“Розповідаю у коротких оповідках (читайте «Золоту ПЕКТОРАЛЬ» за минулий рік) про Ярослава Павуляка, Олександра Вільчинського, Юрка Завадського, Михайла Левицького, Василя Махна, Богдана Бастюка, Володимира Барну, Бориса Демківа, Петра Сороку, Богдана Мельничука, Володимира Погорецького, Бориса Щавурського, Валеннтина Корнієнка… і, звісно, про себе – Володимира Дячуна”.
Пробогемники
Передусім, це — люди. В якійсь іншій галактиці це, може, були б ефемерні гравітаційні хвилі, ефемериди, одним словом. Тут — вони: люди. Поки що. Простіше — представники богеми. А що воно таке (і представники, і богема), то першому-ліпшому небогемному відомо і то насамперед — провінційному, тобто, по-офіційному, вони – провінційні богемники й, найперше, — якимось чином налаштовані, решта — проналаштовані, себто просякнуті усілякими оборонними про, що й не вгледиш, чи вони проти. Колись думали, що вони, такі налаштовані, усе-таки, сексуально невпорядковані, забуваючи, що в провінції один одного знає й тому особливо один одним не перебирає.
І ще: й дотепер думають, що вони як люди щось по-людськи пишуть. Справді. Ті, у своїй абсолютній більшості, які писати не можуть — пишуть. Решта — хочуть писати, але не можуть. Ага, залишилося пару пробогемників, яким Бог дав талан писати, але вони уже усе своє написали. Тому їм давати уже нічого. Навіть до пари. Тому ходять не по двоє з порожніми кишенями порожніми тернопільськими вулицями. В Озерній, вордсворте, вони (отих бо рож ніші!) ще порожніші.
Розповідаю у коротких оповідках (читайте «Золоту ПЕКТОРАЛЬ» за минулий рік) про Ярослава Павуляка, Олександра Вільчинського, Юрка Завадського, Михайла Левицького, Василя Махна, Богдана Бастюка, Володимира Барну, Бориса Демківа, Петра Сороку, Богдана Мельничука, Володимира Погорецького, Бориса Щавурського, Валеннтина Корнієнка… і, звісно, про себе – Володимира Дячуна.
Про себе, загалом непогано, тобто не про себе
Я, здається, був пристойним, тобто мене не сплутували зопалу з достойними, поетом та есеїстом. Але дозволяв собі друкуватися в часописах, в яких пристойні поети, а тим більше есеїсти, не друкуються і які достойні зневажають — тому був ув очах перших і останніх не гідним друкуватися у чомусь пристойному та достойному, себто був — насправді — не першим, але останнім негідником.
Також я знався з двома (не першими й не останніми) негідниками, з якими порядні (пристойні й достойні також!) люди не знаються.
Єдина вада одного з них, загалом, яскраво проглядалася — він писав, як ігоропавлюкові рими (прости, римаруче!) погані вірші — але я чомусь хотів зустрічатися саме з ним. І — зустрічався.
Ми довго сиділи в міських й не міняючи пози в позаміських кафе-шайтанах. Він відкривав мені свою душу і був відвертим зі мною, і — що небувало — а бувало зі мною, не гідним — в мені теж відкривалася назустріч йому моя душа й — була відвертою з ним. І коли ми, зм’яклі від взаємної відвертості, потискували на прощання один одному руки, і я бачив його беззахисні очі — моє серце стискалося з жалю і збентеження: ну, не може така добросердна душа бути поганим поетом!
Єдине достоїнство другого негідника затьмарено, але проглядалося — він писав блискучі, мов римарукові окуляри, вірші (прости, федюче!). Але я чомусь не хотів із ним зустрічатися. І — не зустрічався.
Ми довго сиділи (я — з його блискучим рядком) у міських й міняючи позу позаміських кафе-шайтанах. Він відкривався мені усією своєю душею і був відвертим зі мною, і — що небувало — а бувало зі мною, негідним — в мені теж відкривалася назустріч йому моя душа й — була відвертою з ним. І коли ми, зм’яклі від прочитуваної-перечитуваної відвертої взаємності і взаємної відвертості прощально відвертали один від одного свої очі й свої літери, і я бачив у його літерах оголену беззахисність, а він бачив у моїх очах якусь розгубленість — моє серце стискалося зі здивування й збентеження: ну, не може такий блискучий рядок бути написаний негідником!
Тепер про себе, бо усі мої — вдома
Якось так сталося, що після обіду я палець об палець не вдарив. Тому обидва пальці, заспокоївшись, надумали вкластися спати. Проте я аж до вечора, ігноруючи їхній сон, бив байдики. Як не намагався ударити кількома байдиками об вечір — пару байдиків залишилися неушкодженими. Потім, але уже з Байдою Вишневецьким, продовжував бити байди, аж невдовзі Байді урвався терпець знущатися над самим собою, й він, зв’язуючи на ходу терпець докупи, замість того, аби повернути голоблі назад, проти поляків, повернув їх уперед, проти мене, не забувши при ньому повернути пару оглобель, потім ще одну, тільки пару, — полякам. І ось вони — оті рештки — не поляки, а голоблі — навпроти. Ще встигаю угледіти поміж голобель, таких ворушких, пару рухливих коників. Ще встигаю, поміж тим та й поміж тими оглоблями, аж заходячись від страху, заходитися бити гандри. Аж поки не заходить сонце — хоч якась гандра й опирається, що мовляв як гандра вона дуже гарна. Сусід навпроти ( не голобля і не поляк) тим часом (поки я бив не покладаючи рук усіх підряд, не минаючи ні грушовецького з вишневським, ні яблинського зі сливинським, ні особливо не минаючи усіх гарних) прибивав аж ніби пробував не покладаючи рук до стіни комори годівничку (з бортиками) для птахів — годівничка з непокладеними у неї руками залишалася порожньою. Ні рук, ні птахів. Бортики, на відміну від бортників, почувалися зайвими й не були в захваті від самих себе. Але захопити себе як і когось було нічим — навіть повітрям з усіх чотирьох вітрів. Отож — ні птахів, ні рук. Очевидно, дружина сусіда разом з маленьким синочком позирала крізь вікно на таку порожняву. Тому сусід навпроти забував покласти туди руки, аж ніяк до усього цього не докладаючи рук — вочевидь, ніяких зайвих рук, на відміну від бортиків і, звісно, бортників, по цілій країні, як не дивно, не знаходилося, але сонце уже заходило. Замість того, щоб докладати, сусід у відповідь на таке зацікавлене зазирання в порожнечу корчив усілякі міни і викидав коники. Пару мін вдалося (навіть крізь вікно) розмінувати — лице сусіда набирало тоді якогось розгубленого роззброєного вигляду. Коли, врешті, кількоро коників викидати уже було нікуди — один із них викинувся, і то — поміж голобель й — ато! — самотужки, мені до ніг, покинуто зазираючи мені в очі, так наче очі мої його не бачили. Ні, не бачили.
Бо усі мої, неушкоджені, залишалися вдома: так, може, у когось й не всі, та у мене — всі вдома. Бо я не те що нікого — я палець об палець не вдарив.
***
Шановний Володимире Кириловичу!
Прийміть сердечні вітання з 70-річним ювілеєм!
Щиро бажаємо Вам міцного здоров’я, щастя, радості і довгих років у мирі та благополуччі, нових творчих здобутків!
Редакція журналу «Золота Пектораль»