У пам’яті закарбувався день 5 березня 1953-го. Вчителька СШ № 1 м.Самбора з болем повідомила нам (я тоді вчився в 1 класі), що згасло «наше сонце» з Кремля, помер вождь світового пролетаріату Й.Сталін. З тривогою і сумом подумав, чи світитиме наше небесне світило на небосхилі, а чи не наступить холодна і сувора зима…?
Та чи могли ми діти-першокласники знати, чи навіть здогадуватися, що за волею вождя у трудових таборах Сибіру «перебувало тоді 2 млн. 256 тис. 402 в’язні, (з яких тільки 221 тис. 435 справді є небезпечними державними злочинцями) з них 438 тис. 788 жінок, 35 тис. 505 мають при собі дітей віком до 2-х років» (1). І нині мільйонам людей колишнього СРСР важко повірити, що і розстріли невинних людей відбувалися з волі «батька» імперії, який в потрібний момент із диявольською хитрістю перекладав вину на інших – на «ворогів народу», буржуїв, «буржуазних націоналістів». Пропаганда неймовірно спритно це «підтверджувала» і робила душогуба святим. Так він вмивав свої закривавлені руки, так він зміцнював диктатуру пролетаріату…
Цікаво, в чому б Й.Сталін звинуватив наших далеких предків, які жили 45 тисяч років тому? В якому буржуазному націоналізмі? Адже не лише науковцям відомо, що тризуб символізує триєдиність перебування Всевишнього на землі, а ліве рамено тризуба втілює землю, праве – вологу з небес і середнє – Сонце. Сакральному «тризубу принаймні 45 тисячоліть!» – вважає професор О.Губко, посилаючись на розкопки професора О.Черниша в с.Молодовому на Буковині (1958-1959) (2).
Або сонячне божество індійської міфології Вішну, що означає Вишнього, Всевишнього, який є захисником землі і людей. Адже сам Крішна має синьо-жовту символіку – зображується синюватошкірим і в золотому вбранні. До речі, для наших давніх предків синій і жовтий кольори символізували вогонь й воду, дві могутні й протилежні природні стихії. Поєднуючись, вони творять життя. Гармонійне поєднання води й вогню, жіночого й чоловічого, земного й божественного творить світову й суспільну гармонію, поступ і благоденство, злагоду й порозуміння – панує МИР.
Саме рівно через тиждень після смерті батька народів «імперії зла» Бог подарував життя Яромирові Микитку, уродженцю м.Прокоп’євська Кемеровської області Російської Федерації (батьки познайомилися та одружилися на засланні), якого через 20 літ головуючий Львівського обласного суду Б.Романець за участю прокурора Б.Антоненка3 відправили до тюрми за статтями 62 ч.І і 64 КК УРСР, за антирадянську агітацію і пропаганду та націоналістичні переконання, на 5 років позбавлення волі у ВТК (виправна трудова колонія) суворого режиму, фактично за те, що він був українцем за переконанням. Невипадково ж посланець із Москви Л. Каганович вважав, що «кожен українець – націоналіст».
Відомо, що навчався Яромир Микитко у СШ №1, СШ №10 (з 1967) нашого міста. У шкільні роки почав товаришувати з Зоряном Попадюком, який вдома мав приймач з короткими хвилями. Разом хлопці слухали передачі радіо «Свобода». Тоді їх, дев’ятикласників, обурила окупація радянськими військами Чехословаччини у 1968 році. Зорян і Яромир спільно з однокласниками Євгеном Сеньківим, Омеляном Богушем, Олесем Іванцьом, Ігорем Вовком підготували листівки, які і розклеїли на кожній зупинці Івано-Франківська, Долини, Стрия (добиралися автобусом).
На щастя, відважних романтиків не спіймали. Після успішної акції хлопці, до яких долучилися Ігор Ковальчук, Володимир Галько, Дмитро Петрина, Роман Радонь та Євген Сеньків, зібралися на подвір’ї будинку Зоряна в Самборі на вул.Рівній і вирішили створити свій «Український національно-визвольний фронт» аналогічно УНФ (Українського національного фронту), учасників якого заарештовано у 1967-му.
Власне саме своєю назвою вони хотіли наголосити, що продовжать боротьбу за Незалежну Державу на засадах УНФ Д.Квецка (3), З.Красівського, М.Меленя, М.Дяка та ін. Очевидно, щоб довести московитам, що національно-визвольна ідеологія в Україні не вмерла. Так Зорян Попадюк, Яромир Микитко, Ігор Ковальчук, Омелян Богуш, Ігор Вовк, Володимир Галько, Дмитро Петрина, Роман Радонь та Євген Сеньків вирішили продовжити справу УНФ.
Зорян Попадюк. 1970 р.
Юні українці зі світлими душами та синьо-сонячними мріями, звісно ж, не бажали загарбників називати братами, а катюг поневолених народів – героями. З відкритим серцем ішли до людей зі своєю правдою. Вони усвідомлювали, що за рабську покірність перед окупантом поневолений народ заслуговує зневаги. Їхні чисті душі повстали проти злочинного московського паханату.
Виготовили прапор, печатку, запровадили членські внески, придбали друкарську машинку, щоб розмножувати літературу самвидаву. Розповсюдили листівки у зв’язку зі самоспаленням чеського студента в Празі Яна Палаха.
У 1970-му всі члени УНВФ вступили до вузів. Група розрослася кількісно й географічно. Серед них були також діти вірних ленінців, зокрема син Івана Сварника, який писав для КДБ закриті рецензії на твори В.Чорновола, І.Калинця, М.Осадчого. Хлопці розповсюджували самвидавську літературу, а саме: листівки проти національного гноблення українського народу, нищення його культури і мови, проти окупації Чехословаччини в 1968-му. Передруковували й поширювали твори І.Дзюби, В.Мороза, Є.Сверстюка, В.Чорновола та ін., журнали «Український вісник», «Хронику текущих событий», твори О.Солженіцина, працю М.Джіласа «Новий клас».
У листопаді-грудні 1972 р. (зі своїх та матеріалів самвидаву) видали перший номер машинописного журналу «Поступ». Переднє слово написав Григорій Хвостенко. Друкували журнал в Самборі. Вони боролись і проти русифікації України.
Яромир Микитко. 1978 р.
Коли ж у Львові 1973-го, вперше від «золотого вересня» 1939-го, заборонили проводити Шевченківські вечори, УНВФ виготовив 150 примірників листівок, що завершувалися словами: «Вставайте, кайдани порвіте!» Близько 40 листівок Я.Микитко розклеїв увечері 27 березня у Львові. Кадебісти у цивільному затримали Яромира на квартирі, але при обшуку нічого не знайшли (хоча 2-3 листівки так і залишилися у куртці, яка безтурботно ночувала в коридорі). Решту листівок розповсюдили в своїх вузах студенти історичного факультету Львівського університету ім. Ів.Франка та студенти, зокрема Роман Радонь, Львівського лісотехнічного інституту. Уночі 28 березня декілька десятків студентів, в тому числі й Зорян Попадюк, були заарештовані КДБ і відправлені в тюрму на вул.Миру,1 (де знаходився слідчий ізолятор). На юних «антирадянщиків» приїхав подивитися сам голова КДБ УРСР В.Федорчук. Слідство велося проти З.Попадюка, Я.Микитка. Справу проти Г.Хвостенка згодом було закрито ніби через його хворобу. Його не судили. Студентів, які розповсюджували листівки, ще до суду виключили з вузів. Хлопців рекрутували в армію. Львівські вузи, особливо університет, зазнали справжнього погрому. Тільки з університету звільнили 29 працівників.
Українців арештовували, незважаючи на статтю Конституції СРСР про право на самовизначення народів, включно із правом виходу із складу Радянського Союзу.
А про цинічне трактування чинного законодавства свідчить щире зізнання одного слідчого: «Вночі, коли ви самі в кімнаті, погасіть світло, накрийтеся з головою ковдрою і тоді думайте, що хочете. Але якщо хто-небудь довідається, про що ви думаєте, – бодай дружина, – тоді це вже не просто ваші переконання, а поширення переконань. А поширення переконань – це вже дія. І ми судимо вас не за ваші переконання, а за ваші дії».
13.08.1973-го 20-річного З.Попадюка, найбільш здібного і незламного, вироком Львівського облсуду засуджено за ст.62 ч.1, ст.64 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») до 7 років позбавлення волі та 5 років заслання. Попадюк свідомо обрав дорогу боротьби ще на волі. Він знав, чим ризикує й морально готувався до страждань багаторічного ув’язнення. Він не помилявся стосовно ворогів свого народу, в яких бачив ворогів усього людства. Зорян боровся з ними від початку й до кінця, у великому й малому.
Кадебісти не змогли розшифрувати жодної записки, якими обмінювалися УНВФівці. Лінгвістичні здібності студента виявилися набагато сильнішими за можливості дешифрувальних машин. Зорян був єдиним на 17-ій зоні в Мордовії, який намагався впливати на настрої людей на волі, навіть будучи за мордовським дротом. Ось чому, зрозуміло, йому відмовляли у побаченні з рідною матір’ю двічі поспіль (побачення належало давати раз в рік).
Зорян Попадюк відбував покарання в таборах суворого режиму ЖХ-385/19 та ЖХ-385/17-А в Мордовії.
Про знамениту 17-А зону суворого режиму В.Овсієнко пише: «Тут Валентин Мороз написав свій «Репортаж із заповідника ім.Берії». Тут сиділи Юрій Даніель і Андрій Синявський. Тут починав свій термін В’ячеслав Чорновіл. Звідси недавно спровадили у Володимирську в’язницю латвійця Гунара Роде, росіянина Євгена Пашніна, московського демократа Кроніда Любарського, українця Дмитра Квецка (4), а за день до мого приїзду сюди – славного хлопця із Самбора Зоряна Попадюка».
За участь у табірних акціях протесту та світоглядну непримиренність Зоряна неодноразово карали. Так, після розмови у жовтні 1975-го з Володимиром Бабаком, московським гостем з Інституту світової економіки та міжнародних відносин, 22-річному З.Попадюку табірний суд замінив три роки табору на три роки Володимирської закритої тюрми. А ось лаконічно зміст його інтелігентної розмови з експертом КДБ. «Розкажіть, – запитує експерт, – у чому суть ваших поглядів і претензій до радянської влади». Зорян питає: «Ви марксист?» «Так», – відповідає. «Тоді ви повинні визнати, що чим більше буде на землі націй, тим краще для людства». Він (експерт) замислився… «Як ви гадаєте, – продовжив Попадюк, – людство виграло від того, що відкрило для себе Африку?» «Звичайно», – відразу відповів кадебіст. «Ми, українці, також хочемо відкрити себе для людства. Ми віримо, що справжня культура пов’язана з єдністю різного і наш обов’язок – стати поряд з людством. Ми бажаємо бути собою, але нам заважають…»
30 жовтня 1978-го його знову етаповано до табору № 19 з Володимирського централу.
9 жовтня 1980, перебуваючи на засланні, переніс непросту операцію легень. Там йому доводилося працювати і шахтарем, і столяром.
31 серпня 1982 р. Зоряна знову заарештували та звинуватили в «антирадянській агітації і пропаганді» за ст.56 ч.2 КК Каз.РСР. Під час слідства в Актюбінській тюрмі його неодноразово били за нібито порушення режиму.
4 березня 1983-го Актюбінським облсудом З.Попадюка позбавили волі до 10 років і – 5 років заслання. Відмовився від адвоката й касаційного суду.
Звільнений 5 лютого 1987 р. за Указом Президії ВР СРСР від 02.02.1987-го про помилування групи політв’язнів. Реабілітований. (5).
Він був близьким у стосунках з такими відомими дисидентами й діячами національно-визвольних рухів, як М.Маринович, П.Паулайтіс, Г.Суперфін, П.Айрікян, Б.Черних. Про нього тепло відгукувалися В.Стус, М.Руденко. «Нікого кращого від Зоряна мені не доводилося зустрічати за роки мого ув’язнення», – писав Габріель Суперфін (один з помічників О.Солженіцина). А астрофізик Кронід Любарський, згадуючи «супутника химерної долі», письменнику-історику М.Хейфецу сентиментально нагадав: «Яка чудова людина – Зорян». А сам Михайло Хейфец (завдяки його феноменальній пам’яті врятовано понад сотню віршів В.Стуса) назвав його «якимось природним дивом шляхетності, поєднаної з такою природною… і такою легкою талановитістю і відвагою».
Безумовно, боротьба за духовне виживання, ця невидима лінія фронту, це особлива війна, ім’я якій – духовний геноцид. І у цій боротьбі кожного політв’язня у зоні вимирання, у медвежому закутку безмежної імперії, головне – залишитися людиною духовно не вбитою, морально зміцнілою. Лише так можна перемогти цей конвеєр табірних репресій у битві за право на життя та людську гідність.
У своїх спогадах про українських політв’язнів Йосип Менделевич писав: «…під впливом табірних ветеранів-українців національні переконання ставали чіткішими,… світогляд стає світоглядом релігійної людини, яка намагається приблизитися до Бога, і саме це наближення розглядає як найвищу цінність».
Ув’язнення для Микитка стало доброю школою життя: на Холодній Горі в Харкові – зустрівся з Василем Захарченком, а в Мордовії (табір ЖК-385/17) спілкувався з Дмитром Квецком, В’ячеславом Чорноволом, з молодими литовцями, вірменами, росіянами. Адже зустрічі з такими людьми він сприймав як дарунок долі, яким нагороджує в’язня тюрма.
Брав участь у голодівках протесту: його перевели восени 1974-го на 19-у зону, де він мав можливість спілкуватися з повстанцями Дмитром Синяком, Михайлом Жураківським, Іваном Мироном, Миколою Кончаківським, Романом Семенюком, «антирадянщинами» Василем Овсієнком, Кузьмою Матвіюком, Ігорем Кравцівим та ін. Працював на деревообробному підприємстві. Восени 1976 р. Яромира Микитка з великою групою в’язнів етапували на Урал. У зоні ВС-389/37 (ст.Всехсвятська, Пермська обл.) встановлював верстати. Познайомився з лідером Росохацької групи Володимиром Мармусом.
Останній рік свого покарання у Богом забутій стороні відбував у таборі № 35 (с. Половинка), де спілкувався з Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Ігорем Калинцем, Валерієм Марченком, Семеном Глузманом, Миколою Горбалем, Євгеном Пронюком, Василем Шовковим, отцем Степаном Мамчуром. Дивовижно, але це так… зустрівся і вперше познайомився з братом своєї бабуні – Євгеном Пришляком (6), який в 1950-1952 роках був крайовим провідником ОУН Львівського краю (до цього у 1949 очолював СБ ОУН на Львівщині). 22 січня 1952 р. у загазованій криївці в непритомному стані після невдалої спроби застрелити себе потрапив до рук МДБ. Понад 10 років провів у камері-одиночці Володимирської цитаделі-тюрми. Звільнений після 25-літнього ув’язнення у січні 1978-го.
Яромир Микитко – один з авторів і переписувачів «Хроники «Архипелага ГУЛАГ». Зона 35». Частину її вивіз при звільненні, хоча етап тривав півтора місяця. Зокрема, там зафіксовано, що 6 серпня 1977-го у Микитка відібрали заяву щодо обговорюваного тоді проекту конституції СРСР, 2 жовтня разом з іншими в’язнями він оголосив «тиждень мовчання». А коли при перевірці засуджені не відгукнулися і лише підняли руки, то черговий Чайка «не зауважив» їх і написав рапорт, що, фактично, присутні – відсутні. 8 жовтня політв’язень Яромир Микитко запротестував проти примусової роботи. А в день совєтського політв’язня підписав телеграму до Бєлградської конференції НБСЄ. 15 листопада він був позбавлений права на посилку, 28 грудня – кинутий до карцеру.
Звільнили його, – як згадує п.Яромир – із комуністичної буцегарні 27 березня 1978-го. Реабілітований лише після того, як пройшов «вишукані курорти» Мордовії, Уралу, Пермської обл., уродженець Прокоф’євська Кемеровської обл. у 1982 р. вступив до Львівського лісотехнічного інституту на заочне відділення лісового господарства. Працював у лісгоспах різьбярем, завскладом, майстром. (7).
У 1990 його синьо-сонячні мрії таки збулися. Адже Бог допомагає тому, хто вірить! Справді, допоки б’ється серце, варто жити і боротися, щоб ні москаль, ні лях не панував на українських землях.
З безмежної далечини до них прилинув таки аромат волі. 3 травня 1990-го було посвячено і піднято над ратушею національний синьо-жовтий прапор згідно з ухвалою сесії Самбірської міської ради8 (його встановив Йосип Бичик). На багатолюдному віче посвячення прапора провели священики о. С.Рисей (греко-католицької громади) і о. М.Бенза (української автокефальної православної громади).
Наші історики не дали нам справжньої історії, і заплатили ми і за її незнання (і незнання народу) пекельно жахливу ціну. Адже за незнання власної історії і власного народу, а також і за незнання московської історії і московського народу заплатили і ще заплатимо…
Про трагедію, яку так довго замовчували, маємо пам’ятати не лише ми дорослі, а й наші внуки. 21 січня 1978-го, пішла у вічність людина, яка своєю трагічною смертю хотіла зупинити нищення української нації. 40 літ тому Олекса Гірник, протестуючи проти московської окупації та проти русифікації українців, на Чернечій горі в Каневі здійснив акт самоспалення.
Олекса Гірник
28.03.1912-21.01.1978
Так, у 60-річчя проголошення самостійності України Центральною Радою він згорів за Україну, бо вважав, що лише так можна протестувати в СРСР. «Мій протест – то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то тортури української нації. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець», – писав Олекса у своєму прощальному листі до дружини 6 січня 1978-го. І він зробив цей рішучий крок 21 січня 1978 р. о 8 год. 28 хв. Свій жертовний вчинок бойко-верховинець перетворив на потужну зброю опору в світовій імперії зла і освітив шлях українському народу до волі і долі, до своєї хати із комуністичних «джунглів»… Цей трагічний вчинок змусив багатьох задуматися над долею українського народу, над своєю долею.
А 5 листопада 1968-го в самому центрі Києва на Хрещатику Василь Макух вперше здійснив акт самоспалення. Охоплений вогнем, мов живий смолоскип, біг центром Києва, безстрашно вигукуючи: «Хай живе вільна Україна!», «Геть окупантів!». Про цей героїчний вчинок, небувалий у європейській історії «живий смолоскип», заговорив світ, про нього дізналися і в Чехословаччині.
Василь Макух
14.11.1927-05.11.1968
За Макухом встав «за вашу і нашу свободу» 20-річний празький студент Ян Палах: 16 січня 1969-го підпалив себе і смолоскипом пробіг Вацлавською площею Праги, демонструючи відкритий протест проти кремлівської окупації. Так, він став одним із носіїв вічно палаючого смолоскипа народного прагнення до незалежності й свободи.
Ціною свого життя довели світові, що полум’яний вогонь любові до Вітчизни не знищила комуністично-репресивна машина. Не зламали свої жертви і сталінські сатрапи: не спалити світлу душу, бо вона незнищенна. Справді, лише час покаже, хто був хто, а хто був ніхто і ніщо. Їх відзначала справжня духовна чистота, незаплямованість душ, надзвичайна чесність.
Ян Палах
11.08.1948-19.01.1969
Доречно нам, українцям, нагадати фрагменти біографії Ярослава Меленя, письменника, журналіста, музиканта, члена юнацької ОУН з 1942 року, члена комітету норільського повстання 1953-го, дворазового політв’язня московських ГУЛАГів, члена проводу УНФ, якого 70 років тому, 23.06.1948-го було засуджено у Львові за ст. 54-1а, п. 8, 11, терор, на 25 років ув’язнення.
Йому прикро було бачити наступ окупаційної московської влади на все українське. Особливо нестерпним було те, що колишніх учасників визвольних змагань примушували прилюдно каятися і засуджувати український національний патріотизм, як антинародну, антинаціональну зраду.
А після того як його звільнили, як неповнолітнього заарештованого, що не мав складу злочину, звільнили і реабілітували, він разом з Дмитром Квецком, Зіновієм Красівським вирішили видавати журнал «Воля і Батьківщина» та розповсюджувати його на теренах Львівщини та Івано-Франківщини. Організаційна мережа зі суворою конспірацією швидко поширилась і в інших регіонах України (Рівне, Кіровоград, Донецьк, Закарпаття, Буковина та ін.). Усього в УНФ налічувалось кількасот осіб.
Резонанс викликав розісланий у березні 1966-го документ «Вищим урядовим чинникам на Україні», а також «Меморандум Українського Національного Фронту ХХІІІ з’їздові КПРС», щоб підтвердити діяльність націоналістичної організації на території «радянської України». Бо більшовицькі окупанти стверджували, що в Україні націоналістична ідеологія вже вмерла. Після цього кадебісти активно шукали підпільників. Конспіративна нитка обірвалася на Кіровоградщині: арешти почалися 1967-го. 26.08.1967р. закритий Львівський обласний суд виніс вирок за ч.1 ст.62 КК УРСР «Антирадянська агітація і пропаганда»: 6 років ув’язнення суворого режиму та 5 років заслання. Покарання відбував у Мордовії.
А яким був маловідомий для широкого загалу українців Антон Олійник. Безкомпромісний політв’язень, засуджений на 25 років, якого розстріляли 51 рік тому, 6 лютого 1967 року в Києві.
Перший раз «Індус» (псевдо Антона) втікає через півроку перебування в Мордовському таборі (засуджено на 25 р.)… у вагонетці, присипаній торфом. Це був добре продуманий, але ризикований вчинок. Охорона лише на 3-ій день помітила, що на торфовиську бракує ув’язненого. На сьомий день «опери» таки затримали в лісі Антона Олійника. За спробу втечі суд до 25 років покарання додав йому ще два роки ув’язнення.
Вдруге Антону вдалося вирватися на волю 1954-го: тоді в’язень здійснив 13-метровий підкоп за допомогою лишень ложки. А далі – форсування річки на човні. Підготували доброзичливці. Цікаво, що коли Антон зайшов до рідної домівки, то мати його спочатку не впізнала. Знесилений син важив лише 47 кг. Два місяці він набирався сили у рідній домівці… «Емгебісти», які ретельно переслідували втікача, таки заарештували свободолюбивого галичанина.
Втретє Антон Олійник втікає вже із знаменитої Володимирської цитаделі. Як ерудований і дисциплінований в’язень, був активним читачем тюремної бібліотеки. Щоправда, студіювати довелося переважно марксистсько-ленінських пропагандистів. Але йому таки трапився й воістину національний шедевр – книжка Дмитра Донцова «Дух нашої давнини». Вона справила на політв’язня Олійника величезний вплив. Після прочитання «Духу…» А.Олійник поділився своїми враженнями з іншим в’язнем, Романом Семенюком. Вони вирішили вирватися з табірних лабетів і продовжити боротьбу за Україну. Це їм вдалось – 12 серпня 1965-го удвох втекли із особливого табору МВС СРСР «Дубравлаг». Сміливці форсували річку шириною півкілометра. Передбачаючи, що по них стрілятимуть, табірники затамували подих і перебували у водяній глибині понад 5 хвилин. Тим часом «емгебісти», що переслідували оунівців, повірили, що поцілили у втікачів.
Втікачі відтак добирались в Україну. На Сокальщині, на малій батьківщині Романа Семенюка, нездоланні оунівці облаштували бункер і розпочали підпільну боротьбу. Під час поширення листівок про істинну сутність комуністичної влади Антона Олійника заарештували втретє.
Він, безумовно, знав і про справу 14-річного Юрія Шухевича (1948-1968), якого заарештували і вислали до дитячого концтабору, де замість статті кодексу на його справі були букви «ЧСВН» – «член сім’ї ворога народу». Але він не міг знати, що після 20-ти років ув’язнення сина Головного командира УПА, вже у 1972-му заарештують знову і без вини засудять ще на 10 років… Але йому перед своєю смертю важливо було сказати останні слова святої Правди: «Ви засудили мене до розстрілу, змінивши при цьому закон. Світ ще не бачив такого прецеденту. Значить, або ви мене боїтеся, або я найбільший для України ворог. Тільки при цьому ви не пояснюєте, що я недоброго зробив для України».
«Граждані судді! Ви засудили мене за те, що я любив Україну. Але пам’ятайте: настане такий час, коли ніхто не сидітиме за те, за що я сиджу».
Антон Олійник (11.02.1926-06.02.1967)
Перед розстрілом. 1967 р.
До речі, перед самим розстрілом до камери, в якій сидів разом із відомим українським політв’язнем Юрієм Шухевичем, зайшов майор емгебіст і заявив: «Ну що Олійник… Тепер Україна зекономить на тобі два мільйони рублів». Такими були витрати, коли Олійника під час його третьої втечі оголосили у всесоюзний розшук.
А.Олійника розстріляли 6 лютого 1967 р. в Києві. Де його могила наразі не відомо. Ніхто не знає, скільки талантів загублено і у катівнях ГУЛАГу, сталінської установи гестапівського типу.
Так останнього ОУНівця спинила куля, присуджена замість 33 років ув’язнення. Так за постановою ВР УРСР, яку підписали Підгорний та Георгадзе, Рівненський обласний суд отримав право засудити Олійника до розстрілу не за чинним законодавством, а за тим, яке діяло ще 1927 року. Так смерть Антона Олійника стала найпоказовішим доказом того, що дух українського патріотизму став незборимим для тоталітарної системи.
Він зміг Наливайка дух великий воскресити в собі. Довів, що слова предків в минулому, спільна воля в теперішнім і готовність до рішучих і великих діл в майбутньому здатні навіть мільйони людей об’єднати у критичний момент для великої мети.
Сильне, горде і свободолюбиве плем’я (населення) природно народить людей, які встануть з рабського полону в боротьбі за власну свободу, за рідну землю і таки скинуть ненависні вікові кайдани з мужньою погордою. Звісно ж, мало полюбити правду, необхідно зненавидіти зло диявольсько-більшовицької сили, беззаконня та активно виступити проти сатанізму.
Хіба може українська душа забути про «хрестовий похід» в концтабори «найпередовішої» соціалістичної імперії Володимира Василика на 7 років та 5 років заслання за те, що «перешкодив агентам КДБ зрізати хрести у своїй рідній Тисмениці». Трудяга-коваль почув, як троє людей вилізли на церкву й почали пиляти на ній хрести. Вибіг на двір, вчинив крик, збіглися люди. Людці-христопродавці зі страху втекли… до церкви. Де знайти силу, де знайти слова, щоб розбудити сумління світу, щоб заступитися за тих невинних людей, вірних синів свого народу і своєї церкви, щоб врятувати їх із мук і пекла цієї страшної імперії. Що скаже людське сумління, коли воно прокинеться, коли проб’є кригу «невтручання» у «справи» царства московської тиранії, яка брутально топче все святе, ще й загрожує цілому світові як мавпа з ядерною зброєю в руці.
Хіба може українська душа забути, що для Кремля вільна думка і вільне слово страхітливі, як атомна бомба. Можливо, цей крик жаху нечуваного жорстокого минулого стане застереженням і для вільних людей на Заході, і уроком пам’яті для українців сьогодні… А хіба досі не висить «дамоклів меч» над світовою цивілізацією з боку путінської Росії, спадкоємниці найкривавішої на планеті імперії зла? Адже в Радянському Союзі вбивали, а в РФ і нині вбивають невинних людей різних національностей в мирному небі та на грішній планеті Земля. А ООН досі сором’язливо мовчить і «не відає», як позбавити РФ, світову терористку, що по лікті у людській крові, права на вето… Що це? Демократія чи глум над нею?
Кожна нація повинна пам’ятати давні закони життя. Святе Письмо вчить: «Не йми віри ворогу твоєму во віки». Кожна нація має знати, щоб вижити, мусить бути сильною. А перша вимога цієї мудрості: «Кожна особа у суспільному житті має триматися принципу національної згоди, щоб бути готовим захистити націю від зовнішнього ворога. При тім, бути готовим виявити консолідовану холоднокровність, єдність, твердість».
Ігор Сисін, м.Самбір
1. Н.Н.Епплбом. Історія ГУЛАГу. – Київ, 2006, с.373
2. Олексій Губко. Психологія українського народу, книга 1.– Київ, 2010, с.63
3. Прокурор області Антоненко у вишиванці, але російською мовою у Львівському облсуді 6 серпня 1973-го вимагав З.Попадюку та Я.Микиткові за ст.62 КК УРСР максимального покарання, однак суд призначив Яромирові 5 років позбавлення волі в таборах суворого режиму.
4. Дмитро Квецко (08.11.1935-15.10.2010) – визнаний «старійшина» 17-ої мордовської зони. Ув’язнення відбував у Мордовських таборах, у Владимирській та Лефортовській тюрмах. Рідна радянська влада дала селянському синові від щирого серця усе що могла – окрім розстрілу. До речі, Д. Квецко довгий час не міг дізнатися, чому Українська Радянська Республіка вирішила, що він її зрадив? Виявляється, а це треба знати всім без винятку українцям, що хоча члени родини «ворога народу» і не знали про його ворожу діяльність, це не служило пом’якшуючою обставиною при визначенні йому вироку. Отакої! І цей «закон» проти невинних було скасовано лише в 1958-му. То ж, виявляється, можна засудити будь-яку групу осіб, визнаних «антирадянщинами» за «змову… з метою захоплення влади». Саме так було засуджено Квецка, Красівського, Дяка, Кулинина за підпільний журнал на друкарській машинці. Хоча вони не мали ні одного патрона, ні тим більше гвинтівки.
Так головною зброєю Дмитра Квецка стала друкарська машинка: саме за цю «зброю» його засудили на 20 років концтаборів і заслання (1967-1987). А поет-політв’язень радянських тюрем Зеновій Красівський (1949-1953, 1967-1972, 1980-1985) – став жертвою каральної психіатрії (1972-1978).
5. У 1990 році Попадюк Зорян Володимирович – голова Самбірської міської ради, пізніше голова міськвиконкому, представник Президента України в Самбірському районі (1992), голова Старосамбірської райдержадміністрації (1997), заступник голови Самбірської райдержадміністрації (1998). Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступ. (2008).
6. Пришляк Євген Степанович (нар. 13.12.1913, м.Миколаїв на Львівщині – пом. 03.12.1987, там же) – учасник українського національно-визвольного руху. Член ОУН, воїн УПА. Навчався у Торговельній школі «Просвіти». Політв’язень польських (1933-1939), радянських тюрем і концтаборів (1952-1977). Ув’язнення відбував у Владимирській тюрмі (1962-1964, у камері-одиночці), в концтаборах Потьми і Пермі. (Іноземці про українських політв’язнів. – Київ, 2013, с.705)
7. У 1990-1994 роках Яромир Олексійович Микитко – радник Самбірського міського голови. Був відповідальним за газету «Вісник міськрайдержадміністрації», а з 1994-го – інструктор оргвідділу, згодом секретар комісії у справах соціального захисту чорнобильців та секретар комісії з екологічної безпеки Самбірського району.
8. 14 березня 1990-го вперше в УРСР синьо-жовте полотнище над будинком міської ради було піднято у Стрию. Тернопільська міськрада 23 березня того року офіційно визнала синьо-жовте знамено одним з елементів національної символіки, Івано-Франківська – 15 квітня, Самбір – 3 травня, Житомир – 13 червня, Київ – 24 липня.
17 березня 2018 р.
21 квітня 2018 р.
Використані джерела:
Б. Куфрик. Герой, який згорів за Україну. – Газ. «Експресс», 18-25.01.2018, с. 7
Є.Цимбалюк. Останнього ОУНівця спинила лиш куля… – Газ. «Заграва», №9, жовтень 2017, с. 8
І.Львова. Нескорений Прометей. – Газ. «Моя сповідь», березень 2017, с. 17
М.Хейфец. Зорян Попадюк – дисидент без страху і закиду. Іноземці про українських політв’язнів. – Київ, 2013, с. 620-640
М.Хейфец. Бандерівські сини. Іноземці про українських політв’язнів. – Київ, 2013, с. 586-619
Й. Менделевич. Спогади про українських політв’язнів. Іноземці про українських політв’язнів. – Київ, 2013, с. 150
Г. Давидов. Зиновій Антонюк. Іноземці про українських політв’язнів. – Київ, 2013, с. 76
В.Овсієнко. Світло людей. Книга 1. – Київ, 2005, с. 136.