Складне нашарування різних світоглядів в українській традиційній культурі подібне на палімпсест: пізнання одного шару є натяком на присутність наступного, і ці різні хронологічні пласти – як річні кільця на дереві життя.
У цьому невеликому і багато в чому побіжному дослідженні зупиняємося на «точках дотику» – коли традиційна культура і духовність співіснують у різних проявах.
Перший такий привід для рефлексій – багатозначне слово «павук». Воно у традиційній культурі українців називає відразу два предмети, чимсь схожі формою і сутністю, проте – різні за призначенням. Перше значення слова «павук» – різдвяний атрибут із соломи, ромбоподібної форми, який вішають на кінській волосині за сволок, а тепер – просто до стелі. Друге значення – так у народній мові називається багатосвічник у церкві, панікадило. І ці два значення добре відбивають зв`язок традиційної культури та духовного світу. Формою і самим принципом (обидві конструкції прокручуються) – панікадило і різдвяний атрибут надзвичайно схожі. Виникає запитання – що ж було раніше (в історичному плані): людина стала називати панікадило павуком, бо воно нагадує соломʼяну різдвяну конструкцію, а чи прообразом сучасного панікадила можна вважати давній павук? Питання дискусійне, оскільки точних відомостей про те, з якого саме часу павук як прикраса присутній в українській традиційній культурі – практично немає.
«На символічному рівні соломʼяний павук є уособленням Всесвіту і людського уявлення про світобудову. Зокрема, уявлення про те, що у різдвяну пору небо відкрите і до зірок можна доторкнутися руками, на павуці відображено буквально: символи земного світу на ньому вверху, а ось зорі – в самому низу. Різдвяні павуки є певними гармонізаторами простору, що символізують (своєю структурою) триєдину будову світу: підземну, земну та надземну іпостасі. Причому символ надземного, небесного – в самому низу, оскільки є основою всього, земне представлене найповніше (практично увесь каркас), проте тримається увесь павук через звʼязок із третім рівнем, що символізує предків (підземний світ)», – зазначає етнолог, заслужений діяч мистецтв України Микола Шкрібляк.
Павук села Задубрівці Снятинського району.
Робота майстрині Оксани Матійчук-Когут. Автор фото – Руслан Трач
Етнолог Валерій Войтович по це пише так: «Згідно з міфом, колись із неба спустився павук і заснував гніздо, у яке впав камінчик завбільшки з перлину. Відтак він розрісся до небесних просторів, і на ньому постала земля. «Ця ідея мало поширена в українських колядках але є ґрунтовною в українському світогляді, та є, напевне, ще давнішою, ніж інші колядки про початок світу», – наголошує К.Сосенко [1, с.353].
Спільне значення (єдність трьох світів) між соломʼяним павуком і панікадилом зафіксовано у романі Іллі Киріяка «Сини землі»: громада офірує такого багатосвічника в новозбудовану церкву, і момент першої насолоди від споглядання світла багатосвічника описано так: «Засвічений павук у своїм срібно-злотім і кришталевім сяйєві невидимими тасьмами стягає, від землі відриває, вгору підносить сотки старих, молодих, діточих очей і справляє їх у таємні простори, де Господь Сават свій престіл має» [2].
Панікадило, «павук» у інтерʼєрі церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці у Коломиї
До слова, соломʼяні павуки в деяких районах на Буковині та Покутті (Кіцманський та Заставнівський райони Чернівецької області, Городенківський та Снятинський райони Івано-Франківської області та ін.) мали спеціальну назву – серафинці, ще у XVIII столітті павуків різних розмірів ставили в хатах Чернігівщини та Київщини, плели їх і на Волині. Павук – це рухома прикраса, оскільки кріпиться на волосині кінського хвоста (зараз – нитці), і при найменшому протягові чи іншому рухові повітря в кімнаті він починає прокручуватися навколо своєї осі, створюючи оригінальний декоративний ефект. Виготовляли павука дівчата і молоді жінки на Гната (2 січня), аби мати добру долю.
Спільність символіки двох цілком різних предметів – соломʼяної прикраси (павук) і панікадила (павук) наводить думку на універсальність символу. Адже попри те, що важко встановити хронологічний шлях цього символу, його семантика дуже подібна і говорить про пізнання людиною засадничих законів буття.
Саме павук-свічник, зображений в романі Іллі Киріяка«Сини землі», є для той громади кульмінацією у ансамблевому звучанні церковного інтерʼєру. Крок за кроком, вони облаштували церкву так, щоби відчувати велич рідної віри, споглядаючи щедро прикрашений храм: «Гарна дзвіниця, ще гарніша церква. Пофарбована знадвірʼя, а всередині великими образами та витканими у сім нит рушниками украшена. Іконостас і райські двері – Соловій коло них цілий рік ізсидів, поки їх вирізьбив. Всю красу-талан своєї душі в них уложив. Дощинки не було цілої – все, що там було, вийшло з-під руки зарублене, покарбоване, заокруглене і завершене трираменним хрестиком. Він і малював свою роботу. Ясно вимальовував, красок не жалував і білих, і червоних, і зелених, і жовтих, і синіх, і голубих… Здавалося, що веселка-дуга, як гримнув грім, вона зо страху пошпорталася, падала і свій горшок із фарбами на той іконостас та на ті райські двері розляла. А при тім і свічники, і поставники, і ліхтарі, і хрести, і тетронад, і престіл тими красками скупала. Тай краплі тої фарби порозліталися по стелі – як летіли, позолотіли і за зірки служити стали. Тай одвірки, та й рамці золотом обдуті були – гарно Соловій церкву вималював, за очі ловила […] На середині церкви, з самого чубка, великої купули, з трьома колами свічників, павук висів. Його три брати, Воркуни, купили з обіцянкою, що кожного великого свята новими свічами його обдаровувати будуть» [с.57].
Символічно, що людина повʼязує із церквою збереження традицій, в тому числі й етнографічних. На перший погляд, це два несумісні світи (адже етнографічна традиція містить чимало дохристиянської символіки). Проте саме церква стає місцем для проведення не тільки власне духовних обрядів, а й суспільно важливих для громади етнографічних – церковне подвірʼя і сьогодні є головним місцем проведення молодіжної весняної забави «маївка» (село Тулова Снятинського району,село Брошнів – Рожнятівського), біля церкви танцюється «сербин» у селі Чортовець Городенківського району, виконує цей танець громада разом із священником на Великодні свята, і допущені до танцю лише чоловіки. У селі Завалля Снятинського району традиція різниться, там назва танцю лягла в основу цілого свята у його честь («вести сербин»). Дослідник Емануїл Храпко пише: «…це традиційне заваллівське свято, яке прийшло до нас з Буковини. Вели колись сербин як 16 травня, так і на храм св.Михайла, 21 листопада. В інших селах Снятинського району не проводили сербину. […] Починалось це цікаве дійство коло хреста (памʼятника знесення панщини). Хлопці та дівчата, тримаючись рукою за платиночку (хусточку), йшли попарно під музику довкола села, і верталися до памʼятника. Перша пара йшла та, якій хлопець-парубок наймив сербин для дівчини. Або та пара,яка в скорому часі має побиратись (вінчатись).Після парубків і дівчат, які йдуть попарно, за ними урочисто йшли всі жителі села. По дорозі співали пісеньку про сербин. Після урочистого ходу селом і повернення до хреста-памʼятника, розпочинали довкруг нього танці (Е.Храпко «Історія Завалля», Коломия, 1997).
Відновлений сербин у 1991 році в селі Завалля Снятинського району.
Фото надала Марія Храпко
Щодо супроводу, то тут вартує також сказати окремо. Основний музичний супровід (гурт музик) іноді з особливим почетом везли попереду танцювальної процесії на фірі (підводі). Берегиня етнографічних знань села Завалля, директорка Заваллівського будинку культури Марія Храпко зазначає: їхній варіант пісні про сербина також специфічний, він оспівує припрошування до сватання, що лиш підкреслює веселий характер весняного свята, вчитаймося:
Ой сербане-сербаночку,
Сватай в мене дівчиночку,
Вміє шити, вміє ткати, вміє шовком забирати» [4].
На Буковині (село Прилипче Заставнівського району) зберігся цілком інший мотив. Порівняймо (цей варіант, старовинний і відомий також у інших регіонах України, послідовно зберіг народний аматорський фольклорно-етнографічний колектив «Прилипчаночка») [5].
Пісня “Ой сербане-сербаночку”, записана у селі Прилипче Заставнівського району, описує пораду парубка отруїти брата нареченої зміїною отрутою. Насправді за такою злочинною намовою могли ховатися соціальні причини. У “Описі України” Гійома де Боплана читаємо про те, що в шлюбній традиції України були поширені матріархальні практики: дівчина могла прийти до парубка і посватати його у матері, або ж намовити того на сватання. Перша строфа записаної нами пісні це виразно ілюструє – “Ой сербане-сербаночку, візьми мене за жіночку. Ой не візьму – бо ся бою: маєш брата за собою”. Перша людина після батька, яка відповідає за безпеку дівчини – це її брат. Врахуймо ще й те, що у більшості пісень дівчина просить посватати себе саме іноземця – сербина, турчина. Тобто брат міг бути проти віддати сестру чужинцеві. Цим і пояснюється мотив, чому наречений просить отруїти брата своєї дівчини.
Дослідник М.Сумцов у статті “Народні пісні про отруєння зміїною отрутою” розвиває версію про те, що слово “сербин (сербан)” вказує на те, що це – мандрівний фольклорний сюжет, який потрапив у нашу культуру з Західної Європи (наприклад, Італії) через Сербію.
Щодо маївки та інших весняних забав на Великдень, то про це добре описано у статті Руслани Кірєєвої «Обрядові та побутові танці Покуття» (не опублікована, готується до друку у співавторстві): «Великдень – це найулюбленіше свято української молоді. Дотепер збережена традиція обрядових хороводів, забав у селі Тулова Снятинського району, це давня традиція. А в селі Підвисоке гаївки та веснянки мають також сценічне оформлення: їх виконує фольклорно-етнографічний колектив «Родина». Зазвичай пісенні хороводи розпочинають з гімну весні:
Теплий вітрец повіває,
Та й сонечко гріє,
Всіляка си садовина
В гаю розвиває.
Всіляка си садовина
Та в гаю розвила,
Як зазулька закувала –
Ввесь гай прикрасила.
Як зазулька закувала,
Соловей заспівав –
Так то було веселенько –
Ввесь ся мир дивував.
[…] .
Серед популярних молодіжних весняних ігор Снятинського району Руслана Кірєєва називає також «Вербовую дощечку», «Горошка», «Ой Іване-Білодане» та інші.
«Колись у нас були і веснянки, і маївки. Але як «за совітів»заборонили – так воно і вмерло. Я вже дуже давно не пригадую в Заваллі маївок», – розповіла у свій час Зіновія Слободян (1914 р.н.) [6 ]. То одна з причин, через яку, на жаль, традиція молодіжних забав біля церкви робиться чимраз, тим більше рідкісною.
Окрім весняних хороводів, поширеними є забави із писанкою – молодь стукається сирими писанками, змагаючись. Програє той, чию писанку розбили. Зворушливо щемким є момент взаємного обдаровування писанками. І ось це жест, взаємне дарування, може означати дуже багато – від традиційного привітання з Великоднем до особистого «я тебе люблю».
Хлопці біля церкви влаштовували змагові акробатичні ігри, деякі з них були доволі екстремальними. Подаємо кілька таких ігор, описаних Юрієм Джуранюком за етнологічними джерелами української діаспори (мова авторська):
- «Церковця» — 6 або 4 легіні стають обнявшися у коло, на їх плечі стають 2, або 3 і так обходять навколо церкви. При падінні конструкції буває багато веселощів.
- «Тичка» – на забитому в землю стовпі вішають капелюх. Навколо стовпа ходить хлопець, який має привілей бити прутом того, що намагається зняти капелюха. Хто уникнув удару і зняв його – виграв і сам стає наглядачем капелюха.
- «Крейцар» – двоє легінів ходять всередині кола хлопців, що сидять. Один із них непомітно дає комусь монету, другий має її знайти. Той, у кого знайшли монету мусить бити коло церкви 12 поклонів.
- «Сорока» – двох хлопців прив’язують шнурами до одного стовпа і зав’язують їм очі. Інші легіні («сороки») труть два поліна над вухом одного із них («скрегочуть»). Прив’язані намагаються когось зловити, але з зав’язаними очима при такій гонитві взаємно переплутуються. Видовище викликає багато сміху серед присутніх.
- «Скічки» – варіант «довгої лози».
- «Стовп» – один легінь стає другому на плечі, обоє тримають вертикально довгий дрюк і так обходять навколо церкви.
- «Війна» – два ряди легінів стають один навпроти другого, сильно тримаючись за руки. Хтось із противників біжить до сусіднього ряда, намагаючись з розгону прорвати його. В разі удачі він забирає одну частину прорваного ряду до свого. Якщо це не вдасться, сам залишається у противника. Коли один ряд вже не зможе продовжувати «війну», то віддає 12 поклонів переможцям.
- «Боклажок» – 2 легіні лягають на землю «валетом». Кожен з них намагається захопити голову противника ногами і перевернути його. Відомі також такі ігри, як «Курочка», «Дрючок», «Левка», «Журавель», «Галембиця», «Каповина», «Зецирка» та інші.
Великодня гра в “церковцю” в Тишківцях Городенківського району. З книги “Імперія в словах і малюнках. Галичина” (1898)
На Бойківщині (село Гринівка, Богородчанський район) дуже подібною до гри «Церковця» є гра «Оборіг». Як зазначає виходець із цього села, священник Михайло Луканюк, також у Гринівці збережена гра «Дзельман», грає у неї як молодіж, так і зрілі односельці.
«Оборіг» у Гринівці. Фото надіслав отець Михайло Луканюк
Гра «Церковця» збережена і послідовно відтворюється у сценічному варіанті народним аматорським ансамблем народного танцю «Смеречина» (місто Вижниця, постановка заслуженого працівника культури Валерія Васькова) та народним аматорським ансамблем народного танцю «Черемшина» (місто Вашківці, постановка заслуженого працівника культури України Ореста Сірецького).
Церкви споконвіку були також збереженням артефактів української традиційної культури: все найкраще людина офірувала церкві, а церква – зберігала для громади. Про це пише дослідник Іван Сеньків у праці «Гуцульська спадщина»: «Доми Божі виконували також ролю музеїв, де зберігалися мистецькі вироби народних майстрів: різьблені іконостаси, вівтарі, різноманітні мистецькі трійці, кольорові підскляні ікони, пластичні фігури святих, жирандолі, що викликали в душах парафіян почуття прекрасного» [8, с.251].
«Для людини церква завжди була як серце, ну як центр світу, – розповів нам свого часу світлої памʼяті художник та різьбяр Іван Терен з Вашківців, що на Вижниччин.і – Як ішов чоловік, наприклад, літувати у полонину, або ліс сплавляти, то розумів: там він не зможе ходити до церкви на службу Божу. То він брав маленьку церковцю з собою. Різьблену з дашком. В нашому народному мистецтві одна із форм «трійці» – церковця. І такі ж придорожні трійці-церковці з дашком ( лиш великі) ставилися при вʼїзді в село – аби Бог беріг. Колись людина себе не могла уявити без церкви. А комусь це і повірити важко, у наш час. До речі, оці придорожні трійці притаманні тільки Буковині – як Північній, так і Південній» [9].
До слова, Іван Іларіонович Терен, окрім різьбярства та живопису, відомий і своїми різьбленими іконостасами у храмах Чернівців. Зізнався якось нам, що перед роботою завжди сповідався – особливе це заняття: оздоблювати храм Божий.
Згадаймо з традицій ще таке: гуцульська коляда починається і завершується на церковному подвірʼї. І цей простір (церковне подвірʼя) у особливому пошанівку – колись господар, як приїжджав на службу Божу конем, то привʼязував його за брамою, а до Бога ішов пішки. А тепер поважні ґазди, приїхавши на службу Божу, свої автівки також залишають за брамою. Бо має бути та оаза сакральності. Куди ще не зайшов будень і його потреби.
Іванна Олещук – завідувачка науково-методичного кабінету
дослідження та збереження традиційної культури УМЦКБ,
кандидатка філологічних наук,
кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»,
наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини, членкиня Національної спілки письменників України
ДЖЕРЕЛА:
- Войтович Валерій. Українська міфологія. – Київ: Либідь, 2005. – 663 с.
- Киріяк І. Сини землі. – Київ: Світ знань, 2018.
- Храпко Емануїл. Історія Завалля. – Коломия: Вік, 1997.
- Записала Іванна Стефʼюк (Олещук) від Марії Храпко, уродженки села Завалля Снятинського району, 1973 р.н.
- Матеріали фольклорно-етнографічної експедиції до села Прилипче Заставнівського району, архів етнографічного проєкту «Спадщина».
- Записала Марія Храпко від Слободян Зіновії Василівни,уродженки села Завалля, 1914 р.н.
- Джуранюк Юрій. Великодні звичаї на Гуцульщині [електронний ресурс]. Точка доступу: http://huculia.info/easter-customs-hutsulia/
- Сеньків Іван. Гуцульська спадщина. Праці з життя і творчості гуцулів. – Чернівці-Верховина: Друк Арт, 2014.
- Останнє прижиттєве інтервʼю з Іваном Тереном. Архіви етнографічного проєкту «Спадщина».