Читацька нотатка
У найсвіжішому – шостому цьогорічному – числі журналу «Дзвін» (м. Львів) прочитав повість Левка Різника (він недавно відійшов у засвіти) «Фейк чи симулякр». Публікація вельми доречна – додає чимало маловідомих штрихів до образу прозаїка-профі, романіста-інтелектуала, повістяра й новеліста, який останнім часом, як знаємо, зосередився був на знакових сюжетах й образах нової української історії. Та ось нагода нагадати: письменник глибоко цікавився і мистецтвом, у багатьох його виявах, і світовою літературою, і творчістю своїх колег-літераторів, і поточною політикою. Відповідний антураж трапляється в його художніх текстах, а тексти літературознавчі й мистецтвознавчі, зібрані з періодики і чужих та антологічних видань (як передмови), могли б скласти поважний том.
Повість «Фейк чи симулякр», як на мене, добре демонструє саме ці, нібито некардинальні зацікавлення автора. Становлячи, при тому, певну альтернативу політичній романній документалістиці, що хутко «остигає» й перестає хвилювати читачів.
Маємо своєрідний варіант пікаресного (шахрайського, крутійського) роману з театрально-політичним ухилом. Злегка за Гоголем, але потужно за нашими реаліями. …Корифеї драмтеатру – режисер й актор – «розігрують» штат обласної держадміністрації, і, звісно, відразу по черговій заміні її голови, коли новий очільник нікому ще й не снився… Самозванець, народний артист, блискуче з᾿являється в апартаментах «білого дому», якийсь час працює там, навіть виїздить на місця, цілим забирається звідти. Мотивації в обох екстравагантні, але пристойні. Ось чи не найцікавіша: актор нарешті дорвався до власних, а не з-під чужого пера монологів, до не запланованих режисером мізансцен, навіть рухів.
Тут дуже конкретна гра проти такої ж гри, складна логістика аж трьох конів – власне театрального, життєвого, владно-чиновницького. Тут серйозний погляд на українську справу і водночас – оберемки «серйозного» (нежанрового) галицького гумору, позаяк письменник, пригадую, був майстром розмовного жарту. Важко сказати, чи всім учасникам цієї «вистави», включно з автором повісті, вдалося належно вив᾿язатися зі сценічно-несценічних перипетій, адже прикінцева історія з «лимоном» видається таки закислою… Треба конче читати!
Богдан Смоляк
Вересень 2021 р.