніше не співав під “фанеру”. Так роблять здебільшого ті, хто не впевнений у собі. До того ж часи вже не ті – глядач сьогодні відрізняє істинне, живе від того, що застигло, записане на плівку. Тому кожен виступ для мене – то велика праця. І фальшивим ноткам тут немає бути місця”.
2003 рік був для С. Гіги надзвичайно “урожайним”. Він став народним артистом України, володарем іменного “Золотого диска”, підготував нову пісенну програму “Троянди для тебе”.
– А хіба це сталося несподівано? – на обличчі співака сяйнула радісна усмішка. – До цього я йшов довго. Відколи себе пам’ятаю, завжди співав. Ще й дотепер згадую свого першого вчителя співів Михайла Копинця, якому завдячую вибором професії. Це він ініціатор створення у Білківській середній школі вокального дуету, про який згодом заговорили в області. Я співав тоді із досить талановитою співачкою Марією Клепар, яка тоді викладала в Івано-Франківському педінституті. Ми тоді удостоїлися навіть гастролювати в Чехії.
Далі був вокально-інструментальний ансамбль “Зелені Карпати”. Степана Гігу, семикласника, запросили співати в ньому. Це була хороша школа підготовка у великий світ музики. Відчутну допомогу надали старші товариші – бас-гітарист Петро Янтолик і соліст ансамблю Степан Віща. Невдовзі ВІА із Білок став лауреатом обласного фестивалю “Вечори над Латорицею”.
Після закінчення школи Степан пішов працювати в Іршавське ремонтно-транспортне підприємство. Слюсарем. Звідти направили на навчання в Іршавську автомобільну школу. Коли виповнилось вісімнадцять, покликали армійські будні. Там теж доводилося співати. Тільки вже армійські пісні. Однак він знаходив час, щоб у солдатському колі поспівати рідні українські пісні.
Звільнившись у запас, подав документи до Ужгородського музичного училища. Поступив на вокальний відділ. За наставника була В. А. Глодан. Вона небавом і порекомендувала серйозно зайнятися співом. Разом з тим виступав у ВІА “Гомін Карпат” Драчинської художньо-сувенірної фабрики, з яким зробив кілька записів на обласному радіо й телебаченні.
У 1981 році, після закінчення училища, вступив до Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського. Займався у класі відомого українського співака народного артиста України К. Д. Огнєвого. Вже на другому курсі був запрошений в Чернігівську філармонію солістом синтез-групи “Стожари”. Тут працював з відомим композитором Олександром Пушкаренком, автором пісень “Квітка – розмарія”, “Добрий вечір, доле”, “Якщо я і ти”, “Катюша”, “Кася і Катруся”, які звучали на Всесвітньому фестивалі у москві. З цим колективом брав участь у фестивалях, які проходили у Молдові, Донецьку, Києві, Криму.
У консерваторії С. Гіга навчався як оперний співак. Змушений був розлучитися до пори з естрадною піснею (хоча в колі друзів і співав). Відомий артист Дмитро Гнатюк запропонував працювати солістом оперної студії Київської консерваторії. Виконував партії в операх “Євгеній Онєгін” Чайковського, “Запорожець за Дунаєм” Гулака-Артемовського, “Наталка-Полтавка” Лисенка.
Феноменом у творчості Степана Гіги є не тільки те, що він неперевершено співає. Він ще й пише музику й слова. Перші поетичні проби у нього з’явились ще в школі. Але вірші не показував нікому. Намагався наслідувати Володимира Івасюка, Миколу Мозгового, Івана Поповича, Ігоря Білозіра.
Земляк Іван Попович познайомив Степана з поетом Анатолієм Драгомирецьким. Перша серйозна заявка на успіх – пісні “Гуцульське весілля” та “Зелені Карпати”. Остання, до речі, стала візитною карткою вокально-інструментального ансамблю Білківського будинку культури. Слова і музику написав Степан Гіга. Знайшли свого слухача і пісні “На Івана Купала”, “Осінній глід”, “Ріка дитинства”, “Дідикова скрипка”, “Актори”, “Мамо”, “Вбите серце”.
Пісня “Остання ніч” стала лауреатом найпрестижнішого фестивалю в Україні “Пісенний вернісаж-96”, а на республіканському хіт-параді “Пісня року “Королева” посіла третє місце.
С. Гіга неодноразово давав благодійні концерти у рідному селі Білки, в районному центрі – Іршаві та місті над Ужем. Кожного разу, коли заспівав пісню “У райськім саду” (або як її в народі називають “Яворина”), присутні в залі слухали її стоячи. Вона, як на мене, справжній тріумф Соловейка Срібної Землі. Її він присвятив своєму батькові Петру Івановичу і тим, кого вже немає серед нас, – Назарію Яремчуку, Володимиру Івасюку, Ігорю Білозіру та Івану Миколайчуку.
Тепер часто говорять про формулу успіху. Степан Гіга створив себе сам. Завдяки сумлінній і наполегливій праці. За кожним виступом стоїть велика і наполеглива робота, бажання працювати професійно. Кожна його пісня не тільки змушує глядача зачаровано слухати гармонію звуків, а й приносить їм насолоду, радість і душевне задоволення. А ще робить його хоч трішечки милосерднішим, терпеливим і добрішим. Співак не терпить шароварщини, яку інколи доводиться бачити по телевізору. Дотепер вважає, що найкраща відзнака для соліста, коли його пісні слухають люди. Значить, його робота не пропадає марно, а його творчість комусь потрібна.
Ось що розповів свого часу про Степана Гігу народний депутат України Михайло Сятиня. “Кожен його виступ залишає по собі незабутні враження. Концертні зали переповнені. А це свідчення того, що його люблять і шанують. Я знаю таких артистів, яких часто “крутять” по телевізору, на концерти яких у Києві зганяють силою. А Степан Гіга – воїстину народний артист! Коли я йому запропонував виступити в Києві, він відповів: “Ні, творчий політ дала мені рідна батьківська земля і тому я повинен спочатку вклонитися своїм землякам, подарувати свої пісні, свою радість”.
Земляки завжди залишаються задоволеними виступами Степана Гіги. Його пісні хочеться слухати ще і ще. Вони не просто надихають, а й додають сили на наснаги, роблять наше життя ще світлішим і яскравішим.
Василь ШКІРЯ,
м. Іршава, Закарпатська область
Leave a Reply