Починаючи писати про легендарного Степана Пушика, чомусь одразу ж пригадую слова українського письменника Ігоря Римарука, який стверджував, що Пушикової біографії і справді могло б вистачити на багатьох. І це не майстерна гіпербола, виплекана силою думки та творчою фантазією згаданого автора, – це та константа, яка не підлягає запереченню.
Що ж по смерти говорять про людину, яка покинула цей світ? Зазвичай, обходяться кількома дієсловами: народився, жив, любив, працював, помер… Не впевнена, що в українській мові достатньо дієслівних та інших мовних зворотів, щоб охарактеризувати життєвий колообіг неповторного С. Пушика, бо в проміжку між цим традиційним «жив» і «помер», ховається дещо глибше – «творив». Та творив так, що заздрили живі, так, що відчували мертві…
С. Пушик був геніальним фольклористом, майстерним поетом, ретельним літературознавцем, неперевершеним прозаїком, за що був відзначений Шевченківською премією… Цей перелік ще можна продовжувати, але до нього аж ніяк не в’яжеться оце минулочасне слово «був». Чомусь пригадується той Пушик, який намагався видавати із себе строгого та непохитного викладача. Йому це, звісно, мало вдавалося, бо його завжди видавала ледь помітна посмішка на устах та безмежні дотепи. Навчальні заняття в Степана Григоровича – це ціле театральне дійство: навесні – з веснянками та гаївками; влітку – з купальськими та русальними піснями; восени – із обжинковими мотивами, а взимку – обов’язково з колоритними колядками та щедрівками. І найцікавіше, що С. Пушик знав їх стільки, що й уявити складно, десь витягав з глибин своєї безмежної пам’яті почуті мотиви – і вони жили, бо Пушик додавав їм життя.
Вже ось рік, як Івано-Франківськ сколихнула тривожна звістка про смерть С. Пушика, а ось нещодавно світ побачила книжечка Тараса Салиги «…Отут я жив…Отут мойого предка слід…» (Див. : Салига Т. …Отут я жив…Отут мойого предка слід… : мозаїка епістол, поетового «я», герменевтики, спогадів, віршів, пісень. Львів : Сполом. 2019, 80 с. ) – і Пушик знову живий, проте, на жаль, не своєю фізичною оболонкою, а словесною та духовною. Але цього більше, ніж достатньо, оскільки книжка мала на меті воскресити не С. Пушика (на жаль, ми розуміємо, що це неможливо), а пам’ять, яка ще й досі блукає такими любленими та натхненними С. Пушиком околицями Станіславова. Книжка наповнена уривками з епістолярної спадщини поета, фрагментами автобіографічних сюжетів, авторськими оцінками та ремарками, спогадами, піснями, віршами…А головне, книга наповнена Пушиком, тією неземною енергією, поетичною силою, контрастністю…
Як вдало зауважує автор книжки Т. Салига, «Портрет Степана Пушика, а ще людини-характерника, яка до останніх днів свого невтомного життя «перла плуга», укласти у відповідні рамки жанру важко, а ще важче, якщо цей характерник твій Друг і передчасно відійшов у кращі світи». Після цієї фрази автор подає автобіографічний епізод, писаний самим С. Пушиком, бо хто ж напише про себе краще, ніж ти сам. Фрагментарний текст про свою біографію С. Пушик написав так майстерно, що він вартує окремого місця в літературі. Автор книжечки вдається не лише до життєвих колізій С. Пушика, а ще й майстерно та ретельно аналізує деякі з його поезії, що дозволяє віднести таку працю до літературно теоретичного напрямку: «У вірші «Вінок» С. Пушик уславляє своє ім’я. Для цього є прекрасна нагода. Адже третій день Різдва Христового – це Степана…
Я справді був вінком
У вік свій молодий
І дуже не любив,
Коли хвалу співали…
Усі ці «я», там, де вони присутні у своїх відповідних контекстах, семантично сприймаються по-іншому, ніж у поданому блоці, бо кожне окреме «я» вирвано зі своїх конотаційних місць».
Багато говорить автор праці про С. Пушика, як про культурно-громадського діяча та письменника, більше про Пушика-людину. Йдеться в тексті про те, що попри всю свою надмірну різкість та прямолінійність фольклорист був доброю та чуйною особистістю, володів найкращими людськими якостями, під силу йому було визнавати як і власну геніальність, так і чужу. І справді, С. Пушик умів бути лояльним, умів бути щирим. Оті його безмежні жарти до дотепи – це окрема сфера буття письменника. Він умів пожартувати так, що, здається, буряковіли не лише щоки, а навіть і кінчики пальців, зате, коли він хвалив, було аналогічне почуття, проте вже від вдоволення. «Своїх прихильників, як пише Т. Салига, а особливо тих, чий талант розвивався на його очах, Пушик поціновував об’єктивно й доброзичливо. Будучи важко хворим, але працюючи в «поті чола» над своїми рукописами, а ще прагнучи завершити «Історію села Вікторова», він знаходив час, щоб сказати добре слово тим, хто (на його думку) цього заслуговує».
Безумовно, позитивним фактором цієї книжечки є те, що у ній позиціонується увага не лише на наукових дослідженнях С. Пушика (його погляди на історичну пам’ятку «Слово о полку Ігоревім», «Історію села Вікторова», для якої дослідник збирав матеріали більше двадцяти літ і яка ще й досі, на жаль, не закінчена) чи вкотре йдеться про відоме (романи «Страж гора», «Дараби пливуть у легенду», про поетичну творчість тощо, що насправді не менш важливо), Т. Салига звернув свою увагу й на епістолярій та на пісенну спадщину, яка дісталася нам, українцям, після смерті знаного поета-пісняра.
Осіння пора, пора збирання урожаю, особисто мені асоціюється з неповторною піснею С. Пушика «Треба йти до осені», до якої музику написав О. Білаш, а виконав М. Гнатюк, але ця пісня завжди звучить у моїй голові саме голосом Пушика, таким народним, чуттєвим, справжнім… Сам Т. Салига спростовує свої інколи жартівливо-негативні фрази про цю пісню, які використовував для «спровокування Степана на гарячі емоції». Він зауважує: «Звичайно, щодо «Треба йти до осені» я не мав жодної рації, бо чого тільки вартий образ «перестиглі яблука» о порі осінніх весіль».
Йдеться також про історію пісні з трагічними мотивами й музичним оформленням В. Івасюка «Я ще не все тобі сказав». У знаного композитора та відомого поета склалися приятельські стосунки, бо поєднувало їх не лише пісенне мистецтво, а щось вище за це: «Сумну свою біографію має пісня «Я ще не все тобі сказав», музику до якої написав Володимир Івасюк. Напередодні загадкового зникнення композитор зателефонував до Івано-Франківська, щоб поділитися зі співавтором радістю: «Треба зустрітися… Я ще не все тобі сказав…». І сказати не міг. Трагічний травень обірвав розмову назавжди. Останні слова, які почув Пушик від В. Івасюка: «Я ще не все тобі сказав», поет переніс у назву пісні».
Стосовно епістолярію, то у згаданій книжці присутні фрагменти деяких листів, але впевнена, що автор процитував лише дещицю з того, що наявне в надрах творчого спадку С. Пушика. Т. Салига подав листи до відомих письменників чи відповіді на них, громадських діячів, друзів (Д. Павличко, О. Гончар, Н. Черченко та інші). Здається, що зі смертю С. Пушика обірветься й розвиток епістолярного жанру, оскільки на сучасному етапі все більшої ваги набуває електронна література і такого ж формату листи, які, ймовірно, досліджуватимуться у жанрі якогось модерного епістолярію. Проте вони ніколи не замінять паперового листа, що містить людську енергетику, щирість та емоції, яких не зможе передати навіть найдорожчий монітор сучасного комп’ютера.
Окреме місце в цій книжечці займають «дрібки згадок, як називає їх Т. Салига, про С. Пушика, що дозволяють сформувати різнобічний портрет знаного фольклориста. Наявні також доволі влучні поетичні рядки, які яскраво обрамили мемуарне тло книжки. У цілому праця жива і містить у собі отой оголений нерв людської пам’яти та любови, та й сам С. Пушик мовби незримо присутній на кожній сторінці згаданої праці.
Наостанок хочеться оживити епізод за участі викладача-письменника на одному із його занять. Пригадую, як одного разу, так до слова, С. Пушик принагідно зауважив, що найкраща смерть – це та, яка приходить у пору, коли стиглі спасівські яблука з гуркотом падають на спраглу землю. Не відомо чи напророчив собі таку смерть письменник, чи вимріяв, але яблука стали доленосним знаком вічности, до якої С. Пушик, на жаль, передчасно, усе-таки дійшов…
Ірина Фотуйма,
Івано-Франківськ,
серпень 2019 р.