Магія швидкоплину не відпускає від себе жодної особистості. І нема ради на таке нахабство часу. Бо що вдієш, коли його ритми щомиті шаленішають? Це як мені здається відчула і література. Не зважаючи на місце мешкання ловця слів (так іноді називають письмака). Тільки у провінції цей процес дещо уповільнений, але дихання епохи все ж відчувається й тут.
А коли творець буквовиж, образно мовлячи, розвивається між містом та селом? Чи не стосується це і Олега Смоляка з його «Вербним голосінням», книги яка недавно видана у Тернополі? Бо етюди з цієї книги подібні на помежів’я.
Наголошу на трьох моментах. До речі, на них “провокує” автор. Й почну зі згадки про сільські мотиви. Тут, звісно, може бути чимало нюансиків, тому й не робитиму спроби перерахувати їх. Спом’яну про дивну суміш ностальгійності за проминулим і віддзеркалення сучасності. Адже саме вона превалює у циклі ” Cільські спозиранки”.
Є у них те, що приваблює органічністю бачення. Як і у «Міських візерунках». Але я не шукав би тут якихось урбаністичних впливів. Вони, звісно, ночують у цій малій прозі, але не прямотекстні. Більше думається про віковість. А ще – про враження вихідця з села, який живучи у місті, не забув про свої корені.
Отже, сільські і міські спостереження? Саме так! Та може бути і їхнє переплетення. Олег Смоляк доказав це розділом «Присвяти». Серед цих етюдів – точні і виважені розповіді про відомих людей творчого Тернопілля. Вчитаймося у них! Можливо, у бентежжі рядків є те, чого не вистачає спраглим душам?
Оце й усе, що пробую лапідарно мовити про темарійність. Доплюсую сюди живописання словом, бо саме воно має бути найхарактернішим для етюдів. Зрозуміло, що доросла людина постійно живе спогаданнями про своє дитинство, то усе бутть все нормально, бо всі ми – родом з нього. Такі думки напливуть до читачів, коли вони читатимуть твори «Річколаз» та «Пам’ять роду» тут, мабуть, варто згадати, що перший з них приурочений пам’яті відомого поета Ярослава Павуляка (уродженця Настасова).
Окремішньо від цих творів стоїть триптих «Долина». До текстів «Зранку», «У полудень» та «Увечері» справді можна застосувати літературознавче визначення етюди. Бо метафорика, використана у цій, справі відповідає вимогам форми. А згадані у попередніх абзацах тексти радше нагадують, щось серединне між етюдом та оповіданням чи новелою. І, звісно, тут з’являються підстави говорити, що письмак наполегливо шукає своє формовираження. Зрештою, поціновувачі доробку Олега Смоляка самі зможуть зробити такий висновок, вчитавшись у малу прозу краянинина.
Вона, до речі, дає упевненність ще в одному. Ніякий прозовий текст позитивно не вплине на сприймача, якщо у ньому не буде вдатних слововиявів. Не говорив би про це, якби у «Вербному голосінні» не було б таких цікавинок. В першу чергу наголосив би на живописанні словом, що найліпше видно у пейзажах. Зачудовують метафори, порівняння і образи. “Примагнічує” і слововживання. Мені особисто імпонує, що прозаїк так доречно експлуатує призабуті букво твори на кшталт: «шувар», «батяр», «дримба», «банувати».
А завершу ще одним спостереженням. Здебільшого виходить так, що про появу нової книги знають автор, його родинна та видавці. Ще іноді автори передмов і післямов. «Вербне голосіння» – приємний виняток. Ажіотаж навколо почався ще до появи видання. Досить, напевно, згадати про спробу рецензії майбутнього видання від Тетяни Дігай, опубліковану в одній з газет. А вона вміє відчувати написане. Думаю, що ви самі пересвідчитеся у цьому, вчитавшися у «Вербне голосіння».
Ігор Фарина член НСПУ
м.Шумськ на Тернопіллі