Тисячоліття волинської книжності: літературознавчі лекції. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2016. – 88 с.
Точки дотику: краєзнавчі кіноповісті. Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2016. – 288 с.
«Шлях до національної свідомості був вимощений книгами». Такою фразою Ореста Субтельного починався один із розділів наукової роботи Сергія Синюка про книжність княжої Волині, яку він мене попросив почитати і висловити свої зауваження та пропозиції. Саме як дослідника книжності княжої Волині мені відрекомендував його свого часу Петро Кралюк – проректор з навчально-наукової роботи Національного університету «Острозька академія», і порадив звернутися до Сергія Ярославича з проблемою поповнення музейних експозицій та бібліотечного фонду новоствореного Культурно-археологічного центру «Пересопниця», де я тоді працювала. Отож на презентації одного нашого спільного знайомого так і зробила. І невдовзі Сергій був у Пересопниці з книгами та порадами, подарував для музею Запаска, Котляра та ін. Як-то кажуть, од щедрот своїх. Детальніше про це – у моїй «Волинській височині».
Сергій Синюк багато знає, особливо те, про що пише. Визначення «Перед кожною написаною книгою – прочитана бібліотека» повною мірою пасує до його роботи. Він один із небагатьох письменників, що відповідально ставиться до того, що робить, до кожного слова і до того, яку інформацію воно несе. Коли читаєш книги С. Синюка, впадає в око знання як знакових історичних подій, так і побутових дрібниць.
Нині чимало книг, де можна натрапити на псевдоінформацію. Дедалі частіше беруться за так звану історичну прозу, а в ній від історії в кращому разі – ім’я знакової постаті. Та й те часом спотворене. Про фактаж і говорити не хочеться. Адже в одному тільки реченні часом трапляються фактографічні помилки, яких не перелічити на пальцях однієї руки. С. Синюк поводиться з історією напрочуд обережно. Це засвідчують його нові книги: «Тисячоліття волинської книжності» та «Точки дотику».
У «Тисячолітті волинської книжності» він подає нам маловідомі факти про знакові постаті Великої Волині, забуті чи замовчувані: Ізяслава Мстиславича – онука Мономаха та його книжників; великого князя волинського Василька Романовича – короля Лодомерії, Ольгу Романівну – берегиню княжої книжності, дружину князя-філософа Володимира Васильковича; Василя Суразького – чільного діяча Острозького культурного осередку, автора «Книжиці про єдину істинну віру»; Кирила Транквіліона-Ставровецького – автора «Євангелія учительного», «Зерцала богослів’я»; Агатангела Кримського – видатного вченого-філолога, сходознавця, одного із засновників і незмінного секретаря Української академії наук; Володимира Острозького – найпопулярнішого волинського письменника міжвоєнного десятиліття; Уласа Самчука – літописця українського простору; Бориса Харчука – письменника, який належить до покоління волинських «дітей війни», його «Волинь» як продовження Самчукової «Волині».
До книги «Тисячоліття волинської книжності», яка вийшла в серії «Ім’я на обкладинці», увійшли дев’ять лекцій. Петро Кралюк називає їх нарисами і вважає, що це «водночас і літературознавчі розвідки, й історичні розслідування, і навіть своєрідні літературно-художні детективи».
«Бомбою», на думку П. Кралюка, є нарис «Діагнози й рецепти професора Кримського», адже тут ідеться про відомого вченого з Волині, про якого навіть фахівці-філологи знають дуже мало.
Автор «Тисячоліття волинської книжності» по-своєму інтерпретує знакові явища книжної культури Волині. Так, зокрема, доводить, що саме під керівництвом Василька Романовича була створена перша частина так званого Галицько-Волинського літопису, а його другу частину приписує дружині князя-філософа Володимира Васильковича Ользі Романівні. А ще доводить, що нова українська література почалася з Василя Суразького та Герасима Смотрицького.
Сергій Синюк відкриває для широкого загалу Володимира Островського. «Сьогодні це ім’я, – зазначено в нарисі «Справжній Островський», – мало що говорить навіть знавцям української літератури. Книги цього автора радянська адміністрація «зачистила» настільки ретельно, що збереглися вони тільки в кількох профільних установах, зокрема у відділі україніки Бібліотеки імені Стефаника. Єдиний текст, що прорвався до масового українського читача на хвилі Національного Відродження, – повість «Сміх землі», опублікована 1991 року в журналі «Дзвін».
С. Синюк не боїться вести дискусії зі знаними літературознавцями, до того ж модерновими, деяких просто іронічно називає «критикицями».
Вміщені в «Тисячоліття волинської книжності» нариси вияскравлюють багату, цікаву й повчальну, книжну культуру Волині, починаючи від Київської Русі. Це такий собі посібник для українських істориків, філологів, зрештою, кожної людини, яка любить своє і цінує його.
Якщо «Тисячоліття волинської книжності» про саму волинську книжність, представників її дев’яти століть, то «Точки дотику» із серії «Гостинець», написана в дусі волинської літературної традиції. Події кіноповістей «Стежка до серця» та «Кіно і німці», що увійшли до книги, відбуваються на землі Великої Волині. Доля особистості переростає тут у долю нації. У творах є осмислювальні моделі минулого, тому вони легко надаються історіософському прочитанню.
Кіноповісті з «Точок дотику» Сергія Синюка, як зазначено в анотації, «поєднують стрімкі вершини сюжетного азарту з глибинами людських взаємин, динамічний виклад із багатоплановою поліфонічною композицією. Але в одному лауреат премії ім. Уласа Самчука залишається вірним собі – місцевість, у якій відбувається дія, стає ще одним героєм твору, її історія, традиції, сучасність впливають не тільки на сюжет твору, але й на характер персонажів…». Що й має, власне, бути в краєзнавчих творах.
«… весь Кременець, та що Кременець – всю оту дорогу, якою ми їхали, я зробив би музеєм під відкритим небом і водив би екскурсії… – йдеться у «Стежці до серця», – Тут же тобі і краса, і екологія, й історія, якої мало де знайдеш, і якась душевна енергетика…»
Як письменницю мене особливо привабила саме ця кіноповість. Адже в ній чимало літературного краєзнавства. Серед постатей, які інтригують, – Улас Самчук та Юліуш Словацький, Гуго Коллонтай і Роман Мстиславич, Раїна Вишневецька. Сергій Синюк із притаманною йому жилкою дослідника Великої Волині розкриває нові, маловідомі чи й призабуті сторінки їхнього життєпису, пов’язані з Шумщиною та Кременеччиною.
Тетильківці, Великі Загайці, Рохманів, Шумськ, Угорськ, Обич, Кременець – ці населені пункти, села і містечка, які фігурують у кіноповісті, – не тільки джерело натхнення для С. Синюка, а й для багатьох попередників і грядущих. Як, наприклад, Криворівня М. Коцюбинського, Диканька М. Гоголя, Тилявка У. Самчука.
З особливою любов’ю описана Данилова гора і старовинний храм, який добудовував-відновлював сам Іов Почаївський, а також фестиваль «Братина», де і розгортається кульмінація твору. Тут вам і точки дотику. Як до душ героїв як особистостей, так і до душ народів.
Героїв кіноповісті «Стежка до серця», українців і поляків, об’єднує, так би мовити, спільна історія. Вона «для ярих патріотів, – як каже українець Наконечний полякові, – як наших, так і ваших… – ковдра, яку треба тягти на себе». Це як ніколи нині актуальне. Не менш актуальне й таке риторичне питання: «А хіба обов’язково їхати на Волинь тільки за польською культурою?» і відповідь на нього: «Може, оригінальніше було б звернути увагу польських глядачів на те, що на Волині живуть українці, і що в них теж є культура. Древня і самобутня».
Кіноповість «Кіно і німці» – не менш актуальна і цікава. Однак не позбавлятимемо читача права самому дослідити її сторінки та сторінки історії в ній.
Юлія БОНДЮЧНА
